Цивільне право України. Том 1
14.3. Поняття, види та загальна характеристика права спільної власності
Володіння, користування та розпорядження майном може здійснюватися як особисто, так і кількома особами. Саме наявність множинності осіб, які можуть набувати право власності на один об’єкт, і породжує виникнення спільної власності. Спільна власність характеризується тим, що на об’єкт, одну річ чи сукупність речей можуть набувати права власності два і більше суб’єкти, які спільно ним користуються та володіють і за взаємною згодою розпоряджаються. Будь-які дії щодо спільного майна мають бути погодженими. На володіння і користування спільним майном не впливає частка, яку особа набула на праві власності.
Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Тобто такими підставами можуть бути як первісні (виготовлення речі, переробка речі, скарб, знахідка тощо), так і похідні (приватизація державного житлового фонду, укладення договорів дарування, купівлі-продажу, міни, довічного утримання, спадкового договору, складення заповіту, спадкування за законом тощо).
Суб’єктами спільної власності можуть бути фізичні особи, юридичні осо-би, держава, територіальна громада, якщо інше не встановлено законом. На можливість набуття права спільної власності поширюються загальні вимоги щодо правосуб’єктності.
ЦК передбачає два види спільної власності: спільна часткова та спільна сумісна. В ч. 4 ст. 355 ЦК презюмується, що спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Під спільною частковою власністю необхідно розуміти власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Такі частки можуть визначатися в різний спосіб: пропорціями, відсотками, в дробовому співвідношенні, з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна, якщо інше не визначено домовленістю співвласників або законом тощо. У випадку якщо ні договором, ні законом не встановлено частки, то існує презумція, що такі частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними. Однак законодавством передбачено, що в певних випадках частка одного із співвласників у праві спільної часткової власності може бути збільшена, зокрема:
- якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені особою своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна;
- якщо співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди зробив у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав, то така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності;
- за рахунок плодів, продукції та доходів від використання майна, що є у спільній частковій власності, які надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.
Кожен із співвласників у спільній частковій власності має право володіти та користуватися спільним майном за згодою інших співвласників. Така домовленість про порядок користування спільним майном може бути усною або письмовою (в простій формі або з нотаріальним посвідченням). Якщо такі особи укладають договір і нотаріально посвідчують його, то він є обов’язковим для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
Відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Особи, яким належить на праві спільної часткової власності певне май-но, наділяються відповідно до законодавства не лише певними правами, а й обов’язками, зокрема брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном. Так, відповідно до ст. 366 ЦК кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.
Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Але у випадку відчуження своєї частки переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів, мають інші співвласники. Так, відповідно до ч. 2-5 ст. 362 ЦК продавець частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одно-го місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.
У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за до-говором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.
Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.
До набувача частки у праві спільної часткової власності право власності переходить з моменту:
- укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін;
- нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації.
Підстави припинення права спільної часткової власності:
- поділ майна між співвласниками спільної часткової власності. Співвласники за домовленістю між ними можуть поділити майно, що є у спільній частковій власності між собою. Якщо предметом поділу є нерухоме майно то договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, повинен укладатися у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У разі поділу майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється;
- виділ у натурі частки майна, що є у спільній частковій власності. Законодавство також наділяє співвласника правом на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Але не завжди такий виділ можна провести чи здійснити в натурі, зокрема, у випадку, коли річ є неподільна або частка цієї особи є незначною тощо. В такому випадку співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Така компенсація може надаватися лише за його згодою. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню;
- за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Таке рішення суд постановляє за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Спільна сумісна власність - власність двох або більше осіб на майно (річ) без визначення часток кожного з них у праві власності.
Право спільної сумісної власності виникає з підстав не заборонених законом. До них можна віднести закон, договір, рішення суду, заповіт тощо.
Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Спеціальними суб’єктами спільної сумісної власності ЦК виділяє також подружжя та членів сім’ї. Так майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Але СК передбачає випадки коли майно, набуте подружжям за час шлю-бу, не може бути спільною сумісною власністю, а буде особистою приватною власністю лише одного із подружжя. Так, відповідно до ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;
4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду»;
5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК.
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка також є:
- речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;
- премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (за винятком випадку коли в судовому порядку буде встановлено, що другий з подружжя сприяв своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) їх одержанню);
- кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.
- страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них;
- плоди, приплід або доходи (дивіденди) одержані від речі, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди) тощо.
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Також необхідно пам’ятати, що проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя та виникнення у них права спільної сумісної власності на майно. В такому випадку право спільної власності на майно може бути визнано лише в судовому порядку за рішенням суду.
Спільна сумісна власність може виникати і в інших випадках визначених законом. Зокрема відповідно до ст. 6 ЗУ «Про особисте селянське господарство» майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів відповідно до закону.
Відповідно до ст. 369 ЦК співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників право-чину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спіль-ним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення право- чинів щодо розпорядження спільним майном.
Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Припинення права спільної сумісної власності може відбуватися в таких випадках:
- виділу в натурі частки із майна;
- звернення стягнення кредитора на таке майно;
- за рішенням суду;
- у випадку смерті фізичної особи;
- на підставі договору про поділ майна, що є у спільній сумісній власності (договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню) тощо.
Рекомендована література
1. Воронова О.В. Підстави набуття права власності на житло: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. / О.В. Воронова. - К., 2005. - 20 с.
2. Маєвська А.В. Співвідношення права власності та тягаря власності / А.В. Маєвська // Наше право. - № 4. - Ч.2. - 2007. - С. 60 - 62.
3. Музика Л.А. До питання виникнення права комунальної власності в Україні / Л.А. Музика // Вісник Запорізького державного університету. - 2005. - № 2 - С.114-119.
4. Болокан І.В. Особливості застосування підприємцями зобов’язально- правових засобів захисту права власності / І.В. Болокан // Вісник Запорізького державного університету. - 2006. - № 1 - С.113-120.
5. Васькович Й. Чи передбачені цивільним законодавством форми права власності? / Й. Васькович // Право України. - 2006. - №10. - С.123.
6. Апанасенко К. Комунальна власність як самостійна форма власності: ознаки, співвідношення з державною формою власності / К. Апанасенко // Право України. - 2005. - № 10. - С.35-37.
7. Румянцева В. Захист власності фізичних та юридичних осіб в Європей-ському суді з прав людини / В. Румянцева // Право України. - 2004. - №5. - С. 38-40.
8. Музика Л. Приватизація комунального майна: проблеми законодавства, теорії та практики / Л. Музика // Право України. - 2004. - №5. - С.55-58.
9. Яворська О.С. Договірні зобов’язання про передання майна у власність: цивільно-правові аспекти: монографія / О.С. Яворська. - Тернопіль, 2009. - 384 с.
10. Яворська О.С. Правове регулювання відносин власності за цивільним законодавством України: навч. посібник / О.С. Яворська. - К.: Атіка, 2008. - 256 с.