• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Цивільне право України. Том 1

Глава 8. Представництво

Відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Аналіз ч. 1 ст. 237 ЦК дозволяє виділити такі ознаки представництва:

1. Представництво - це правовідношення, яке виникає між представником та особою, яку він представляє.

В юридичній літературі правовідношення представництва розглядається як складноструктурне, яке охоплює внутрішнє правовідношення, що існує між представником та особою, яку представляють, та зовнішнє правовідношення, що виникає між представником і третьою особою та між особою, яку представляють, і третьою особою. Внутрішнє правовідношення представництва слід визначати як правовідношення, в якому одна особа (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені і в інтересах особи, яку представляють, а особа, яку представляють, зобов’язана визнати юридичні наслідки дій представника, вчинені в межах наданих повноважень. Щодо зовнішніх правовідносин представництва, то їх виділення є дискусійним.

Правовідношення між особою, яку представляють, і третьою особою є результатом представництва, тому в склад правовідносин представництва не входить, хоча має істотне значення для досягнення цілі представництва. Виникнення правовідносин між представником та третьою особою необхідно пов’язувати з належним виконанням зобов’язання з боку представника - вчинення правочину від імені особи, яку представляють. Зокрема, вони пов’язані з обов’язком представника повідомити третю особу про свій статус та надати на її вимогу уповноважуючі документи. Отже, специфіка правовідносин представництва між представником та особою, яку представляють, зумовлює виникнення в процесі виконання зобов’язань представником також правовідносин між ним та третіми особами. Проте такі правовідносини не набувають значення самостійного різновиду правовідносин представництва.

2. Сторонами правовідносин представництва є представник та особа, яку він представляє. Вимоги до сторін правовідношення представництва за-лежать від виду представництва. У відносинах добровільного представництва особою, яку представляють, та представником може бути дієздатна фізична особа або юридична особа. У випадку обов’язкового представництва особою, яку представляють, може виступати правоздатна фізична особа від моменту її народження. Представником може бути лише дієздатна фізична особа.

Важливо з’ясувати правовий статус замісника, якому представник може передати своє повноваження частково або в повному обсязі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє (ч. 1 ст. 240 ЦК). Враховуючи те, що правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні прав та обов’язки особи, яку він представляє (ч. 3 ст. 240 ЦК), замісника слід вважати представником особи, яку представляють. Відповідно, при передорученні викають правовідносини представництва між особою, яку представляють, та замісником.

3. Згідно з правовідношенням представництва представник зобов’язаний або має право вчинити правочин. Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Важливо розмежовувати терміни «юридична дія», «правочин», «договір». Поняття «юридична дія» є ширшим від поняття «правочини», оскільки може бути спрямована на набуття, зміну або припинення не лише цивільних прав та обов’язків. Прикладом юридичних дій, які не є правочинами, є дії представника при здійсненні судового представництва. Поняття «договір» є вужчим за поняття «правочин», оскільки позначає лише дво- та багатосторонній правочин. Прикладом правочину, який не є договором є односторонній правочин (видача довіреності, складення заповіту).

Цивільний кодекс передбачає обмеження щодо вчинення представником правочинів, право на вчинення яких не має особа, яку він представляє, а також правочинів, які відповідно до змісту можуть бути вчинені лише особисто тією особою, яку він представляє (ч. 1, 2 ст. 238 ЦК). Слід зауважити, що представник не може уповноважуватися лише на вчинення фактичних дій, що сприяють вчиненню правочину. Не є представником особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК).

4. Представник завжди вчиняє правочин від імені особи, яку він представляє. Відповідно до ч. 2 ст. 237 ЦК не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені. Деякі вчені (В.О. Рясенцев, В.К. Андреєв, М.І. Брагінський, В.В. Вітрянський та інші) виділяють пряме представництво (представник виступає від імені іншої особи) та непряме представництво (представник виступає від власного імені, але в інтересах іншої особи). Законодавець не передбачає можливість непрямого представництва.

Ця ознака зумовлює те, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє (ч. 1 ст. 239 ЦК). Представник не стає стороною даного правочину.

5. Представник діє в інтересах особи, яку представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (ч. 3 ст. 238 ЦК).

Варто зауважити, що представництво передбачає вчинення представником правочинів від імені особи, яку він представляє, лише в межах наданих повноважень. Доцільно поняття «повноваження» розглядати як можливість або суб’єктивне право представника діяти від імені особи, яку він представляє, а також як чинник, що визначає зміст і межі такої дії. Цивільний кодекс передбачає правові наслідки вчинення представником правочинів з перевищенням повноважень. Відповідно до ст. 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише в разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.

Відповідно до ч. 3 ст. 237 ЦК представництво виникає на підставі:

1) договору; в юридичній літературі представництво, яке виникає на підставі договору, називають добровільним (договірним), оскільки воно засноване на волевиявленні особи, яку представляють, яке виражене у відповідному правочині. Класичним договором про представництво є договір доручення, якому присвячена глава 68 ЦК.

2) закону; в юридичній літературі представництво, яке виникає на підставі закону, називають обов’язковим (законним), оскільки його виникнення не залежить від волі особи, яку представляють, та представника, має для них обов’язковий характер і виникає у випадках та в межах, чітко передбачених законодавством. У ст. 242 ЦК, де йдеться про випадки представництва за законом, конкретно вказується тільки на два випадки представництва. По-перше, це представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх дітей (ч. 1 ст. 242 ЦК). По-друге, це представництво опікунами їхніх підопічних - малолітніх дітей та фізичних осіб, визнаних недієздатними (ч. 2 ст. 242 ЦК). Цей перелік не є вичерпним, оскільки у ч. 3 цієї ж статті ЦК міститься вказівка на те, що законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 256-2 СК усиновлювачі є законними представниками всиновлених і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

3) акта органу юридичної особи; наприклад, призначення на певну посаду, пов’язану із здійсненням представницьких дій.

Питання про виникнення представництва на підставі акта органу юридичної особи в юридичній літературі є дискусійний. Юридична особа є суб’єктом цивільного права, але не може самостійно реалізувати свою правосуб’єктність. Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЦК, юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Отже, орган юридичної особи цивільною правосуб’єктністю не володіє і не може самостійно виступати як суб’єкт правовідносин представництва (представник), при цьому здатний реалізувати правосуб’єктність юридичної особи. Тому представниками не можуть бути органи юридичної особи, яка виступає особою, яку представляють.

4) з іншого, встановленого актами цивільного законодавства; наприклад, відповідно до ст. 65 СК, яка передбачає права подружжя на розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Як самостійний різновид добровільного представництва ЦК (ст. 243) виділяє комерційне представництво. Ознаками комерційного представництва є те, що:

1) об’єктом комерційного представництва є вчинення договорів у сфері підприємницької діяльності;

2) комерційним представником та особою, яку представляють, можуть бути фізична особа - підприємець або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності;

3) комерційний представник, як правило, у межах цих правовідносин укладає договори неодноразово; відносини комерційного представництва характеризуються тривалим характером;

4) відплатний характер представницьких послуг комерційного представника, зумовлений особливостями сфери використання моделі комерційного представництва та суб’єктного складу правовідносин комерційного представництва;

5) комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадах, встановлених законом;

6) повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.

Цивільний кодекс виділяє «представництво за довіреністю» (ст. 244 ЦК). Аналіз цієї статті дозволяє зробити висновок, що довіреність не розглядається як самостійна підстава виникнення правовідносин представництва. Зокрема, відповідно до ч.1, 2 цієї статті представництво може здійснюватися за довіреністю, яке ґрунтується на договорі або акті органу юридичної особи (це самостійні підстави виникнення представництва). У ч. 3 ст. 244 ЦК закріплене визначення довіреності як письмового документу, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Отже, довіреність видається представнику для підтвердження наявності повноважень вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, перед третіми особами. Тому довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Варто зазначити, що аналіз ч. 1 ст. 244 ЦК свідчить, що видача особою, яку представляють, представнику довіреності є правом, а не обов’язком. Проте, законодавство містить положення, згідно з якими видача довіреності є необхідною умовою здійснення представницьких повноважень. Так, згідно, з ч. 1 ст. 1007 ЦК довіритель зобов’язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

Відповідно до ст. 245 ЦК форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Оскільки довіреність це письмовий документ, її форма є письмовою за будь-яких умов. У довіреності обов’язково повинна бути вказана дата її вчинення. Інакше ця довіреність є нікчемною (ч. 3 ст. 247 ЦК). Спеціальні вимоги законом передбачені для довіреності юридичної особи. Відповідно до ч. 1 ст. 246 ЦК, довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Якщо правочин, на вчинення якого уповноважується представник, підлягає нотаріальному посвідченню, довіреність повинна бути нотаріально посвідченою. Основні правила нотаріального посвідчення довіреностей передбачені Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 р.

До нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються (ч. 3-5 ст. 245 ЦК):

- довіреності військовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, посвідчені начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем;

- довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ, військово-навчальних закладів, де нема нотаріусів чи органу, що вчиняють нотаріальні дії, а також довіреності працівників, членів їхніх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ або закладів;

- довіреності осіб, які тримаються в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах, посвідчені начальником установи виконання покарань;

- довіреності осіб, які проживають у населених пунктах, де немає нотаріусів, посвідчені уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами;

- довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), посвідчені посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання;

- довіреності на право участі та голосування на загальних зборах, посвідчені реєстратором, депозитарієм, зберігачем, нотаріусом та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, чи в іншому порядку, передбаченому законодавством.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених ч. 4 ст. 245 ЦК (ч. 2 ст. 245 ЦК).

Цивільний кодекс (ч. 1 ст. 248) передбачає підстави припинення представництва, яке здійснюється за допомогою довіреності:

1) закінчення строку довіреності; слід зауважити, що якщо довіреність ви-дана на строк, менший від строку дії договору про представництво (договір доручення), то особа, яку представляють, вправі видати нову довіреність у межах строку дії договору. Тому в такому випадку правовідношення представництва не припиняється;

2) скасування довіреності особою, яка її видала; відмова від цього права є нікчемною. Варто зазначити, що законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час (ч. 1, 4 ст. 249 ЦК). Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов’язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася (ч. 2, 3 ст. 249 ЦК);

3) відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю; представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним даних вимог (ч. 2-4 ст. 250 ЦК);

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;

7) смерть особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.