• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Цивільне право України. Том 1

Правочини з дефектами волі

Велику кількість недійсних правочинів становлять правочини, вчинені всупереч волі їх учасників. У правочинах з дефектами волі внутрішня воля відсутня взагалі, або не співпадає із зовнішнім волевиявленням. Це такі правочини, у яких внутрішня воля відсутня взагалі, або неправильно сформована внаслідок певних обставин: помилки, обману, психічного або фізичного насильства і т.п.

Внутрішня воля, на відміну від зовнішнього волевиявлення, недоступна зовнішньому сприйняттю та впливу права. Тому будь-яка воля у вчиненому правочині презюмується: вважається, що вона відповідає зовнішньому волевиявленню. Однак, така презумпція відповідності волі та волевиявлення може бути спростована в судовому порядку з підстав та в порядку, передбаченому ЦК.

До правочинів з дефектами волі можна віднести:

- правочин, вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК);

- правочин, вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК);

- правочин, вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК);

- правочин, вчинений в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК);

- правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК). Зазначені правочини можна поділити на дві групи:

1) правочини, при укладенні яких воля однієї або обох сторін сформувалася невірно. Особи, що вчиняють правочини, які належать до даної категорії, здатні самостійно формувати свою волю, але внаслідок певних факторів хиблять при її формуванні або вираженні. Сюди можна віднести правочини, вчинені під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК), обману (ст. 230 ЦК), помилки (ст. 229 ЦК);

2) правочини, здійснені без внутрішньої волі особи на вчинення правочину. Такі правочини визнаються недійсними через те, що волевиявлення одного з суб’єктів даного правочину не відображає його власної волі. Зміст право-чину формується під впливом іншої особи, яка при цьому не обов’язково є суб’єктом вказаного правочину. Законодавець до правочинів, здійснених без внутрішньої волі, відносить правочини, вчинені під впливом насильства (ст. 231 ЦК), а також правочини, вчинені у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК). Правочин, вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК). Причини помилки особи під час вчинення правочину можуть бути пов’язані: 1) з діями третіх осіб (хтось підробив картину, яка стала предметом договору між покупцем та продавцем); 2) з діями другої сторони правочину (одна зі сторін своєю необережною поведінкою сприяла помилці іншої сторони); 3) з власним недбальством, неуважністю сторони, яка помилялася.

Помилки можна поділяти на 1) односторонні та 2) двосторонні.

Також розрізняють помилки 1) неістотні та 2) істотні.

Відповідно до ст. 229 ЦК недійсність правочину спричиняє наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення. Вирішення цього питання залежить від обставин справи і визначатиметься судом.

Відповідно до ст. 229 ЦК істотне значення має помилка щодо: 1) природи правочину; 2) прав та обов’язків сторін; 3) таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Цей перелік істотних помилок є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Помилка стосовно правової природи правочину є єдиним випадком, коли має значення помилка в правових категоріях. В усіх інших випадках (незнання закону) помилка не має правого значення.

Помилка стосовно прав та обов’язків сторін, пов’язана з попередньою помилкою, оскільки права та обов’язки сторін визначають зміст правочину. Вчиняючи правочин з іншою правовою природою (наприклад, дарування замість довічного утримання), змінюється зміст правовідношення, яким є права та обов’язки сторін.

Помилка щодо властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням може мати місце, наприклад, у випадках укладення договорів купівлі-продажу квартир. Часто такі правочини визнаються недійсними у зв’язку з виявленням у квартирах після вчинення правочину істотних дефектів. Можна навести інший приклад: громадянин продає музею картину, яка, на його думку, написана відомим художником. Працівники музею, придбавши картину, також впевнені у цьому. Проте згодом картина виявляється копією. Якщо у наведеному прикладі продавець свідомо приховав факт підробки картини, договір слід визнавати недійсним за ст. 230 ЦК з підстав введення іншої сторони договору (працівників музею) в оману.

Як зазначено у п. 3.9 постанови Пленуму Вищого ГС України від 29 травня 2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо.

Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Мотив правочину може мати юридичне значення у разі укладення умовного договору.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним і відповідно до ст. 229 ЦК може бути визнаний недійсним за позовом зацікавленої сторони. Як правило, це особа, яка помилялася, хоча нею може бути і інша сторона. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про помилку.

Правочин, вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК). Особливістю та-кого правочину є умисел особи ввести іншу сторону в оману. За цією ознакою правочин відрізняється від правочину, вчиненого під впливом помилки.

Обман під час вчинення правочину може бути здійснений двома способами:

1) шляхом вчинення активних дій (заперечення обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину). Наприклад, повідомлення неправдивих відомостей, пред’явлення підроблених документів тощо.

2) шляхом бездіяльності (замовчування існування таких обставин). Це може бути замовчування стороною договору відомостей про обставини, які б суттєво вплинули на поведінку контрагента. Якщо б останній знав про їх існування, договір не був би укладений.

Різновидом обману є зловживання довірою, що полягає у використанні винним довірливих відносин з потерпілим, заснованих на родинних, службових відносинах, знайомстві, інших цивільно-правових відносинах.

Відповідно до ст. 230 ЦК, правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо особа була введена в оману щодо обставин, що мають істотне значення. Перелік обставин, що мають істотне значення такий самий, як і у правочині, вчиненому під впливом помилки. Ці обставини стосуються: природи правочину; прав та обов’язків сторін; властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Введення в оману щодо мотивів правочину не дає стороні права для застосування відповідних правових наслідків до сторони, яка вчинила таку оману.

Обман вчиняється однією стороною щодо іншої. Тому ст. 230 ЦК поширюється лише на дво- та багатосторонні правочини. Як зазначено у п. 20 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів (наприклад, заповіт, довіреність).

Лише зацікавлена сторона може оспорювати правочин, вчинений під впливом обману. Як зазначено у п. 20 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, що діяла під впливом обману.

Правочин, вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК). Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦК правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Зміст ст. 231 ЦК дозволяє зробити висновок, що законодавець допускає оскарження на цій підставі не лише двостороннього (багатостороннього), а й одностороннього правочину.

Насильством вважається протиправний фізичний та психічний тиск, спрямований як на особу, так і на її близьких та рідних з метою примусити до вчинення правочину. Воно може стосуватися майнових прав особи, яку примушують вчинити правочин (наприклад, підпал будинку, пошкодження автомобіля тощо).

Для визнання насильства підставою недійсності правочину, дія недобросовісної особи повинна відповідати наступним вимогам:

1) ця дія повинна заподіяти або справити на особу враження реальної можливості заподіяння їй, її близьким родичам і майну майнової або моральної шкоди;

2) дія повинна бути незаконною та протиправною. Примус батька поручитися за борги сина під страхом оголошення його банкрутом не є насильством, оскільки порушення питання про банкрутство є правомірною дією, хоча може в значній мірі погіршити соціальне положення сина;

3) дія повинна мати на меті заставити особу вчинити правочин всупереч власної внутрішньої волі.

Насильство може виражатися в нанесенні побоїв, мордуванні, спричиненні тілесних ушкоджень, незаконному позбавленні волі і т.п. В багатьох випадках таке насильство підпадає під відповідні статті кримінального законодавства. Наприклад, ст. 126 КК передбачає відповідальність за побої і мордування; ст. 127 - катування; ст. 129 - погрозу вбивством; ст. 146 - незаконне позбавлення волі або викрадення людини; ст. 189 - вимагання; ст. 355 - примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань тощо.

При цьому насильство, як підстава визнання правочину недійсним, не обов’язково передбачає кримінальну відповідальність. Як зазначено у п. 8 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» насильство виражається в незаконних, однак не обов’язково злочинних діях. Факт насильства не обов’язково має бути встановлений вироком суду.

Насильницькі дії можуть вчинятися як недобросовісною стороною правочину, так і іншою особою. Не обов’язково, щоб сторона, яка має зацікавленість у вчиненні правочину, самостійно здійснювала насильство. Такі дії можуть вчинятися за дорученням або по власній ініціативі в інтересах недобросовісної сторони договору. В такому випадку достатньо, щоб контрагент потерпілої сторони знав про насильницькі дії третіх осіб та використовував цю обставину на свою користь.

Насильство може бути фізичним і психічним.

Фізичне насильство полягає у спричиненні болю, страждань особі, членам його сім’ї, родичам шляхом нанесення побоїв, здійснення катування для того, щоб примусити особу вчинити правочин. При цьому таке насильство має місце, як правило, в момент вчинення правочину або безпосередньо перед його вчиненням.

Психічне насильство проявляється у психічному тиску на особу, членів сім’ї, родичів (залякування, погроза вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень самій особі або її родичам і т.п.).

Різновидом психічного насильства є погроза. Погроза - це попередження про спричинення зла в майбутньому, тоді, як насильство - це зло, яке здійснюється в теперішньому часі. На відміну від насильства погроза полягає в здійсненні тільки психічного впливу. Вона є протиправною дією і створює в особи, що вчиняє правочин, уявлення про дійсну можливість у майбутньому заподіяння їй, членам сім’ї, родичам суттєвої шкоди. З метою запобігання цьому особа змушена укласти правочин.

Погроза може виражатися в усному висловлюванні, бути письмовою, доводитися до відома за допомогою технічних засобів.

Погроза як підстава недійсності правочину повинна відповідати таким ознакам:

1) між погрозою та вчиненням правочину має бути причинно-наслідковий зв’язок. В судовому порядку необхідно довести, що правочин вчинено потерпілим саме тому, що мала місце погроза. Наприклад, внаслідок примушування повернути борг, особа укладає кредитний договір, за яким згодом відмовляється повернути кошти. В даному випадку кредитний договір не можливо оспорити з підстав, передбачених ст. 231 ЦК, оскільки відсутній причинний зв’язок між примушуванням особи та укладенням договору;

2) погроза повинна мати персоніфікований характер; бути конкретною та спрямованою на певну фізичну особу. Погрози до конкретної особи можуть доводитись не обов’язково через недобросовісну сторону правочину, а й через сторонніх осіб. В такому випадку необхідно довести, що сторона правочину знала про те, що воля контрагента формувалася під впливом цієї погрози;

3) погроза повинна бути істотною. Істотність погрози полягає у можливості спричинення шкоди істотним благам особи, членам її сім’ї або родичам (наприклад, життю, здоров’ю, честі, гідності, майну). Неістотною вважається погроза, наприклад, припинити дружні відносини у випадку неукладення договору; виділити частку майна в натурі зі спільної сумісної власності тощо;

4) погроза має бути дійсною. Дійсною є та погроза, яка існує об’єктивно, а не в уяві особі, якій погрожують;

5) погроза має бути реальною. Реальність погрози визначається достатністю підстав побоювання її виконання, які у кожному випадку є різними. При вирішенні цього питання слід враховувати як суб’єктивний критерій (сприйняття погрози її адресатом), так і об’єктивний (спосіб та інтенсивність, обстановку, обставини її вираження; особу недобросовісної сторони; характер стосунків між сторонами). Реальність погрози також визначається наявністю в особи можливостей її реалізації, а також можливістю її здійснення взагалі. Наприклад, погроза перетворити людину в тварину є нездійсненною;

6) погроза має бути протизаконною. При цьому вона може стосуватися як протиправних (наприклад, погроза вбивством), так і правомірних дій (наприклад, погроза повідомити правоохоронні органи про здійснення осо-бою злочинної діяльності).

Протиправність примушування вчинити правочин під погрозою нанесення тілесних ушкоджень не викликає заперечень. Зупинимося на погрозі застосуванням правомірних дій. Наприклад, протизаконною є погроза особі зверненням до правоохоронних органів про вчинення злочину, яка супроводжується примусом укласти договір дарування житла. В даному випадку погроза стосується правомірних дій (звернення до правоохоронних органів), проте не дає особі права вимагати укладення договору дарування житла. Незважаючи на те, що особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, вона має право оспорити договір дарування.

Правочин, вчинений в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК). Стаття 232 ЦК розрахована на випадки, коли особа, яка вчиняє правочин від імені однієї зі сторін (як результат представництва), умисно вступає в зговір з іншою стороною і укладає договір всупереч інтересів сторони, від імені якої вона діє.

Суб’єктний склад таких правочинів характеризується обов’язковою наявністю відносин представництва. Відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦК, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Воно виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Основне завдання представника полягає в тому, щоб донести до контрагента волю особи, яку він представляє. При цьому він повинен діяти (вчиняти правочини) в інтересах особи, яку представляє, керуючись наданими йому повноваженнями. Частина 3 ст. 238 ЦК вказує на добросовісність представника. Зокрема, представник не може вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.

Під зловмисною домовленістю слід розуміти умисну змову представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають не-сприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. Форма зловмисної домовленості законом не визначається, тобто значення не має. Вона може бути як усною, так і письмовою.

До ознак правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, необхідно віднести:

1) здійснення дій представника в межах наданих йому повноважень. Якщо правочин представник вчинив після закінчення наданих йому довірителем повноважень, підстави для визнання його недійсним відповідно до ст. 232 ЦК відсутні, навіть якщо вихід за межі повноважень було обумовлено зловмисною домовленістю представника однієї сторони з другою стороною;

2) наявність умисної змови між представником потерпілої сторони і іншою стороною. Зі змісту ст. 232 ЦК, а саме вказівки на зловмисну домовленість, можна зробити висновок, що визнання судом такого правочину може мати місце у випадку наявності умисної змови представника однієї сторони з іншою стороною.

Таку ж позицію висловлено у п. 22 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»: для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

На практиці довести змову представника потерпілої сторони та третьої особи доволі важко. Невигідність договору для довірителя (завищена або занижена ціна, невигідні умови і т.п.) сама по собі може бути лише побічним доказом наявності такої змови. Суд у кожному конкретному випадку повинен визначити, в чому полягає суть зловмисної домовленості. За відсутності під час вчинення правочину умислу у представника на зловмисну домовленість з іншою стороною, застосовуються правила, передбачені у ст. 241 ЦК «Вчинення правочинів з перевищенням повноважень»;

3) настання несприятливих наслідків для особи, яку представляють. Такі наслідки, як правило, зачіпають майнові інтереси особи. Хоча не виключається можливість заподіяння особі, яку представляють, правочином у результаті зловмисної домовленості представника з іншою стороною шкоди немайнового характеру.

В свою чергу представник, який вчинив правочин, переслідуючи власні інтереси і нехтуючи інтересами особи, яку він представляв, теж бажає досягти певну мету. Проте цілі, які переслідували учасники змови, для визнання правочину недійсним значення не мають. Не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю;

4) причинний зв’язок між зловмисною домовленістю і несприятливими на-слідками для особи, яку представляють. Несприятливих наслідків не було б, якщо не було б зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною.

Лише за наявності усіх перерахованих ознак правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, може бути визнаний за позовом зацікавленої особи судом недійсним за ст. 232 ЦК.

Правочин, вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою, за позовом зацікавленої сторони може бути судом визнаний недійсним (відноситься до оспорюваних). При цьому слід враховувати, що такий правочин в момент вчинення є дійсним і породжує для особи, яку представляють, до моменту винесення судом рішення про його недійсність цивільні права та обов’язки. Рішення, чи оспорювати правочин, приймає сам довіритель.

Правочини, вчинені у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною необхідно відмежовувати від правочинів, вчинених представником у зв’язку недбалістю, недосвідченістю на невигідних умовах для особи, яку представляють.

У такому разі довіритель може в судовому порядку на підставі ст. 22 ЦК вимагати від свого представника відшкодування збитків, завданих йому неналежним виконанням представником своїх обов’язків за договором доручення. Підстав же для визнання правочину недійсним немає; він створює права та обов’язки безпосередньо для довірителя.