Цивільне право України. Том 1
Правочини з дефектами змісту
Цивільний кодекс України на відміну від ЦК УРСР 1963 р. (ст. 48) не містить загальної норми, яка б встановлювала недійсність правочинів, які порушують вимоги законодавчих актів. Якщо недійсність не встановлена у законі, правочини, які суперечать ЦК, іншим актам цивільного законодавства, є оспорюваними та можуть визнаватися судом недійсними як такі, що порушують загальні вимоги чинності правочину.
До правочинів з дефектами змісту можна віднести фіктивні, удавані правочини, правочини, що порушують публічний порядок, інтереси держави та суспільства, моральні засади суспільства.
Фіктивний правочин (ст. 234 ЦК). Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦК фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися цим правочином.
Таку дію важко назвати правочином, оскільки в ній відсутня одна з ознак правочину: спрямованість сторін на настання правового результату. Правочину насправді не існує. Це є дії, які зовнішньо нагадують правочин: має місце лише імітація правочину. Тому факт фіктивності вчиненого правочину має бути встановленим у судовому порядку.
Як зазначено у п. 3.11 постанови пленуму Вищого ГС України від 29 травня 2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» з урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Фіктивний правочин характеризується такими ознаками:
1) бажання сторін створити видимість правовідносин перед третіми особами. Правочин вчиняється «для вигляду»;
2) наявність зовнішньої форми правочину (волевиявлення). Зазвичай укладення фіктивного правочину передбачає складання письмового договору, досить часто - нотаріально посвідченого. При цьому зміст правочину, як правило, відповідає всім вимогам закону;
3) невиконання правочину його учасниками. Подальша поведінка сторін фік-тивного правочину характеризується бездіяльністю (майно не передається, оплата не проводиться і т. ін.). Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин;
4) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які обумовлювалися у цьому правочині.
Якщо в момент учинення правочину його учасники бажали настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином, останній фіктивним не є. Також суд повинен відмовити в задоволенні позову про визнання правочину фіктивним, якщо одна сторона, укладаючи договір, прагне досягти правового результату, а інша - діє лише про людське око («для вигляду»).
Укладення фіктивного правочину завжди відбувається з певною метою і умисно. Як зазначено у п. 24 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним, необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.
Обумовлюючи у вчиненому правочині ненастання цивільних прав та обов’язків, його учасники цим самим прагнуть приховати справжні наміри. Фіктивний правочин, як правило вчиняється із протизаконною метою. Наприклад, вчинення фіктивного договору про відчуження майна з метою уникнути його конфіскації; приховування майна для недопущення його поділу при розірванні шлюбу тощо. Проте при віднесенні правочину до фіктивного мета значення не має.
Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний (п. 24 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). Хоча можливі випадки, коли майно за таким правочином передається для видимості з подальшим поверненням.
Удаваний правочин (ст. 235 ЦК). Відповідно до ст. 235 ЦК удаваним є правочин, який учинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Удаваним правочином, на відміну від фіктивного, сторони намагаються прикрити інший правочин, який насправді бажають учинити. За удаваним правочином сторони мають намір своїми діями досягти такого правового результату, про який вони фактично домовились і який не є за законом наслідком даного волевиявлення.
Досліджуючи удаваний правочин необхідно мати на увазі, що сторони вчиняють два правочини: правочин, який фактично був учинений, та правочин, укладений для прикриття першого правочину. Саме у другому правочині відсутня справжня воля сторін на його вчинення, тому він називається удаваним. Наприклад, поширеною є практика коли з метою зменшення платежів, пов´язаних з відчуженням транспортних засобів, здійснюється так званий продаж автомобіля «по довіреності». При цьому, продавець видає покупцю довіреність на право розпорядження транспортним засобом. Тут має місце приховування відносин купівлі-продажу за удаваним договором доручення.
Правочин буде удаваним лише в тому випадку, якщо сторони безпосередньо в момент його вчинення матимуть на меті інший правочин. Якщо в момент учинення правочину сторони (сторона) прагнуть настання правового результату, що з нього випливає, удаваність правочину відсутня.
У ЦК відсутня пряма вказівка на те, до якого виду недійсних правочинів (нікчемних чи оспорюваних) необхідно відносити удавані правочини, а лише закріплене правило, що якщо буде встановлено, що правочин був учинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (ч. 2 ст. 235 ЦК). Недійсність удаваного правочину прямо законом не встановлена, а лише припускається.
До ознак удаваного правочину слід віднести:
1) наявність зовнішньої форми удаваного правочину (волевиявлення). Як правило, удаваний правочин укладається у письмовій формі; доволі часто - нотаріально посвідчується. При цьому зміст правочину, як правило, відповідає всім вимогам закону;
2) приховання удаваним правочином іншого правочину (прихованого);
3) наявність у сторін наміру створити наслідки, які обумовлюються прихованим правочином. Відсутність хоча б у однієї особи умислу на вчинення прихованого правочину вказує на його дійсність або можливість визнання його недійсним з інших підстав;
4) бажання сторін створити видимість правовідносин перед третіми особами. Удаваний правочин як правило вчиняється із протизаконною метою. Мета такого правочину - це обійти вимоги закону, порушити права інших осіб, уникнути виконання обов’язків. Проте при віднесенні правочину до удаваного мета значення не має.
Що стосується прихованого правочину, то його дійсність оцінюється на загальних підставах. Тому, якщо правочин не відповідатиме загальним умовам дійсності, що передбачені у ст. 203 ЦК, міститиме недоліки форми, змісту, волі, суб’єктного складу, він може бути нікчемним або визнаний судом недійсним із застосуванням наслідків його недійсності.
Відповідно до п. 25 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Якщо правочин, що прикривається, не має дефектності елементів складу, визнається законодавцем дійсним. Тому сам лише факт прикриття правочину іншим не може бути підставою визнання його недійсним.
Правочин, що порушує публічний порядок, вчинений з метою, що су-перечить інтересам держави і суспільства (ст. 228 ЦК). Законом України від 2 грудня 2010 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку прийняттям Податкового кодексу України» внесено доповнення до ст. 228 ЦК, яка визначала правові наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок.
Відповідно до внесених у ЦК змін стаття доповнена частиною 3, яка передбачає правові наслідки вчинення правочину, що суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Внесеними змінами назва статті стала іменуватися «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства».
Вище названі зміни були спрямовані на усунення протиріч між ст. 228 ЦК, яка оперувала поняттям «публічний порядок», та ст. 208 ГК, яка визначає наслідки вчинення господарського зобов’язання з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Після внесених змін ст. 228 ЦК закріпила правові наслідки двох самостійних недійсних правочинів:
1) правочину, який порушує публічний порядок (ч. 1, 2);
2) правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 3).
Стаття 228 ЦК правочин, який порушує публічний порядок відносить до нікчемних (ч. 2), а правочин, який суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, є оспорюваний вказівкою законодавця у ч. 3 вказаної статті, що такий правочин «.. .може бути визнаний недійсним».
Поняття «публічний порядок» та «інтереси держави та суспільства» є взаємопов’язаними і застосовуються не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. Розмежування цих правочинів на практиці є доволі проблематичним, оскільки відсутні законодавчі положення щодо змісту понять «публічний порядок» та «інтереси держави та суспільства». Суди, ухвалюючи рішення, керуватимуться оціночними критеріями.
Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК. Це:
1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;
2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, не є такими, що порушують публічний порядок.
Обов’язковою ознакою правочину, що порушує публічний порядок, є спрямованість дії його учасників на досягнення протиправного результату. Спрямованість дії вказує на усвідомлення протиправності своєї поведінки й бажання настання протиправного результату.
Виходячи з поняття умислу в цивільному праві, можна стверджувати, що спрямованість дії на досягнення протиправного результату при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, означає вчинення такого правочину з умислом.
Як зазначено у п. 18 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Правочини, які порушують державні або суспільні інтереси і не підпадають під правочини, що порушують публічний порядок (ч. 1 ст. 228 ЦК), можуть бути визнані такими, що порушують інтереси держави та суспільства.
Якщо зміст терміна «публічний порядок», як критерію оцінки правочину, розкритий у ч. 1 ст. 228 ЦК, то зміст терміна «інтереси держави і суспільства» чинне законодавство не визначає, що дає підстави тлумачити його надзвичайно широко.
Інтереси держави та суспільства порушуються у разі недотримання нормативних актів, у яких вони закріплені. Безпосереднім об’єктом посягання з боку учасників незаконного правочину є публічно-правові акти за своєю природою.
Одним з таких нормативно-правових актів є, наприклад, ЗУ від 19 червня 2003 р., «Про основи національної безпеки України» який у ст. 3 об’єктами національної безпеки проголошує конституційні права і свободи людини і громадянина; духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне й навколишнє природне середовище і природні ресурси суспільства; конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість держави. При цьому у ст. 7 зазначеного Закону визначено основні реальні та потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України у зовнішньо- та внутрішньополітичній, економічній, соціальній та гуманітарній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній сферах, а також у сферах державної безпеки та безпеки державного кордону України.
Орієнтовний перелік правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства, визначено у п. 3.6 постанови Пленуму Вищого ГС України від 29 травня 2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними». Зокрема до таких господарських договорів віднесена ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на:
- використання всупереч законові державної або комунальної власності;
- незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об’єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України);
- відчуження викраденого майна;
- виробництво і відчуження певних об’єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров’я громадян, тощо);
- виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу;
- приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків;
- виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів;
- незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей;
- використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.
Правочини, що порушують інтереси держави та суспільства, неможливо визначити вичерпним переліком у нормативно-правових актах. Оціночна конструкція «інтереси держави та суспільства» покликана виконувати універсальну заборонну функцію. Під такий антисоціальний правочин мають підпадати правочини, які порушують публічні нормативно-правові акти: валютне, митне, податкове, антимонопольне та інше публічно-правове законодавство, в якому закріплені основи державного ладу, політичної системи, економічної безпеки держави.
Відповідно до ч. 3 ст. 228 ЦК для визнання правочину недійсним з підстав суперечності інтересам держави та суспільства, його моральним засадам на відміну правочину, що порушує публічний порядок (ч. 1 ст. 228 ЦК) не вимагається умислу на настання протизаконного результату.
Умисел сторін у разі вчинення правочину, що суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам, впливає лише на його наслідки, які носять конфіскаційний характер.
Так, якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
При цьому слід зазначити, що наслідком правочину, що порушує публічний порядок, незважаючи на його спрямованість на досягнення шкідливого результату, є двостороння реституція.
Підставою недійсності правочину за ст. 228 ЦК є також порушення вчиненим правочином моральних засад суспільства.
Вимоги моральності, на відміну від права, не закріплені в системі писаних норм. Вони одержують своє вираження в загальновизнаних уявленнях про належну поведінку, що склалися в результаті тривалого суспільного розвитку.
Законодавець, бажаючи уникнути питань про зміст моральності, додав слово «засади» до терміна «моральність», маючи на увазі не всяку моральну норму, а ту, котра існує в суспільстві об’єктивно, як загальновідома.
Відсутність змісту «моральних засад суспільства», яким має відповідати правочин, в чинному законодавстві є законодавчою прогалиною. Тому необхідно уникати розширеного тлумачення цього поняття, адже це може призвести до добровільного визнання недійсним будь-якого правочину, який містить неістотні дефекти. О.В. Дзера пропонує до недійсних правочинів з підстав суперечності моральним засадам суспільства відносити ті, у яких порушено моральні засади, при цьому у прямій чи загальній формі вони знайшли своє нормативне закріплення, наприклад у Конституції України, ЗУ «Про захист суспільної моралі».