Цивільне право України. Том 1
17.1. Загальні положення права інтелектуальної власності
Однією з рушійних сил розвитку цивілізації є творча інтелектуальна діяльність. Країни з ринковою економікою давно усвідомили значення використання і належної охорони результатів творчої діяльності, об’єднуваних у понятті «інтелектуальна власність», для темпів соціального та економічного розвитку.
Україна, прагнучи стати рівноправним учасником світової спільноти, повинна активізувати інтелектуальний потенціал нації, створивши дієву систему правової охорони інтелектуальної власності.
У цивілістичній літературі виокремлюють дві основні теорії сутності права інтелектуальної власності: пропрієтарна теорія та теорія виключних прав.
Послідовники пропрієтарної (від латинського слова ршprietas - власність) теорії, до числа яких належать О. І. Харитонова, В. Є. Макода, О. М. Мельник, В. В. Бондін та інші, розглядають досліджуваний правовий феномен у рамках відносин права власності.
Прихильники теорії виключних прав (В. А. Дозорцев, Г. Ф. Шершеневич, Я. М. Шевченко, О. П. Сергєєв та багато інших) розглядають інтелектуальну власність як сукупність виключних прав, що належать суб’єкту правовідносин у досліджуваній сфері, не зводячи такі права до права власності.
На підтвердження цієї теорії у літературі виділяють ознаки, які відмежовують об’єкти права інтелектуальної власності з-поміж інших об’єктів цивільних правовідносин, зокрема це нематеріальний характер, унікальність, корисність, значна чутливість до фактора часу, оригінальність, новизна. На відміну від матеріальних об’єктів, об’єкти права інтелектуальної власності не наділені предметно-просторовою дискретністю. У цьому полягає докорінна відмінність права інтелектуальної власності від права власності, яке є речовим.
Окрім того, у ст. 419 ЦК регламентовано, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ. І навпаки, перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності. Таким чином, при відчуженні речі (книги, картини), у якій відтворений об’єкт права інтелектуальної власності, автор зберігає усі свої суб’єктивні особисті немайнові та майнові права на цей результат творчості. З наведеного випливає, що законодавець дотримується концепції виключних прав.
Враховуючи викладене, можна дійти до висновку, що фундаментом права інтелектуальної власності є не власність як така, а сукупність виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, і саме з цих позицій має відбуватись правове регулювання права інтелектуальної власності.
Відповідно до ч.1 ст. 418 ЦК право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК України та іншим законом.
Визначаючи поняття «право інтелектуальної власності», слід враховувати, що воно може вживатися у суб’єктивному та об’єктивному розумінні.
В об’єктивному розумінні право інтелектуальної власності - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у процесі створення, легітимації, використання та захисту результатів інтелектуальної, творчої діяльності.
У суб’єктивному розумінні право інтелектуальної власності - особисті немайнові та майнові права особи на результати інтелектуальної, творчої діяльності, визначені ЦК та іншим спеціальним законодавством.
Загальні засади охорони права громадян на творчу діяльність містяться у ст. 41 Конституції України, яка передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У ст. 54 Конституції України громадянам гарантовано свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Правові основи регулювання і охорони виключних прав інтелектуальної власності в Україні закріплені у Книзі четвертій «Право інтелектуальної власності» ЦК та Книзі п’ятій ЦК (глави 75, 76), у якій врегульовані договірні засади з приводу розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, а також у численних спеціальних законах і підзаконних нормативно- правових актах та міжнародних угодах.
У цивільному праві всі результати творчої діяльності поділяються на дві групи: авторське право (результати духовної творчості) і право промислової власності (результати науково-технічної творчості).
У регулюванні відносин, що складаються у зв’язку зі створенням, використанням і охороною об’єктів авторського права та промислової власності, є багато спільного, але є й відмінності.
Першою спільною істотною ознакою цих двох правових інститутів є те, що об’єктами авторських і патентних прав є саме результати творчої діяльності людини.
Другою спільною рисою цих двох видів творчої діяльності є те, що вона має завершитися певним результатом, об’єктивованим у певну матеріальну форму або зафіксованим на певний матеріальний носій. З-поміж того, результати науково-технічної творчості мають бути реалізовані не просто в певну матеріальну форму (креслення, зразок, опис тощо), а й в установленому по-рядку визнані відповідним державним органом саме тим результатом, на досягнення якого був спрямований творчий пошук.
Третя спільність, що поєднує зазначені правові інститути, полягає у тому, що простір дії авторських і патентних прав - це територія України. Тобто авторські і патентні права мають територіальний характер, вони діють лише у межах України.
Четвертою спільністю у правовому регулюванні відносин, що пов’язані з творчою діяльністю, є однакова дієздатність суб’єктів творчого процесу. Тобто творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні фізичні особи, так і неповнолітні.
Спільною ознакою для всіх авторів результату творчої діяльності є право на винагороду та підстави її виплати.
Незважаючи на спільність у цивільно-правовому регулюванні розглядуваних правових інститутів, між ними існує також багато істотних відмінностей.
Передусім це різні об’єкти відносин. Так, об’єктом авторських відносин є твори у галузі літератури, науки, мистецтва, зокрема стаття, монографія, дисертація, картина, музичний твір, скульптура, твір архітектури, фотографія.
Коло цивільно-правових відносин, що складаються у сфері науково-тех-нічної діяльності, охоплює відносини зі створення і використання винаходів, промислових зразків, корисних моделей.
Відмінність цих об’єктів зумовлюється особливістю їх правової охорони. Для надання правової охорони об’єктам промислової власності чинне законодавство передбачає їх попередню кваліфікацію як таких і наступну державну реєстрацію. У зв’язку з цим, права на об’єкти промислової власності виникають лише з того моменту, який визначено відповідним законом. Для одержання правової охорони об’єктів, що охороняються авторським правом, достатньо надати їм об’єктивну форму. Відповідно, права на твори у галузі науки, літератури і мистецтва виникають внаслідок факту їх створення.
Істотною відмінністю цивільно-правової охорони результатів духовної і науково-технічної творчості є різні строки дії авторського і патентного права.
Щодо вказаного поділу інтелектуальної власності на види існують деякі розбіжності. Так, намітилася тенденція до формування ще однієї - третьої групи результатів творчої діяльності. Вона відокремлюється від групи промислової власності. Такий підхід закладено у Модельному цивільному кодексі для держав-учасниць СНД, зокрема в окрему групу виокремлені засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг (Гл. 63).
За Паризькою конвенцією про охорону промислової власності такі об’єкти, як знаки для товарів і послуг, фірмове найменування та найменування місця походження товару, належать до промислової власності. У той же час помітно, що зазначені об’єкти не дуже вписуються в групу промислової власності, принаймні за своїм функціональним призначенням. Знаки для товарів і послуг, комерційне (фірмове) найменування та зазначення місця походження товарів мають своїм призначенням індивідуалізацію учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Фірмові найменування та зазначення місця походження товару індивідуалізують саме учасників цивільного обороту як виробників, так і продавців. У той же час вони індивідуалізують і самі товари чи послуги. Знаки для товарів і послуг мають своїм завданням відрізняти товари і послуги одних виробників від однорідних товарів і послуг інших виробників. Водночас вони індивідуалізують і самих виробників.
Варто підкреслити й те, що засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг відрізняються від інших об’єктів промислової власності не лише функціональним призначенням. Вони також різняться і рівнем творчості - одна справа створити винахід, інша - знак для товарів і послуг чи комерційне найменування. У цілому, об’єкти промислової власності мають своїм призначенням підвищення ефективності виробництва, зниження собівартості продукції тощо. Засоби індивідуалізації - вирізнення товару одного виробника від подібного товару іншого виробника. Таким чином, значимість об’єктів промислової власності дещо вища.
Окрім того, серед цивілістів поширена думка про існування ще однієї групи, яка отримала назву - нетрадиційні результати інтелектуальної діяльності (компонування інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин, комерційні таємниці тощо).
Проте у ЦК такий поділ на розділи відсутній, а відтак питання про концепцію вітчизняного законодавства з цього приводу залишається відкритим.
Об’єкти права інтелектуальної власності. Правова охорона інтересів учасників суспільних відносин неможлива без чіткого уявлення про об’єкт таких відносин. У теорії права об’єктом прийнято вважати матеріальні й нематеріальні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Це саме правило торкається і об’єктів права інтелектуальної власності.
Будь-який об’єкт права інтелектуальної власності, у якому фігурують інтелектуальні цінності або блага, створені інтелектуальною працею, несе в собі певне інформаційне навантаження. Інформація, у якій відображено розуміння тими чи іншими суб’єктами навколишньої дійсності, є тим об’єднуючим фактором, який поєднує усі об’єкти права інтелектуальної власності.
Можна сказати, що інститут виключних прав цілком присвячений регулюванню правового режиму інформації. При цьому з останнього твердження неважко вивести перше, тому що творча праця є різновидом інтелектуальної діяльності, а продуктом останньої є інформація, яка, у свою чергу, є специфічною формою надання правової охорони результатам інтелектуальної діяльності.
Варто відзначити, що традиційно діяльність творців зі створення об’єктів права інтелектуальної власності ототожнювалась з творчою діяльністю. Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.
При цьому, не кожен результат інтелектуальної, творчої діяльності є об’єктом права інтелектуальної власності, а лише той творчий результат, який відповідає вимогам закону. Будь-який твір літератури, науки і мистецтва, суміжні права підпадають під охорону права, якщо вони відповідають вимогам закону. Науково-технічним результатам правова охорона надається лише на підставі відповідної кваліфікації спеціальним державним органом і видачі правоохоронного документа.
Слід звернути увагу й на той факт, що не будь-який результат творчості стає об’єктом права інтелектуальної власності - він повинен бути втілений у певній об’єктивній формі. Об’єктивна форма вираження об’єктів права інтелектуальної власності - це зовнішня форма вираження результату творчої діяльності, що забезпечує його сприйняття і допускає можливість його відтворення або повідомлення іншим особам безпосередньо або за допомогою технічних пристроїв.
З огляду на зазначені постулати, об’єктом права інтелектуальної власності слід вважати нематеріальний результат творчої діяльності особи, який відповідає вимогам, встановлених законом, виражений в об’єктивній формі і представляє собою нове рішення задачі пізнання світу.
Перелік об’єктів права інтелектуальної власності вперше був легалізова-ний на міжнародному рівні у Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності. Так, відповідно до положень ст. 2 Стокгольмської конвенції, інтелектуальна власність включає права на конкретні результати інтелектуальної діяльності. Хоча країни, що приєдналися до цієї конвенції, не зобов’язані у своєму законодавстві відтворювати наведений у ній перелік, а самі визначають коло об’єктів права інтелектуальної власності, проте практика законотворчості йде шляхом врахування цих рекомендацій. Тому в ЦК значною мірою відтворено перелік об’єктів права інтелектуальної власності, вказаний у Стокгольмській конвенції.
Так, у ст. 420 ЦК регламентовано перелік об’єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону, зокрема, ними вважаються: 388
- літературні та художні твори;
- комп’ютерні програми;
- компіляції даних (бази даних);
- виконання;
- фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;
- наукові відкриття;
- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
- раціоналізаторські пропозиції;
- сорти рослин, породи тварин;
- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;
- комерційні таємниці.
Наведена стаття не містить припису, за яким цей перелік слід визнавати невичерпним. Проте, враховуючи ту обставину, що ст. 420 ЦК починається зі слів: «До об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать...», можна вважати, що перелік невичерпний, оскільки інакше слово «зокрема» не мало б смислового навантаження. Закріплення таких положень є цілком оправданим, адже діяльність людини у руслі загального розвитку економічних відносин постійно дає привід говорити про появу нових результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які будуть визнаватися об’єктами вказаного права.
Зауважимо, що перелік об’єктів права інтелектуальної власності, який наведений у ЦК, не співпадає з таким за ГК. Стаття 155 ГК не містить серед них наукових відкриттів та раціоналізаторських пропозицій, бази даних.
Суб’єкти права інтелектуальної власності. У цивілістичній науці суб’єктом права прийнято вважати особу (фізичну особу, організацію, інше соціальне утворення), що може бути носієм суб’єктивних цивільних прав та обов’язків і, відповідно, виступати учасником цивільних правовідносин. Серед кола цих учасників вагоме місце посідають суб’єкти права інтелектуальної власності. Легальне визначення окресленого терміна регламентоване ст. 421 ЦК. Так, суб’єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та/або майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦК, іншого закону або договору. Зі змісту вказаної норми випливає, що дефініція терміна подана через зазначення окремих груп осіб, які визнаються творцями, та характеристики прав, якими вони наділені.
Виходячи з чинного законодавства України про інтелектуальну власність, суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути два види суб’єктів:
- творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності;
- інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.
З огляду на цю класифікацію, усіх носіїв виключних прав інтелектуальної власності поділяють на дві групи - первинні та похідні. Первинні суб’єкти - це безпосередні створювачі об’єктів права інтелектуальної власності. До похідних відносять тих суб’єктів, які набули суб’єктивні права на результати інтелектуальної діяльності відповідно до договору або закону.
Творець - це особа, творчою працею якої створюється результат інтелектуальної, творчої діяльності. Коло суб’єктів, які визнаються творцями, у за-коні (ст. 421 ЦК) не визначено, лише наведений орієнтовний перелік осіб, які створюють той чи інший об’єкт: автор, виконавець, винахідник тощо. Помилковою, на нашу думку, є позиція фахівців, які вважають, що творцями об’єктів права інтелектуальної власності не можуть бути юридичні особи. Наочним прикладом юридичних осіб-творців є організації мовлення, які беззаперечно є творцями створюваного ними інформаційного контенту.
На законодавчому рівні також не регламентовані вимоги щодо віку, стану здоров’я, дієздатності цих осіб. Звідси випливає, що «творча правосуб’єктність» не збігається із загальною цивільною дієздатністю. Суб’єктом права інтелектуальної власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати суб’єктивні майнові права така особа може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).
Інші особи визнаються суб’єктами права інтелектуальної власності, якщо відповідно до ЦК, іншого закону чи договору їм належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. У більшості випадків мова йде про так званих правонаступників, якими можуть бути спадкоємці, інші фізичні і юридичні особи, до яких право інтелектуальної власності переходить згідно із законом чи договором, держава.
Спадкоємці можуть стати суб’єктами права інтелектуальної власності згідно із законом або заповітом. Однак, лише ЗУ «Про авторське право і суміжні права» містить норму про спадкування авторських і суміжних прав. Інші закони про інтелектуальну власність не містять приписів про перехід майнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності у спадщину, проте це зовсім не означає, що майнові права цих суб’єктів не можуть передаватися у спадщину.
Окрім того, правонаступниками первинних суб’єктів можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, які набули майнових прав відповідно до договору у порядку, передбаченому гл. 75 ЦК. Так, ЗУ «Про авторське право і суміжні права» містить статтю, у якій проголошено, що майнові права можуть бути передані автором або іншою особою, яка має авторське право, іншій особі повністю чи частково (ст. 31).
У ЗУ «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» регламентовано, що власник патенту може передавати на підставі договору право власності на винахід (корисну модель) будь-якій особі, яка стає його правонаступником (ст. 28). Такі норми містять й інші патентні закони України.
Правонаступником може бути й держава. Згідно із ЗУ «Про авторське право і суміжні права» твори після закінчення строку їх правової охорони стають надбанням суспільства. Це означає, що такі твори можуть бути використані будь-якою фізичною чи юридичною особою без будь-якого дозволу і без виплати винагороди за їх використання.
Суб’єктом патентного права може стати особа за рішенням суду (ст. 30 ЗУ «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»).
ЦК визначив загальні засади відносин щодо об’єктів права інтелектуальної власності, створених за трудовим договором або за замовленням. Так, суб’єктом права інтелектуальної власності на об’єкт, який створений працівником у зв’язку з виконанням службових обов’язків, є роботодавець.
Причому особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт належать працівникові, який його створив. Водночас, у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати юридичній чи фізичній особі, де або у якої працює творець.
Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який його створив, та юридичній чи фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Тут слід звернути увагу на те, що це правило є диспозитивним і застосовується за умови, якщо інше не встановлено договором, укладеним між творцем об’єкта права інтелектуальної власності і роботодавцем.
Аналогічні правила діють щодо визначення суб’єкта особистих немайнових та майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, тобто замовника (ст. 430 ЦК).
Суб’єктивні права інтелектуальної власності. Суб’єктивне право інтелектуальної власності є мірою можливої (дозволеної) поведінки суб’єкта цього права.
При характеристиці суб’єктивних прав зазвичай вказують на наступні моменти: суб’єкту абсолютного права протистоїть не який-небудь визначений суб’єкт або кілька таких суб’єктів, а невизначено-універсальна маса зобов’язаних осіб.
З огляду на це, у цивілістичній доктрині у структурі будь-якого суб’єктивного права виокремлюють три його складові: правомочність на власні активні дії; правомочність вимоги, що надає можливість вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього зобов’язань; можливість вимагати захисту від суду або інших державних органів.
Суб’єктивні права інтелектуальної власності носять виключний характер, сутність якого слід тлумачити, зважаючи на таке: ознака виключності засвідчує абсолютну приналежність цього права тільки суб’єкту права інтелектуальної власності (зазвичай творцеві); лише правоволоділець цього права може вирішувати питання про використання об’єкта права інтелектуальної власності на власний розсуд будь-яким не забороненим законом способом; третім особам забороняється використовувати цей об’єкт, не маючи на те відповідного дозволу, за винятком випадків, встановлених законом.
Специфіка змісту суб’єктивного права інтелектуальної власності полягає у двоєдиній структурі: складається з особистого немайнового та майнового прав творця на створений ним об’єкт.
Цей поділ знайшов відображення у законодавстві про інтелектуальну власність. Так, ч. 2 ст. 418 ЦК регламентовано, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншими законодавчими актами.
Зважаючи на це, можна дійти висновку, що законодавець відобразив у нормативних приписах дуалістичну концепцію.
Серед суб’єктивних прав суб’єктів інтелектуальної власності вагоме місце займають особисті немайнові права, які опосередковують ідентифікацію особи як творця певного об’єкта.
За своєю природою особисті немайнові права можуть бути визначені як абсолютні. Справді: таким правам кореспондує обов’язок усіх третіх осіб утримуватися від неправомірних дій; обов’язки пасивних суб’єктів мають форму заборони; порушення права може бути з боку будь-якої особи; право виникає незалежно від волі пасивних суб’єктів.
Особливістю особистих немайнових прав інтелектуальної власності є й те, що вони належать творцеві, за винятком окремих випадків, передбачених законом. Особисте немайнове право на визнання творця об’єкта інтелектуальної власності автором породжує для нього усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності. Навіть якщо творець не реалізує жодного із майнових прав, це не вплине на його право бути автором твору, захищати недоторканність цього твору тощо.
Наступною ознакою, яка притаманна особистим немайновим правам, є відсутність економічного змісту. Це означає, що немайнове право фактично неможливо оцінити у грошовому еквіваленті. Однак це зовсім не означає, що ці права не мають цінності.
Особисті немайнові права належать творцеві незалежно від його майнових прав. Вони діють безстроково і зберігаються за творцем у разі переходу його майнових прав на результати інтелектуальної діяльності до іншої особи. Як виняток із загального правила можна назвати перехід у разі смерті автора його права на охорону недоторканності твору до особи, уповноваженої на це автором (ст. 439 ЦК).
Законодавець наділяє суб’єктів права інтелектуальної власності такими особистими немайновими правами:
- право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності. Це право може нале-жати лише тій особі, творчою працею якої створено результат інтелектуальної діяльності;
- право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності;
- інші особисті немайнові права, встановлені законом.
Окрім особистих немайнових прав, зміст суб’єктивного права становлять майнові права суб’єктів інтелектуальної власності. Майнові права - це найбільш вагомі суб’єктивні права суб’єктів інтелектуальної власності. Можна без перебільшення сказати, що саме майнові права є основним стимулом розвитку інтелектуальної, творчої діяльності. Адже у переважній більшості випадків люди створюють ті чи інші результати своєї творчості для одержання певної вигоди від використання останніх.
У ч. 1 ст. 424 ЦК визначено такі майнові права суб’єктів інтелектуальної власності:
- право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;
- виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;
- виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;
- інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Як вбачається з наведеної норми, основний акцент при визначенні сутності
виключних майнових прав робиться на використанні об’єкта права інтелектуальної власності. При цьому законодавець не дає визначення терміна «використання», обмежуючись перерахуванням прав, які охоплюють таке використання. У самому загальному вигляді використання твору можна визначити як вчинення дій, в результаті яких відкривається доступ до твору для невизначеного кола осіб.
Конкретні способи використання окремих об’єктів права інтелектуальної власності закріплені у ЦК та спеціальному законодавстві. Законами також встановлені винятки та обмеження майнових прав. Однак, такі обмеження та винятки можливі за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб’єктів цих прав.
На відміну від особистих немайнових прав на результати інтелектуальної діяльності, які діють безстроково, майнові права у правовідносинах інтелектуальної власності мають певний строк дії. У ч. 2 ст. 425 ЦК, де закріплено це правило, не встановлено конкретних строків чинності права інтелектуальної власності (чи виключного права), а лише вказано, що майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором. Отже, ця норма має відсильний характер.
Оскільки існування майнових прав інтелектуальної власності обмежене певним строком, то вони можуть бути припинені й достроково, наприклад, якщо це передбачено договором.
На окремі види об’єктів промислової власності закон допускає продовження строків їх чинності. Чинне законодавство про інтелектуальну власність чітко визначає підстави для дострокового припинення правової охорони окремих об’єктів права інтелектуальної власності, у тому числі внаслідок невикористання цього права протягом певного строку.
Загалом майнові права інтелектуальної власності є абсолютним (виключним) правом їх творця, водночас у процесі їх використання можуть виникати і права зобов’язального характеру.
Використання іншими особами об’єктів інтелектуальної власності, щодо яких їх правоволодільцеві належить виключне право, допускається лише з дозволу суб’єкта цього права.
Виключні права на об’єкти інтелектуальної власності можуть бути предметом цивільних правочинів (наприклад, ліцензійних договорів). Суб’єкт виключного права на об’єкт інтелектуальної власності має право передати це право іншій особі повністю або частково за договором, дозволити іншій особі використати цей об’єкт чи розпорядитися ним іншим чином, якщо це не суперечить чинному законодавству.
Виключні майнові права можуть також переходити третім особам у порядку спадкування і внаслідок ліквідації юридичної особи - суб’єкта виключного права.
Передача майнових прав за договором та їх перехід у порядку спадкування не мають наслідком передачу або обмеження права авторства та інших невідчужуваних виключних прав.
Захист права інтелектуальної власності. І нарешті, до загальних положень про інтелектуальну власність слід віднести і питання про захист права інтелектуальної власності, що за останні роки в Україні набуває усе більшої гостроти, оскільки масштаби порушення цих прав стрімко зростають. Зауважимо, що матеріальним наслідком порушення права інтелектуальної власності є поява контрафактних виробів, тобто продукції (товарів), вироблених з використанням об’єкта права інтелектуальної власності і реалізованих у межах України з порушенням права на них. До прикладу, варто пригадати проблему виробництва та реалізації неліцензійних компакт-дисків, відеокасет, комп’ютерних програм тощо.
З цих міркувань наслідкам порушення права інтелектуальної власності та захисту від порушень присвячено низку норм ЦК та спеціального законодавства.
Слід мати на увазі, що терміни «охорона» і «захист» не є ідентичними. Під охороною слід розуміти правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі створення, оформлення, використання та захисту результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Натомість під терміном «захист прав інтелектуальної власності» маються наувазі передбачені законодавством заходи, спрямовані на визнання та поновлення прав інтелектуальної власності у випадку їх порушення або оспорювання, застосування до порушників мір відповідальності, що реалізуються через відповідні державні механізми.
Отже, категорії «охорона» і «захист» співвідносяться як загальне і частина, тобто «захист» є складовою частиною «охорони», яка виявляється в екстраординарних умовах - під час неправомірного посягання на об’єкт права інтелектуальної власності.
Загальні засади захисту права інтелектуальної власності від порушень закріплено у ч. 3 ст. 418 ЦК, де зазначено, що таке право є непорушним. Воно належить його правоволодільцю як природне право, внаслідок чого ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Захист прав суб’єктів права інтелектуальної власності реалізується через певний механізм захисту, елементами якого є форми, засоби та способи захисту права інтелектуальної власності.
У цивілістичній доктрині виділяють дві основні форми захисту права інтелектуальної власності:
- неюрисдикційну, сутність якої полягає у здійсненні суб’єктом права інтелектуальної власності дій щодо захисту своїх порушених суб’єктивних прав;
- юрисдикційну, яка забезпечується компетентними державними органами. Відповідно до цих засад, які зрештою ґрунтуються на положеннях Конституції, захист права інтелектуальної власності здійснюється судом. Для захисту права інтелектуальної власності судом застосовуються як загальні цивільно-правові, так і спеціальні способи захисту.
У главі «Загальні положення про інтелектуальну власність» ЦК цьому присвячено одну статтю (ст. 432 ЦК), де проголошено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст. 16 цього Кодексу. Отже, для суб’єкта права інтелектуальної власності існує можливість вимагати, щоб суд застосував такі загальні для всіх цивільних відносин способи захисту:
- визнання права (наприклад, визнання права інтелектуальної власності, визнання права використання відповідного об’єкта); визнання правочину недійсним (наприклад, визнання недійсним ліцензійного договору); припинення дій, які порушують право (наприклад, припинення незаконного використання твору, заборона використання торговельної марки, припинення дій, що порушують виключні майнові права на промисловий зразок); відновлення становища, яке існувало до порушення права (наприклад, вилучення і знищення незаконно виданого накладу літературного твору); примусове виконання обов’язку в натурі (наприклад, вимога до видавця про виконання його обов’язку за договором про видання твору); зміна правовідношення (наприклад, зміна умов авторського договору на вимогу автора у вигляді реакції на порушення з боку видавця); припинення правовідношення (наприклад, дострокове розірвання ліцензійного договору у випадку його порушення); відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (не- майнової) шкоди; визнання акта державного органу або органу місцевого самоврядування незаконним.
У ст. 432 ЦК законодавець закріпив спеціальні цивільно-правові способи захисту права інтелектуальної власності:
- застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
- зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
- вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності, та знищення таких товарів;
- вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності, або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь;
- застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
- опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.
Окрім того, спеціальним законодавством конкретизовані способи захисту прав щодо окремих об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, ст. 52 ЗУ «Про авторське право і суміжні права», ст. 21 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», ст. 27 ЗУ «Про охорону прав на промислові зразки», ст. 35 ЗУ «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», ст. 25 ЗУ «Про охорону прав на зазначення походження товарів», ст. 53 ЗУ «Про охорону прав на сорти рослин», ст. 22 ЗУ «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем».
З метою забезпечення правильного й однакового застосування законодавства у вирішенні спорів, пов’язаних із захистом прав на об’єкти права інтелектуальної власності, прийнято постанову Пленуму ВС України від 04 червня 2010 р. № 5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав», постанову Пленуму Вищого ГС України від 17 жовтня 2012 р. №12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності», а також низку оглядових листів.