• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Цивільне право України. Том 1

13.4. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Глава 22 ЦК закріплює особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, зокрема: право на ім’я; право на зміну імені; право на використання імені; право на повагу до гідності та честі; повага до людини, яка померла; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті папери; розпоряджання особистими паперами; право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів; право на таємницю кореспонденції; захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок; охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на місце проживання; право на недоторканність житла; право на вибір роду занять; право на свободу пересування; право на свободу об’єднання; право на мирні зібрання.

Право на ім’я

Ім’я фізичної особи є найдавнішим способом її індивідуалізації в суспільстві. Окрім цього, ім’я визнається особистим немайновим благом фізичної особи (ч. 1 ст. 201 ЦК). Значення цього особистого немайнового блага в цивільному обороті полягає в тому, що фізична особа набуває прав та створює для себе цивільні обов’язки, а також здійснює ці права та виконує цивільні обов’язки під своїм іменем (ч. 1 ст. 28 ЦК).

За своєю структурою ім’я складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

Право на ім’я фізичної особи є особистим немайновим правом, яке включає таку низку прав:

а) право володіти, користуватись і розпоряджатись своїм іменем, яке забезпечує особі можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім’я в усіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім’я, давати дозвіл розголошувати своє ім’я, чи заборонити розголошувати своє ім’я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, змінювати його у випадку одруження, розлучення тощо. Фізична особа має право використовувати своє ім’я у всіх сферах своєї діяльності (ст. 296 ЦК). Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті - за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.

Ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом. Ім’я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою. Ім’я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.

Використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права.

Чинне законодавство визначає, що фізичні особи можуть змінювати своє прізвище у випадках:

1) державної реєстрації шлюбу, шляхом зміни свого прізвища на прізвище подружжя, або приєднання до свого прізвища прізвище другого з подружжя (ст. 35 СК);

2) коли особа змінила своє прізвище у зв’язку з реєстрацією недійсного шлюбу, то вона повинна повернути своє попереднє прізвище, оскільки вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої правової підстави (ч. 5 ст. 45 СК);

3) розірвання шлюбу, при якому кожен із подружжя може повернути своє дошлюбне прізвище (ст. 113 СК).

4) зміни прізвища обома батьками, що тягне за собою зміну прізвища дитини віком до семи років, а у випадках, коли дитині більше семи років, то за її згодою (ч. 1, 2 ст. 148 СК);

5) у випадку зміни прізвища одного з батьків, питання про зміну прізвища дитини може бути вирішено за погодженням між батьками та за згодою дитини, яка досягла семи років, а за відсутності погодження між батьками - органом опіки і піклування або судом (ч. 3, 4 ст. 148 СК).

Фізична особа має право змінити своє по батькові лише у випадку, зміни її батьком свого імені. При цьому у разі зміни імені батьком дитини, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її згодою (ст. 149 СК);

б) право вимагати від інших осіб звертатись до особи відповідно до її імені;

в) право на псевдонім. Це право регламентується Законом України «Про авторське право і суміжні права», яким передбачено можливість користування псевдонімом лише для авторів творів у галузі науки, літератури і мистецтва. Однак потрібно зауважити, що псевдонім автора, як і будь-який інший псевдонім (наприклад, псевдоніми співаків, акторів, ведучих теле-, радіопрограм, тощо), повинен підлягати всім видам захисту, якими користується офіційне ім’я. Адже псевдонім, як і ім’я, є засобом індивідуалізації особи, але лише у певній сфері діяльності. Саме тому, що псевдонім виконує ті ж функції, що і ім’я, йому необхідно забезпечити належний захист. Звичайно, необхідно встановити певні межі щодо використання псевдоніму, наприклад:

1) псевдонім повинен реально індивідуалізувати його носія;

2) поряд з уживанням псевдоніма не потрібно вказувати справжнього імені особи;

3) користування псевдонімом має бути не заборонено законом;

4) псевдонім повинен не збігатися з офіційним ім’ям третьої особи, якщо ця особа займатиметься тим же видом діяльності, що і носій псевдоніма, оскільки це призведе до змішування осіб;

г) право вимагати зупинити незаконне використання свого імені. Під поняттям «незаконне використання імені» слід розуміти будь-яке порушення чи оспорення права на ім’я. Однією з форм захисту свого імені від незаконного носіння його іншою особою є пред’явлення паспорта або іншого посвідчення особи (посвідчення водія, посвідчення інваліда, учасника бойових дій тощо) як ідентифікуючого документа.

Право на повагу до гідності, честі та ділової репутації

«Гідність людини» як загальнофілософська категорія та об’єкт цивільних правовідносин є доволі полісемантичним поняттям, під яким, з одного боку, розуміють визнання за людиною зазначеної цінності (об’єктивний аспект), а з другого боку, - внутрішню самооцінку особою своїх якостей. Під поняттям «честь» слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Отже, як видно, ці поняття є доволі близькими, взаємозалежними, однак не тотожними.

Право на повагу до гідності та честі складається з таких частин:

а) право на гідність та честь;

б) право на недоторканність гідності та честі;

в) право на захист гідності та честі у випадку порушення.

Право на гідність - це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, яка відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

Зрештою, право на честь - це особисте немайнове право фізичної особи на об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) по дотриманню морально-етичних та правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Право на недоторканність гідності та честі полягає в забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушені дані особисті немайнові права. Найбільш часто честь та гідність можуть порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації. До інших способів слід відносити вчинення певних незаконних насильницьких дій над особою, наприклад, катування, жорсткого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження та покарання, примусові медичні досліди та експерименти, «дідівщина» тощо.

Ділова репутація фізичної особи - це усталена оцінка фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно значимі діяння (поведінку), як правило в певній сфері (професійній, підприємницькій, службовій і т. ін.), що відома оточуючим, і в силу цього відображена в суспільній свідомості як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Зовнішня схожість між поняттями «ділової репутації» та «честі» не є підставою для ототожнення цих понять, оскільки:

а) честь визначає людину саме як особистість, громадянина, індивіда без указівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль у суспільстві, тоді як ділова репутація напряму залежить від того, як особа виконує покладені на неї професійні, службові чи інші рольові обов’язки, а не взагалі дотримується етично-моральних норм як член суспільства;

б) честь може бути лише позитивною, а її зміст та обсяг може змінюватися в проміжку від нуля до безкінечності, тоді як ділова репутація може бути як позитивна, так і негативна. І тому окремі особи, які, використовуючи своє право на індивідуальність (ст. 300 ЦК), створили собі негативний імідж (репутацію) з точки зору суспільної моралі, наприклад, окремі політичні лідери, хіпі, панки, мають повне право у випадку поширення недостовірної інформації про те, що вони вчинили певний моральний вчинок, вимагати захисту своєї негативної ділової репутації шляхом спростування попередньо поширеної цієї хоча і позитивної, однак недостовірної інформації;

в) честю (як і гідністю) наділена тільки фізична особа, тоді як ділова репутація, як особисте немайнове благо, притаманна як фізичним, так і юридичним особам.

Право на недоторканність ділової репутації включає такі основні складові:

а) право на ділову репутацію, тобто гарантовану законодавцем можливість бути носієм об’єктивної, повної та своєчасної оцінки фізичної особи, як фахівця у будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності, та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;

б) право на недоторканність ділової репутації полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими може бути порушене дане особисте немайнове благо. Найбільш часто право на недоторканність ділової репутації фізичної особи може порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації, наприклад, шляхом недобросовісної реклами, порушенням вимог законодавства про захист економічної конкуренції тощо. Як і у випадку недоторканності гідності та честі (ст. 297 ЦК), основною вимогою до цієї інформації є те, щоб вона стосувалась певної особи, була викладена недостовірно та порушувала право на ділову репутацію фізичної особи;

в) право на захист ділової репутації, яке полягає у можливості у випадку порушення її недоторканності вимагати застосування способів захисту даного права.

Право на захист гідності і честі здійснюється відповідно до вимог Глави 3 та ст. ст. 275-280 ЦК. Основним способом захисту при цьому законодавець визначає судовий.

Суміжним з даним правом є право на повагу до людини, яка померла (ст. 298 ЦК). Кожен зобов’язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка по-мерла, до місця поховання людини. У разі глуму над тілом людини, яка по-мерла, або над місцем її поховання члени її сім’ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Фізична особа має право на індивідуальність (ст. 300 ЦК), тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Право на індивідуальність полягає в можливості особи:

а) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага. Доволі близьким до цього права є можливість зберігати свою національну, культурну, релігійну, мовну самобутність, яка гарантується ч. 2 ст. 300 ЦК та ст. 11 Конституції України;

б) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 2 ст. 300 ЦК). Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Так, наприклад, нудисти вправі виявляти свою індивідуальність лише у спеціально відведених для цього місцях, а для працівників міліції право на виявлення індивідуальності щодо їх зовнішнього вигляду обмежується в період виконання ними службових обов’язків, шляхом встановлення загальнообов’язкової спеціальної форми одягу. Інколи індивідуальність фізичної особи може бути використана нею також і задля отримання певного матеріального зиску. Доволі часто це використовується в політиці та шоу-бізнесі, де політики, актори, моделі, артисти, співаки використовують свої індивідуальні особливості (манеру поведінки, зовнішність, голос тощо) з метою набуття певних матеріальних благ чи задоволення інших інтересів;

в) створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст. При цьому слід зауважити, що останнім часом створення та зміна індивідуальності особи зазнають певної комерціалізації. Так, окремі особи, які займають відповідне становище у публічній сфері, задля успішності своєї діяльності витрачають чималі кошти для формування чи зміни своєї індивідуальності. Усе це здійснюється шляхом зміни як природних (зміна (корекція) статі, пластичні операції, нарощування волосяного покрову тощо), так і набутих (зміна іміджу, відмова від паління чи інших шкідливих звичок, нанесення татуювань, корекція вимови тощо) особливостей фізичної особи;

г) вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на індивідуальність. До даного повноваження належить можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації даного права (наприклад, коли в лавах Збройних Сил забороняють носити довге волосся, або у вищих навчальних закладах примушують носити краватки), та коли вчиняють дії, якими порушується це право (наприклад, коли сатирики чи команди КВК вчиняють пародії на певних осіб).

Близьким до права на індивідуальність є право на зображення та голос, яке полягає в можливості визначати, використовувати і розпоряджатися своїм зображенням, голосом та його записом. Так, стаття 307 ЦК передбачає захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок

- фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.

Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, в якій це стосується її особистого життя. Витрати, пов’язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою.

Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

У ст. 308 ЦК передбачено охорону інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах. Вони можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті

- за згодою осіб, визначених ч. 4 ст. 303 ЦК. Згода, яку дала фізична особа, зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана особами, визначеними ч. 4 ст. 303 ЦК. Витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору, відшкодовуються цими особами.

Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.

Фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті - її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов’язаних із цим збитків.

Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

Право на особисте життя та його таємницю. Фізична особа має право на особисте життя. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.

Розглядаючи право на особисте життя в розумінні ст. 301 ЦК, слід виокремити декілька його складових:

а) право мати особисте життя включає в себе можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага;

б) право визначати своє особисте життя. При цьому, закон не визначає переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особа могла здійснити своє право на визначення свого особистого життя. Натомість законодавець надає фізичній особі-носію можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя в залежності від власних інтересів та мети. Однак здійснення цього права не повинне порушувати загальні межі цивільних прав (ст. 13 ЦК);

в) право на ознайомлення з обставинами особистого життя означає, що особа самостійно визначає коло осіб, які можуть володіти інформацією про її особисте життя. При цьому це не означає, що таке повідомлення повинне проходити тільки особисто. Фізична особа може дати дозвіл на поширення цієї інформації іншими особами у визначених нею межах поширення. Однак у випадках, коли це прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, дане особисте немайнове право може бути обмежене;

г) право зберігати у таємниці обставини свого особистого життя означає, що фізична особа має можливість не розголошувати обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією. Можливість поширення інформації про особисте життя фізичної особи попри її волю можливе лише на підставах та в порядку, що визначені законом, наприклад, коли обставини особистого життя фізичної особи містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, або ж у випадку, передбаченому п. 2 ч. 1 ст. 302 ЦК;

д) право вимагати захисту права на особисте життя, який здійснюється на підставах та в порядку, що передбачені Главою 3 та ст. ст. 275-280, 1166-1168 ЦК. Право на особисте життя охороняється також ст. 182 КК.

Право на інформацію (ст. 302 ЦК) означає передбачену законом можливість фізичної особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи.

Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, служ-бовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною.

Фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов’язана перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її спростування.

Право на особисті папери

Цивільний кодекс передбачає, що особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю (ст. 303 ЦК). Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать. Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

У разі смерті фізичних осіб, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер.

Фізична особа, якій належать особисті папери, може усно або у письмовій формі розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї смерті (ст. 304 ЦК). Право на розпорядження особистими паперами є складовою права на особисті папери (ст. 303 ЦК). Сутність права на розпорядження особистими паперами полягає в можливості визначити їхню фактичну долю. Так, зокрема, фізична особа має право в усній чи у письмовій формі: передати особисті папери іншій особі, в тому числі і до бібліотек чи архівів; відмовитись від них шляхом заяви про це чи вчинення інших свідомих дій, що свідчать про намір особи відмовитись від особистих паперів, наприклад, викинути свій щоденник на смітник; знищити особисті папери.

Фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати, зокрема шляхом опублікування, будь-які особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів, з додержанням прав фізичних осіб, визначених ч. 3 та ч. 4 ст. 303 ЦК, якщо інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери (ст. 305 ЦК).

Одним з видів права на недоторканність особистих паперів є право на таємницю кореспонденції. Так ст. 306 ЦК зазначає, що фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. Листи, телеграми тощо є власністю адресата. Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата.

Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб, визначених ч. 4 ст. 303 ЦК.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, визначених ч. 4 ст. 303 ЦК, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи під час кримінального провадження, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Право на місце проживання та недоторканність житла

Фізична особа має право на місце проживання (ст. 310 ЦК) та на вільний вибір місця проживання, його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Місцем проживання фізичної особи, згідно зі ст. 29 ЦК, визнається житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Право на місце проживання включає в себе такі основні повноваження:

а) володіння місцем проживання, тобто можливість особи мати одне чи декілька місць проживання;

б) використовувати своє місце проживання, тобто це гарантована законом можливість набувати цивільних прав та виконувати покладені на особу обов’язки за місцем проживання, якщо інше не передбачено законом чи домовленістю між сторонами. Окрім того особа використовує своє місце проживання, оскільки саме за цим місцем особі надходять усі офіційні звернення, повідомленням тощо;

в) вільно обирати та змінювати місце проживання, тобто передбачена можливість вільно обирати країну, населений пункт, де буде розташоване місце проживання, а також безпосереднє місце проживання.

Житло фізичної особи є недоторканним (ст. 311 ЦК). Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.

Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та вибір роду занять. У ст. 309 ЦК передбачено, що фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості. При цьому цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

Відповідно до ст. 312 ЦК фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Право на свободу пересування. Фізична особа має право на свободу пересування (ст. 313 ЦК), що означає можливість фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років, вільно самостійно пересуватися по території України та вибирати місце перебування. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну.

Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров’я людей.

Право на свободу об’єднання та мирні зібрання. Право на свободу об’єднання, відповідно до ст. 314 ЦК, передбачає можливість фізичних осіб за власною ініціативою об’єднуватися у політичні партії та громадські організації. Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг. При цьому законом, статутами об’єднання громадян можуть бути встановлені вимоги до особи, згідно з якими вона може бути засновником цього об’єднання чи її членом.

Фізичні особи мають право на мирні збори (ст. 315 ЦК), куди належить передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.

13.5. Захист особистого немайнового права

Основним із принципів здійснення особистих немайнових прав є безперешкодність. Однак, навіть незважаючи на забезпеченість здійснення особистих немайнових прав, яка гарантується у ст. 273 ЦК, досить часто фізична особа може зазнати перешкод у своєчасній та повній реалізації особистих немайнових прав, що може виявлятись у вчиненні посягань з боку інших осіб. У цьому випадку фізична особа, на особисте немайнове право якої здійснено таке посягання, наділена правом захисту.

Особа - носій відповідного особистого немайнового права у разі вчинення щодо її права відповідної поведінки, що породжує в неї право на захист цього права, сама вправі обрати спосіб його захисту відповідно до специфіки даного права, способу його порушення та наслідків, що спричинило це порушення.

Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб за допомогою традиційних способів, встановлених ЦК, та інших способів відповідно до змісту конкретного права, способу його порушення та наслідків, які спричинило це порушення. Згідно зі ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, вимогам справедливості, добросовісності та розумності. У ст. 16 ЦК надано суду можливість відмовити у захисті цивільного права та інтересу особі, якщо вона вчинила певні дії виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі або ж всупереч моральним засадам суспільства чи з метою обмеження конкуренції та зловживання домінуючим становищем на ринку.

Право на захист особистих немайнових прав - це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

а) вимагати непорушення цих прав;

б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Способи захисту цивільних прав неоднорідні за своєю юридичною природою, що має певний вплив на можливість їх реалізації. В юридичній літературі їх прийнято поділяти на заходи захисту та відповідальності. Вони різняться між собою за підставами застосування, соціальним призначенням, функціями, які вони виконують. Законодавець наділяє особу можливістю застосувати для захисту свого особистого немайнового права від протиправного посягання з боку інших осіб:

а) загальні способи захисту, перелік та способи застосування яких встановлені главою 3 ЦК - визнання права; визнання правочину недійсним; відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують право; примусове виконання обов’язку в натурі; припинення або зміна правовідношення; відшкодування збитків; компенсація моральної шкоди; визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування тощо;

б) спеціальні способи захисту, які встановлюють конкретно для певної кате-горії прав у цілому та для конкретного права зокрема.

Що ж стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи:

а) ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав: поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК);

б) ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. 3 ст. 294 ЦК).

При цьому особа має право застосувати як один із передбачених способів захисту, так і сукупність декількох способів захисту, не залежно від того, чи належать вони до загальних, чи до спеціальних. Головне, щоб застосування цього способу (способів) захисту відповідало змісту особистого немайнового права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення, а також забезпечувало ефективність даного захисту.

Нині приділяється увага міжнародному захисту прав людини: за неможливості захистити свої права відповідно до національної процедури, можна захистити їх на міжнародному рівні. Для цього створені спеціальні міжнародні органи. Таким чином, реалізація права на захист здійснюється особою шляхом, по-перше, оскарження неправомірних дій, в результаті яких було порушено її права та свободи в судовому порядку, по-друге, звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого ВР України з прав людини, по-третє, звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна - після використання всіх національних засобів правового захисту.

Одним із перших спеціальних способів захисту, яким можуть бути захищені майже всі особисті немайнові права, є їх поновлення у випадку порушення. Що стосується цього способу захисту, то слід зауважити, що він може бути застосований за сукупності таких умов:

а) порушення особистого немайнового права, а це означає, що у випадку загрози порушення, оспорення чи невизнання цей спосіб захисту застосований бути не може;

б) порушення цих прав відбувається з боку органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, від імені яких виступають відповідні посадові чи службові особи, а також з боку фізичних або юридичних осіб;

в) порушення цього права відбувається внаслідок таких юридичних фактів:

- рішення, дія або бездіяльність органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування;

- дія або бездіяльність фізичної або юридичної особи.

Сутність цього способу захисту полягає в тому, що вказані особи, рішеннями, діями чи бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичних осіб, повинні самостійно та добровільно вчинити необхідні дії для негайного відновлення зазначеного особистого немайнового права. Застосуванню цього способу може передувати добра воля цих органів та осіб або ж вимога фізичних осіб, особисте немайнове право яких порушено. Так, наприклад, коли орган державного управління видав розпорядчий акт, яким порушив право фізичної особи на свободу пересування (ст. 313 ЦК), то він повинен або за власною ініціативою або за зверненням фізичної особи скасувати цей акт та вжити інших можливих заходів щодо негайного відновлення порушеного особистого немайнового права.

Однак, як свідчить практика, добровільне негайне поновлення особистих немайнових прав фізичних осіб зустрічається вкрай рідко. Саме тому, у випадку, коли відповідні органи чи особи, які порушили особисті немайнові права, не вчиняють дії, необхідні для негайного поновлення порушеного права фізичної особи, то остання має право звернутись до суду з вимогою постановити рішення щодо поновлення її порушеного права. Окрім даного поновлення свого особистого немайнового права, фізична особа наділяється правом вимагати відшкодування моральної шкоди, яка завдана порушенням цього права.

Цей спеціальний спосіб захисту підходить для переважної більшості особистих немайнових прав. Однак окремі немайнові права неможливо захистити за допомогою зазначеного способу. Так, у випадку вбивства особи, чим порушується її право на життя (ст. 281 ЦК), застосування цього способу захисту особистих немайнових прав неможливе, або у випадку порушення права на таємницю особистого життя (ст. 301 ЦК).

Наступними розповсюдженими способами захисту особистих немайнових прав є право на спростування неправдивої інформації та право на відповідь. Поняття «недостовірна інформація» означає таку інформацію, що не відповідає дійсності. Цивільно-правове поняття спростування має конституційно-правове закріплення. Так, ч. 4 ст. 32 Конституції України гарантує право кожного на спростування недостовірної інформації стосовно себе та членів своєї сім’ї. Специфіка цього способу захисту полягає у специфічності тих благ, які підлягають захисту, а саме в їх немайновому характері і в тому, що їх практично неможливо повернути до того рівня, який існував до порушення особистих немайнових прав. Цей спосіб захисту є спеціальним.

Під поняттям «спростування» слід розуміти доведення неправильності, помилковості, хибності будь-чого, будь-чиїх тверджень, переконань; заперечення, відкидання будь-яких тверджень.

Під правом на спростування слід розуміти право вимагати від особи, яка порушила особисте немайнове право фізичних осіб шляхом поширення недостовірної інформації, визнання цієї інформації неправдивою у формі, яка є ідентичною чи адекватною формі поширення неправдивої інформації.

Право на відповідь є правом на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права. Принципова відмінність між відповіддю і спростуванням полягає в тому, що:

а) відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, тоді як спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей неправдивими;

б) відповідь здійснюється особою, стосовно якої були поширені відомості, або членами її сім’ї, тоді як спростування - особою, яка поширила ці не-правдиві відомості.

Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт правопорушення, протиправність якого включає в себе необхідну сукупність таких умов:

а) поширення інформації, тобто доведення її до відома третьої особи будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не має значення форма поширення інформації (вербальна, письмова, за допомогою міміки, жестів, конклюдентних дій, творів мистецтва тощо), основне, щоб ця інформація була сприйнята іншими (третіми) особами. І тому не вважається поширенням інформації повідомлення її особі, якої вона стосується;

б) поширення інформації про особу, тобто з якої можна було б точно встановити, що вона стосується конкретної особи, чи, принаймні, ця особа включається до вузького кола осіб, яких ця інформація стосується (наприклад, інформація про те, що у певній невеликій крамниці обраховують покупців, порушує особисті немайнові права всіх її продавців). При цьому слід зауважити, що для ідентифікації особи не обов’язково вказувати її прізвище, ім’я та по батькові, номер і серію паспорта, місце проживання та інші ідентифікуючі дані. Для того, щоб інформація стосувалась конкретної особи потрібно вказати лише певні ознаки, які достатні для точного виокремлення цієї особи серед інших. Наприклад, вказівка на те, що фельдшер певного села бере хабарі, ідентифікує набагато точніше, аніж вказівка на те, що гр-н Іванов Іван Іванович з Москви вчинив розбійний напад;

в) поширення інформації неправдивої, тобто такої, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво. Це означає, що правдива інформація, навіть у випадку, коли вона порушує особисті немайнові права фізичних осіб, не може бути спростована ними. У цьому випадку можна застосувати інші способи захисту, наприклад, відшкодування майнової та/або немайнової шкоди, але не спростування. Окрім цього, законодавець вводить презумпцію добропорядності, а це означає, що будь-яку негативну інформацію, яка поширена про особу, слід вважати неправдивою, якщо тільки той, хто її поширив, не доведе протилежного;

г) поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права, тобто дана інформація повинна або завдавати шкоди відповідним особистим немайновим благам, або якимось іншим чином перешкоджати особі у повному та своєчасному здійсненні свого особистого немайнового права, наприклад, створювати загрозу для його порушення, оспорювати його чи не визнавати взагалі.

Ще однією особливістю даного правопорушення є те, що у випадку спростування поширеної неправдивої інформації, яка порушує особисті немайнові права фізичних осіб, вина особи поширювача не враховується.

Спростування здійснюється, зазвичай, у такий самий спосіб, у який була поширена неправдива інформація. У випадках, коли спростування неможливе чи недоцільно провести в такий самий спосіб, то воно повинне проходити в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі, з урахуванням того, що спростування повинне бути ефективним, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Так, наприклад, коли недостовірна інформація, яка порушує особисті немайнові права фізичних осіб, була поширена на загальних зборах акціонерного товариства, яке припинило свою діяльність, то альтернативним способом можна визнати поштове повідомлення колишніх акціонерів про спростування даної інформації за рахунок поширювача.

Окремий порядок спростування недостовірної інформації передбачено для випадків, коли ця інформація набула поширення через документ, який прийняла (видала) юридична особа. У даному випадку документ, який містить таку недостовірну інформацію, має бути відкликаний.

Коли ж особисті немайнові права порушено внаслідок поширення недостовірної інформації в засобах масової інформації, то порядок спростування цієї інформації визначається спеціальним законом. Так, наприклад, коли неправдиву інформацію було поширено в друкованих засобах масової інформації, то її спростування повинне відбуватись відповідно до ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», де в ст. 37 передбачено, що спростування повинне бути набране тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується. Щодо обсягу спростування, то воно не може більше, ніж удвічі, перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу. При цьому забороняється вимагати, щоб спростування було меншим, ніж половина стандартної сторінки машинописного тексту. Що стосується спростування неправдивої інформації, яка поширена іншими ЗМІ, то в спеціальних законах або не прописана процедура спростування (наприклад, Закони України «Про телебачення та радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про видавничу справу»), або такі спеціальні закони відсутні взагалі (наприклад, у випадку поширення інформації в комп’ютерній мережі Інтернет). Саме тому в кожному з цих випадків слід користуватися загальними положеннями про спростування, тобто воно повинне проводитись у тому ж ЗМІ. Однак у випадку, коли спростування в тому ж засобі масової інформації є неможливим внаслідок припинення його діяльності, то воно повинне бути оприлюдненим в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Строк позовної давності з вимогою спростувати неправдиву інформацію, що поміщена у ЗМІ, встановлюється в один рік з моменту поміщення цих відомостей у ЗМІ або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК).

Як уже зазначалося, особливістю спростування як спеціального способу захисту особистих немайнових прав є те, що воно здійснюється особою, яка поширила недостовірну інформацію. Якщо неправдива інформація, що порушує особисті немайнові права фізичних осіб, була поширена декількома особами, то ці особи повинні спростувати її солідарно (наприклад автор та засіб масової інформації, який помістив його статтю). Якщо неправдива інформація була поширена посадовими або службовими особами при виконанні ними своїх посадових (службових) обов’язків, то обов’язок спростувати поширену інформацію покладається на юридичну особу, в якій працює така посадова (службова) особа.

Правом на спростування та відповідь наділені фізичні особи, стосовно яких поширено неправдиву інформацію, що порушує їхні особисті немайнові права. Однак фізична особа має також і право вимагати спростування неправдивої інформації й у випадку, коли вона поширена стосовно членів її сім’ї. При цьому поширення неправдивої інформації стосовно членів сім’ї фізичної особи повинно порушувати особисті немайнові права саме цієї фізичної особи, а не членів її сім’ї. Так, наприклад, коли поширюється недостовірна інформація про те, що фізична особа походить від іншого батька, то вона має право вимагати спростування цієї інформації не тому, що вона порушує право на повагу до честі та гідності батька, а тому, що нею опосередковано порушується право саме даної фізичної особи на сім’ю та на ім’я. А вже батько цієї особи має право вимагати спростування тому, що ця інформація порушує його право на повагу до честі та гідності, самостійно, оскільки особа має право здійсню-вати особисті немайнові права, в тому числі і право на захист цих прав, самостійно, окрім випадків, що передбачені в законі (ст. 272 ЦК).

Коли ж неправдива інформація порушує особисті немайнові права померлих осіб, то в цьому випадку правом на спростування та відповідь наділяються члени її сім’ї, близькі родичі та інші заінтересовані особи. При цьому вказані особи також вважаються такими, що насамперед діють у власних інтересах, і вимагають захисту саме власних особистих немайнових прав і лише опосередковано доброго імені померлої особи, адже особисті немайнові права не можуть належати померлій особі. Такий порядок може діяти і щодо осіб, які оголошені судом померлими в порядку ст. 46 ЦК.

Подібним до права на відповідь є право на власне тлумачення обставин справи, що є наслідком конституційного права на свободу думки, свободу слова та на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України). Однак право на власне тлумачення обставин справи передбачає виключно тлумачення обставин справи, а не відмову від певної інформації. Це право реалізується у випадку, коли поширена інформація є абсолютно правильною, а особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки.

Окремий порядок встановлений законодавцем щодо спростування інформації, автор якої є невідомим. Це можливо, наприклад, коли інформація поширена анонімно чи під псевдонімом. У цьому випадку спростування здійснюється судом, проте воно поєднується ще з одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав, а саме - визнання інформації недостовірною. Застосування цього способу можливе також у випадках, коли фізична особа, яка поширила недостовірну інформацію, померла, а юридична особа, яка повинна спростувати цю інформацію, ліквідована.

У ст. 278 ЦК міститься ще один спосіб захисту особистих немайнових прав фізичної особи - заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права. Мета застосування цього способу зводиться до того, що у випадку порушення особистого немайнового права особа має право вимагати припинити поширення інформації, якою здійснюється це порушення.

Цей спеціальний спосіб захисту застосовується у випадку порушення особистих немайнових прав шляхом поширення інформації, однак його принципова відмінність полягає в тому, що:

- заборона поширення інформації є здебільшого превентивним заходом, оскільки спрямована на обмеження кола реципієнтів, які потенційно спроможні її сприйняти, в той час коли спростування інформації спрямовується на повідомлення особам, які вже сприйняли цю інформацію, про те, що вона є неправдивою;

- заборона поширення інформації може бути застосована незалежно від того, чи вона є недостовірною, чи абсолютно правдивою. Основним для застосування цього способу захисту є те, що ця інформація порушує особисті немайнові права фізичних осіб, тому він може бути застосований навіть у випадку дифамації (поширення правдивої інформації, яка порочить честь та гідність фізичної особи, наприклад про те, що особа хвора на СНІД);

- заборона поширення інформації орієнтована здебільшого на застосування до масових поширень інформації, якою порушуються особисті немайнові права, наприклад шляхом публікації в газетах, книгах, розміщення цієї інформації в кінофільмах, телепередачах тощо.

Враховуючи стадійність у поширенні інформації законодавець виділяє два підвиди цього способу захисту з різними правовими наслідками його застосування:

а) у випадку, коли особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, то вважається, що ця інформація зазнала поширення в межах осіб, які ведуть ці підготовчі роботи. І тому, зважаючи на невелику зону поширення інформації, суд може заборонити випуск зазначених друкованих видань чи кіно-, телепродукції у світ до усунення порушення особистого немайнового права. Так, наприклад, коли в передачі поширено відомості, які розкривають таємницю особистого життя, то фізична особа, особисте немайнове право якої порушене, дізнавшись про це, має право вимагати демонтувати запис цієї передачі перед випуском її в ефір. Однак слід зауважити, що не завжди застосування цього способу захисту може бути невигідним в майновому плані порушнику цього права. В окремих випадках законодавець встановлює також і покладення певних негативних наслідків на особу, особисті немайнові права якої порушуються. Так, наприклад, коли фізична особа знялась за власною згодою на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, то вона може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, в якій це стосується її особистого життя, тільки за умови відшкодування всіх витрат, пов’язаних із демонтажем виставки чи запису (ст. 307 ЦК);

б) у випадку, коли особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, то вважається, що ця інформація набула широкого поширення, яке доволі важко піддається контролю. І тому в цьому випадку суд може вдатися до двох способів захисту. Так, за умови, що поширення вказаної продукції у світ є незначним, і переважна більшість її контрольована, наприклад, коли випустили тираж книги, і в продаж пішла тільки незначна частина накладу, то в цьому випадку суд має право заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення. Але бувають випадки, коли усунення цього порушення фактично неможливе, то в цьому випадку суд може постановити рішення, за яким зобов’язати вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

Застосування до особи, яка порушила особисті немайнові права фізичної особи, спеціальних способів захисту не завжди може ефективно, своєчасно та в повній мірі відновити порушене право. Доволі часто порушення особистих немайнових прав тягне за собою також і завдання фізичній особі майнової та (або) моральної шкоди. І тому в цьому випадку фізична особа, право якої порушене, може вимагати від порушника відшкодування завданої їй майнової та (або) моральної шкоди.

Відшкодування майнової та (або) моральної шкоди, яка завдана внаслідок порушення особистих немайнових прав, відшкодовується на загальних підставах та в порядку, що передбачені відповідно для майнової шкоди - в ст. ст. 22, 1166 ЦК, для моральної шкоди - в ст. ст. 23, 1167, 1168 ЦК.

Строки позовної давності для відшкодування майнової та (або) моральної шкоди, що завдана внаслідок порушення її особистого немайнового права, не застосовуються, якщо інше не передбачено в законі (п. 1 ч. 1 ст. 268 ЦК).

Рекомендована література

1. Бірюков І. Межі цивільно-правового регулювання відносин, об’єктом яких є життя, здоров’я і тілесна недоторканість / І. Бірюков // Право України. - 2011. - № 1. - С. 209 -215.

2. Гуменюк О. І. Особисті немайнові права, що спрямовані на індивідуалізацію учасників цивільних правовідносин: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / О.І. Гуменюк. - К.: Національна академія внутрішніх справ, 2011. - 20 с.

3. Давидова Н.О. Особисті немайнові права : Навч. посібник / Н.О. Давидова - К.: Ін Юре, 2008. - 160 с.

4. Малюга Л.В. Особисті немайнові права фізичних осіб в цивільному праві: теоретичні основи та проблеми правового забезпечення: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Л.В. Малюга. - К., 2004. - 22 с.

5. Михайлов С.В. Цивільно-правова відповідальність у сфері надання медичних послуг: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / С.В. Михайлов - Харк. нац. ун-т внутр. справ. - Х., 2010. - 17 с.

6. Ольховик Л.А. Особисті немайнові права дитини за цивільним законодавством України : монографія / Л.А. Ольховик. - Одеса, 2009. - 173 с.

7. Паліюк В.П. Особисті немайнові права фізичної особи у контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод / В.П. Паліюк // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право» - 2013. - Вип. № 21. - Ч. ІІ. - Т. І. - С. 233 - 239.

8. Погрібний С.О. Неприпустимість свавільного втручання у сферу особис-того життя людини як загальна засада цивільного законодавства України / С.О. Погрібний // Життя і право. - 2005. - № 1. - С. 32 - 36.

9. Пунда О.О. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування людини, у цивільному праві України : автореф. дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.03. / О.О. Пунда. - Одеса, 2011. - 39 с.

10. Самофал М.М. Особливості процесу прийняття медичних рішень щодо дитини: пропозиції до законодавства / М.М. Самофал // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право» - 2013. - Вип. 21. - Ч. ІІ. - Т. І. - С. 266 - 268.

11. Саприкіна І. Цивільно-правові способи захисту честі, гідності, ділової репутації у новому Цивільному кодексі України / І. Саприкіна // Юридична Україна. - 2005. - № 9. - С. 55 - 58.

12. Сенюта І.Я. Право людини на охорону здоров’я та його законодавче забезпечення в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 / І.Я. Сенюта. - Львів, 2006. - 16 с.

13. Сліпченко С. Економічний зміст особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи / С. Сліпченко // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 7. - С. 14 -17.

14. Сліпченко С.О. Особисті немайнові правовідносини щодо оборотоздатних об’єктів / С.О. Сліпченко. - Харків: Діса Плюс, 2013. - 550 с.

15. Стефанчук РО. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія / РО. Стефанчук. - К.: КНТ, 2008. - 626 с.

16. Тиріна М.П. Ембріон як суб’єкт біологічних прав у сучасному законодавстві / М.П. Тиріна // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право» - 2012. - Вип. № 20. - Ч. ІІ. - Т. І. - С. 258 - 261.

17. Федюк Л. В. Система особистих немайнових прав у цивільному праві: монографія / Л.В. Федюк. - Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2007. - 146 с.

18. Штефан А. Способи захисту честі, гідності й репутації: окремі питання / А. Штефан // Юридична Україна. - 2005. - № 4. - С. 59 - 63.