Цивільне право України. Том 1
13.3. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи
До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК відносить такі: право на життя; право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю; право на охорону здоров’я; право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров’я; право на таємницю про стан здоров’я; права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я; право на свободу; право на особисту недоторканність; право на донорство; право на сім’ю; право на опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, які закріплені у гл. 21.
Право на життя. Життя людини згідно зі ст. 3 Конституції України ви-знається найвищою соціальною цінністю. Життя є найважливішим особистим немайновим благом. Законодавець не дає чіткого та однозначного тлумачення поняття «життя» як особистого немайнового блага. Аналіз чинного законодавства та практики його застосування наштовхує на висновок, що під поняттям «життя людини» слід розуміти фізичне, психічне та соціальне функціонування людського організму як єдиного цілого. Наявність у людини тільки одного блага життя, без закріплення відповідного права на нього робить це благо юридично беззахисним. І саме тому законодавець вводить категорію «право на життя», яка об’єднує два основних аспекти: право на власне життя, тобто право на фізичне існування, право на фізичну (природну) смерть та заборона евтаназії (ч. 4 ст. 281 ЦК), право на медичні, наукові та інші досліди (ч. 3 ст. 281 ЦК), право на усунення небезпеки, що загрожує життю (ч. 2 ст. 281 ЦК та ст. 282 ЦК) та право давати життя іншим, гарантіями цієї складової права на життя є 1) можливість проведення стерилізації тільки за бажанням або добровільною згодою повнолітньої фізичної особи; 2) можливість штучно переривати вагітність лише за бажанням жінки, а також за умови, що вона не перевищує 12 тижнів; 3) можливість застосування допоміжних репродуктивних технологій, які здійснюються на прохання дієздатної жінки, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці.
Право на життя є природнім та невід’ємним. Конституція України зазначає, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27), тобто, ніхто не може без відповідної правової підстави бути позбавлений життя.
Право на життя, як елемент загальної цивільної правоздатності фізичної особи, виникає в особи з моменту народження (ч. 2 ст. 25 ЦК), а припиняється в момент смерті особи. При цьому, коли йдеться про смерть, то слід мати на увазі, що фізична особа має право виключно на природну (фізичну) смерть. Від смерті особи слід відмежовувати оголошення особи померлою, яке здійснюється в порядку та на умовах, що передбачені в ст. 46 ЦК, оскільки внаслідок останнього факт смерті не констатується, а тільки презюмується і тому у випадку появи фізичної особи, яка була оголошена померлою, її права відновлюються, що неможливо у випадку смерті.
Гарантіями здійснення права на життя є право фізичної особи захищати своє життя та здоров’я, а також життя та здоров’я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. До таких засобів, наприклад, відносять способи самозахисту (необхідна оборона, крайня необхідність тощо), які застосовуються, як правило, у випадку реальності та невідворотності даної загрози та інші способи захисту, які передбачені в Главі 3 ЦК. Ще однією гарантією права на життя є можливість проведення медичних, наукових та інших дослідів лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.
Окрім цивільно-правових гарантій захисту права на життя воно забезпечено Конституцією України (ст.ст. 28, 29, 39, 48, 49, 50 та ін.), а також галузевим законодавством. Так, наприклад, право на життя охороняється також встановленням кримінальної відповідальності за вбивство (ст. ст. 115-119 КК), доведення до самогубства (ст. 120 КК), введенням заборон на використання вогнепальної зброї тощо.
Пріоритетність життя та здоров’я людини як вищих соціальних благ (ст. 3 Конституції України) має галузевий розвиток також і у ст. 282 ЦК. Змістом цього особистого немайнового права є сукупність повноважень, за якими особа має право вимагати усунення небезпеки, що загрожує її життю та здоров’ю. Суттєвою особливістю цього права є також і те, що воно може бути реалізоване у випадку, коли життю і здоров’ю загрожує небезпека, а не тоді, коли ці особисті немайнові блага вже є порушеними. Окрім того, ця загроза повинна виникати внаслідок підприємницької або іншої діяльності.
Право на охорону здоров’я. Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.
Кожен громадянин має право на охорону здоров’я, що передбачає:
а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;
б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;
г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
д) кваліфіковану медичну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, ви-бір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров’я;
е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;
є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;
ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;
з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;
и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;
і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;
ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;
й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина;
к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я).
Законами України можуть бути визначені й інші права громадян у сфері охорони здоров’я.
Право на охорону здоров’я у контексті ЦК містить: право на надання медичної допомоги (ст. 284 ЦК), право відмовитися від надання медичної допомоги (ч. 4 ст. 284 ЦК), право на надання психіатричної допомоги, право на медичне страхування (ст. 49 Конституції України), право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285 ЦК), право на таємницю про стан свого здоров’я (ст. 286 ЦК), право на усунення небезпеки, що загрожує здоров’ю (ч. 2 ст. 281 ЦК, ст. 282 ЦК), а також права щодо перебування осіб у стаціонарі (ст. 287 ЦК) та право на донорство (ст. 290 ЦК).
Передбачене у ст. 284 ЦК право на медичну допомогу належить усім без винятку фізичним особам. Однак при цьому фізична особа, яка досягла 14 років та звернулась за наданням медичної допомоги має, такі права:
а) на вибір лікаря та його заміну;
б) на вибір лікувального закладу;
в) на вибір методів лікування, відповідно до рекомендацій лікаря. Реалізація права на надання медичної допомоги визначається особою, яка
наділена цим особистим немайновим правом. І тому медична допомога надається фізичній особі, яка досягла 14 років за її згодою. Що стосується фізичних осіб, які не досягли 14 років, а також тих, які визнані судом недієздатними, то медична допомога надається за згодою їхніх законних представників. Однак повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитись від лікування.
Специфічною складовою в структурі права на медичну допомогу є право на надання психіатричної допомоги. Цей вид медичної допомоги надається відповідно до ЗУ «Про психіатричну допомогу», яким визначаються право-ві та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, встановлюються обов’язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права та обов’язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.
На відміну від невизначеності поняття «медична допомога», законодавець чітко регламентує, що під поняттям «психіатрична допомога» слід розуміти комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених чинним законодавством, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.
Законом також чітко встановлюються порядок надання та види психіатричної допомоги (психіатричний огляд, амбулаторна психіатрична допомога, госпіталізація особи до психіатричного закладу в добровільному та примусовому порядку, поміщення особи до психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання тощо).
Право на медичну допомогу окрім норм ЦК забезпечується також і цілою низкою інших галузевих нормативно-правових актів, зокрема, ст. 37 Основ законодавства про охорону здоров’я, ст.ст. 139, 140 КК тощо.
У ст. 285 ЦК закріплено важливу гарантію фізичної особи щодо реалізації права на охорону здоров’я, сутність якої полягає в можливості отримати достовірну та повну інформацію про стан свого здоров’я.
Суб’єктом-носієм цього права є будь-яка фізична особа. Однак можливість реалізації цього права залежить від обсягу дієздатності даної особи. Так, наприклад, повнолітня фізична особа має право самостійно реалізовувати дане особисте немайнове право, тоді як малолітні, неповнолітні, обмежено дієздатні та недієздатні можуть реалізовувати це право через своїх законних представників.
Однак це право не може реалізовуватися абсолютно, і тому законодавець встановлює деякі обмеження. Такими обставинами слід вважати випадки, коли інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я; погіршити стан здоров’я фізичних осіб, які мають право отримати інформацію про стан здоров’я своїх дітей та підопічних; зашкодити процесові лікування. У зазначених випадках медичні працівники можуть обмежити можливість фізичної особи щодо отримання інформації про стан її здоров’я. Таке обмеження цього особистого немайнового права можливе такими способами, по- перше, медичний працівник може дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, так звана «свята неправда», по-друге, медичний працівник може обмежити можливість ознайомлення фізичної особи чи інших уповноважених осіб з окремими медичними документами.
Подібним до права на інформацію про стан здоров’я фізичної особи є також ще одне закріплене у ст. 285 ЦК право на інформацію про причини смерті фізичної особи.
Зрозуміло, що це право виникає тільки у членів сім’ї фізичної особи чи інших осіб, які спеціально уповноважені на це померлою фізичною особою. Зміст даного права полягає в тому, що зазначені особи мають право:
а) бути присутніми при дослідженні причин смерті фізичної особи;
б) ознайомитися з висновками щодо причин смерті фізичної особи;
в) оскаржити висновки про причини смерті фізичної особи до суду.
Право на інформацію про стан здоров’я фізичної особи гарантується також і ст. 141 КК та іншими нормативно-правовими актами.
У ст. 286 ЦК закріплено чергове право, яке тісно пов’язане з інформацією про стан здоров’я особи, - право на таємницю про стан здоров’я. Гарантією цього права є встановлення режиму таємниці на цей вид інформації. Сутність права на таємницю полягає в можливості фізичної особи самостійно визначати коло осіб, які можуть отримати інформацію про стан її здоров’я, а також вимагати від осіб, які отримали цю інформацію у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків або з інших джерел, не розголошувати її.
Право на таємницю про стан здоров’я, окрім можливості вимагати не розповсюджувати отриману інформацію про стан здоров’я фізичної особи, містить ще й такі складові:
а) право на таємницю про факт звернення за медичною допомогою;
б) право на таємницю про встановлений діагноз;
в) право на таємницю про відомості, отримані при медичному обстеженні.
Реалізація права на таємницю про стан здоров’я фізичної особи гарантується цілою низкою покладених на інших осіб спеціальних обов’язків. Насамперед, фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, яка складає зміст таємниці про стан здоров’я фізичної особи, що стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків (наприклад, лікар, медична сестра, санітарка тощо) або з інших джерел (наприклад, випадкове отримання інформації або отримання інформації від самого хворого з попередженням про неможливість її подальшого поширення). Тісно з цим пов’язана також і лікарська таємниця (ст. 40 Основ законодавства про охорону здоров’я). Окрім зазначених випадків гарантією реалізації права на таємницю про стан здоров’я є також і заборона вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Застосування цієї гарантії можливе, наприклад, шляхом вилучення з листків тимчасової непрацездатності, які передаються до бухгалтерії, інформації про діагноз фізичної особи.
За передбачених законодавством обставин право на таємницю про стан здоров’я фізичної особи може бути обмежено. Так, наприклад, особи, які подали заяву для реєстрації шлюбу відповідно до ст. 30 СК, зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я. Також люди, які живуть з ВІЛ, зобов’язані: 1) вживати заходів для запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропонованих органами охорони здоров’я; 2) повідомляти осіб, які були їхніми партнерами до виявлення факту інфікування, про можливість їх зараження; 3) відмовитися від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для їх використання у медичній практиці (ст. 12 ЗУ «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ»).
Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, передбачені ст. 287 ЦК, де зазначено, що фізична особа, яка перебуває в стаціонарі, має право на допуск до неї певних категорій осіб, до яких законодавець відносить: інших медичних працівників, тобто мається на увазі тих медичних працівників, які не є лікуючим лікарем; членів сім’ї, до яких слід відносити осіб, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом та мають взаємні права та обов’язки (ст. 3 СК); опікуна та піклувальника, тобто осіб, які призначені такими на підставах і в порядку, що передбачені Главою 6 ЦК; нотаріуса, адвоката, священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду. При цьому вказані заходи можуть здійснюватись у лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів і проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій (ст. 21 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»).
Право на свободу та особисту недоторканність
Свобода людини - це можливість особи діяти на власний розсуд відповідно до своїх інтересів та мети. Тому закріплене в статті 288 ЦК право на свободу є одним із найбільш важливих особистих немайнових прав фізичної особи.
Важливість даного права підкреслюється також і тим, що право на свободу людини знаходить своє місце також і в ст. 29 Конституції України, ст. 3 Загальної декларації прав людини, ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини тощо.
Особа має право вчиняти всі не заборонені законом дії, які спрямовані на реалізацію цього особистого немайнового права. Однак право на свободу не слід розглядати як закріплену законом вседозволеність. Воно має передбачені законом межі, оскільки неконтрольована свобода людини може перерости у свавілля.
Право на свободу в окремих випадках може бути обмеженим на законних підставах. Такою підставою, зокрема, може вважатися затримання фізичної особи, її арешт чи тримання під вартою за умови, що вони вчинені на підставах та в порядку, що передбачені чинним законодавством. Обмежує право на свободу також і примусова госпіталізація фізичної особи до психіатричного закладу (ст.ст. 14, 17 Закону України «Про психіатричну допомогу»), примусове стаціонарне лікування осіб, які хворі на особливо небезпечні інфекційні хвороби (ст. 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення») тощо.
Гарантіями реалізації права на свободу законодавець визнає заборону будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.
Однак законодавець не визначає виключного переліку тих дій, які можуть впливати на неправомірне обмеження права на свободу. Натомість він вводить заборону на вчинення дій, що порушують право на свободу, зокрема, забороняється тримання фізичної особи в неволі; безпідставне затримання особи, окрім випадків, коли затримання здійснено на підставах і в порядку, що встановлені законом, зокрема ст. 29 Конституції України та КПК тощо; безпідставний арешт або тримання під вартою, окрім випадків, коли вони здійснені не інакше як за вмотивованим рішенням суду, а також на підставах та в порядку, що передбачені чинним законодавством. При цьому у випадку нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити тримання під вартою може застосовуватись і без попереднього вмотивованого рішення суду, але його обґрунтованість протягом 72 годин повинна бути перевірена судом (ст. 29 Конституції України); інші випадки, які безпідставно порушують право особи на свободу.
З правом на свободу тісно пов’язане право на особисту недоторканність (ст. 289 ЦК), тобто передбачена законом заборона фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку інших осіб. Недоторканність людини, згідно зі ст. 3 Конституції України, є вищою соціальною цінністю. І внаслідок цього право на особисту недоторканність, яке передбачене даною статтею також є одним із найважливіших особистих немайнових прав фізичних осіб, яке складається з права на фізичну недоторканність; право на моральну недоторканність; право на психічну недоторканність, а також право особи на донорство крові, її компонентів, органів, інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (ст. 290 ЦК).
Право на сім’ю, опіку та піклування
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є передбачене ст. 291 ЦК право на сім’ю.
Сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Цінність сімейного життя пояснюється одвічним бажанням людини перебувати в оточенні близьких їй людей. Чинне законодавство дає визначення поняття «сім’я», яким охоплюються особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки (ст. 3 СК). Однак це законодавче поняття є доволі спірним та неоднозначним, що значною мірою знижує його придатність для правозастосовної практики.
Право на сім’ю як особисте немайнове право включає:
а) право на створення сім’ї (ч. 1 ст. 4 СК), тобто передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку), а в передбачених ч. 2 ст. 23 СК випадках і фізичних осіб, які не досягли шлюбного віку, створювати сім’ю на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства;
б) право на вибір осіб, які утворюватимуть сім’ю, тобто можливість як вільного вибору партнера за шлюбом (ст. 24 СК), так і можливість вибору батьками народжувати чи усиновлювати дітей та їх кількість, а також і інші повноваження;
в) право на перебування в сім’ї, тобто передбачену законом можливість фі-зичних осіб, незалежно від віку, жити в сім’ї (ч. 3 ст. 4 СК). З досягненням повноліття фізична особа сама вирішує чи перебувати їй у сім’ї, чи ні. Що ж стосується дітей, то вони перебувають у сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають. Фізична особа може бути ізольована від сім’ї тільки за умов та в порядку, що передбачені законом, наприклад, у випадку арешту чи тримання під вартою. Однією з форм реалізації права на перебування в сім’ї є укладення договору патронату на підставах та в порядку, що передбачені ст.ст. 252-256 СК;
г) право на повагу до сімейного життя (ч. 4 ст. 4 СК), яке може забезпечуватись забороною втручання з боку інших у сімейне життя фізичної особи, окрім випадків, що прямо встановлені в законі;
д) право на підтримання зв’язків із членами своєї сім’ї, тобто можливість усіма незабороненими законом способами підтримувати моральні, духовні, матеріальні та інші зв’язки з членами своєї сім’ї незалежно від того, де особа перебуває.
Реалізація права на сім’ю забезпечується цілою низкою гарантій. Однією з таких гарантій є заборона втручатися в сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Передбачене ст. 292 ЦК право на опіку та піклування включає в себе:
а) право на встановлення опіки та піклування, яке реалізується за умов і в порядку, що передбачені ст. ст. 60, 61 ЦК;
б) право на вибір опікуна та піклувальника, яким наділені відповідно малолітні та неповнолітні особи, бажання яких враховується на підставі ч. 4 ст. 63 ЦК;
в) право вимагати звільнення опікуна чи піклувальника, а також припинення опіки чи піклування, які здійснюються за умов і в порядку, що передбачені ст. ст. 75-77 ЦК;
г) вимагати оскарження дій опікуна чи піклувальника на підставах та в по-рядку, що передбачені ст. 79 ЦК, а також оскаржувати їх самостійно у випадку, коли особа набуває повної дієздатності.
Правом на опіку наділені малолітні особи, які позбавлені батьківського піклування, та фізичні особи, які визнані недієздатними (ст. 58 ЦК). У свою чергу, правом на піклування наділені неповнолітні особи, які позбавлені батьківського піклування, та фізичні особи, цивільна дієздатність яких обмежена (ст. 59 ЦК).
Одним з найбільш важливих природних прав людини є право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 293 ЦК). Це право складається з таких особистих немайнових прав:
а) право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
б) участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно- правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань;
в) участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;
г) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;
д) об’єднання в громадські природоохоронні формування;
е) вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом;
є) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об’єктів та у про-веденні громадської екологічної експертизи;
ж) одержання екологічної освіти;
з) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище;
и) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом. Здійснення права на безпечне для життя і здоров’я довкілля забезпечується
цілою низкою гарантій, до яких слід відносити:
а) проведення широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища;
б) обов’язок центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації об’єктів економіки;
в) участь громадських об’єднань та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища;
г) здійснення державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
ґ) компенсація в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
д) невідворотність відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
є) створення та функціонування мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації (ст. 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).
Специфікою права на безпечне для життя та здоров’я довкілля є його додаткова регламентація цілою низкою спеціальних нормативно-правових актів у різних сферах. До таких сфер слід віднести:
а) екологічне законодавство (Земельний, Лісовий, Водний кодекси, Кодекс про надра, Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про охорону атмосферного повітря», «Про відходи», «Про поводження з радіоактивними відходами» тощо);
б) законодавство про охорону праці (КЗпП, Закони України «Про охорону праці», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» тощо);
в) законодавство про стандартизацію, сертифікацію та метрологію (Закони України «Про стандартизацію», «Про метрологію та метрологічну діяльність», «Про підтвердження відповідності», «Про основи містобудування», «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції», а також цілою низкою державних стандартів, будівельних норм і правил тощо).