• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Цивільне право України. Том 1

16.1. Поняття та система цивільно-правових способів захисту прав та інтересів власника за цивільним правом України

Юридичними інструментами, які забезпечують безперешкодне здійснення права власності та захист майнових інтересів власника є засоби охорони і захисту цих прав та інтересів. За формою та порядком захисту вказані засоби поділяються на приватноправові (цивільно-правові, сімейно-правові, засоби трудового права) і публічно-правові (адміністративно-правові, кримінально-правові, фінансово-правові тощо).

Серед приватноправових засобів захисту права власності та майнових інтересів власника центральне місце займають цивільно-правові способи за-хисту права власності та майнових інтересів власника - встановлені до-говором чи законом матеріально-правові вимоги, за допомогою яких здійснюється відновлення порушених правомочностей з володіння, користування чи розпоряджання річчю та здійснюється захист майнових інтересів власника.

Класифікація способів захисту права власності та майнових інтересів власника та суб’єктів інших речових прав в цивільному праві:

- за спрямованістю в часі:

а) перспективні (застосовуються при виникненні загрози порушення права власності та інших речових прав);

б) ретроспективні (застосовуються у разі, коли порушення вже відбулося). До перспективних способів захисту належать вимога про визнання права власності (ст. 392 ЦК), про заборону вчинення дій, які можуть порушити право власності, про вчинення певних дій для запобігання порушенню права власності (ч. 2 ст. 386 ЦК, ст. 392 ЦК).

Ретроспективний характер мають, зокрема, вимоги про витребування речі з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК), про усунення перешкод у користуванні річчю (ст. 391 ЦК), про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності (ст. 393 ЦК), про компенсацію (відшкодування) шкоди, завданої власнику земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв’язку із зниженням їх цінності (ст. 394 ЦК);

- за формою:

а) юрисдикційні;

б) неюрисдикційні (зокрема, самозахист власника у стані крайньої необхідності чи самозахист при реалізації добросовісним володільцем права на притримання речі у разі невиконання власником вимог останнього про відшкодування необхідних витрат на утримання майна власника (ст. 390, 594 ЦК).

Юрисдикційні способи захисту, в свою чергу, можуть бути розподілені на підгрупи:

- за правовим статусом порушника:

а) позови до учасників цивільних правовідносин (ст. 397-392 ЦК);

б) позови до суб’єктів публічного права, які діють як носії владних повноважень: вимога про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, що порушує право власності (ст. 393 ЦК);

в) позови, які можуть пред’являтись до учасників цивільних правовідносин та до суб’єктів публічного права, які діють як носії владних повноважень (вимога про виключення майна з опису).

- за характером порушення:

а) речово-правові (застосовуються при безпосередньому порушенні права власності чи інших речових прав). Традиційно до речово-правових належать позови, відомі вже римському праву: вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов - ст. 387 ЦК) та вимога про усунення перешкод у користуванні річчю (негаторний позов, ст. 391 ЦК). До речово-правових зазвичай прийнято відносити також вимогу про визнання права власності (ст. 392 ЦК), а також вимоги про виключення майна з опису.

Речово-правові способи захисту права власності застосовуються лише стосовно індивідуально-визначених речей (ст. 184 ЦК), які збереглися в натурі;

б) зобов’язально-правові (застосовуються при порушеннях права власності чи інших речових прав, які мають місце в рамках відносин, які регулюються нормами глав 82 і 83 ЦК): наприклад, вимога про передання предмета договору найму наймодавцю; вимога про сплату штрафної неустойки з огляду на відмову наймача повернути річ (ст. 785 ЦК). Зобов’язально-правовими є вимоги про відшкодування збитків, майнової чи моральної шкоди (ст. ст. 22, 23, 1166 ЦК), про повернення безпідставно придбаного майна (ст. 1212 ЦК) тощо.

в) інші способи захисту права власності (такі, що не належать до речово- або зобов’язально-правових). Сюди належать, зокрема, реституційні вимоги (ст. 216 ЦК), вимоги про повернення майна особі, яка була оголошена померлою (ст. 48 ЦК).

Окрім способів захисту права власності, в українському цивільному законодавстві виокремлюються також способи захисту добросовісного володіння як фактичного стану: вимоги про витребування майна, яке втрачено не з волі володільця (ч. 3 ст. 344 ЦК), про витребування майна в недобросовісного володільця (ст. 400 ЦК). Дві останніх вимоги є прикладами так званого посе- сорного (володільницького) захисту. Володільницький захист є спрощеним: на відміну від захисту права власності (петиторного захисту), він не потребує доказування позивачем наявності правового титулу. Натомість необхідним і достатнім є доказування факту володіння річчю позивачем (ч.1 ст. 397 ЦК) та факту порушення володіння відповідачем. У судовій практиці України інститут посесорного захисту перебуває нині на стадії становлення.

Згідно зі ст. 396 ЦК, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна. Ст. 395 ЦК до речових прав на чуже майно відносить, зокрема, право володіння. Відповідно до ст. 398 ЦК, право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Отже, згідно з вказаними нормами, захисту підлягає також законне володіння суб’єктів права господарського відання чи оперативного управління, орендарів, зберігачів та інших осіб, яким майно було передане власником.