Цивільне право України. Том 1
Правочини з дефектами (недотримання) форми
Цивільний кодекс до правочинів з дефектами форми відносить правочини вчинені з порушенням обов’язкової письмової та нотаріальної форми.
За загальним правилом недодержання сторонами письмової форми право-чину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Недотримання такої форми, як правило, не має наслідком недійсність правочину, а лише позбавляє суд при винесенні рішення права ґрунтуватися на показаннях свідків для заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин. Такі заперечення можуть доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами (ч. 1 ст. 218 ЦК).
Водночас випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, прямо визначені у ЦК. Так, відповідно до ч. 2 ст. 937 ЦК прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків.
Крім цього, цивільним законодавством визначаються також інші випадки можливості учасників правочину ґрунтуватися на свідченнях свідків у випадку порушення письмової форми правочину. Відповідно до ст. 1051 ЦК, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж встановлено договором. Зазначене положення застосовується лише у випадках, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Учинений з порушенням письмової форми правочин є нікчемний лише у випадках, коли такий наслідок передбачено правовою нормою, що регулює даний вид правочину. Письмова форма є обов’язковим елементом, наприклад, для правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язань, а саме: неустойки, поруки, гарантії, завдатку, застави (ч. 2 ст. 547 ЦК); договору дарування майнового права та договору дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому (ч. 3 ст. 719 ЦК); договору страхування (ч. 2 ст. 981 ЦК); кредитного договору (ч. 2 ст. 1055 ЦК), договору банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059 ЦК), договору комерційної концесії (ч. 1 ст. 1118 ЦК) та ін.
Цивільний кодекс України визначив можливість суду визнавати дійсним правочин з порушенням встановленої законом письмової форми, недодержання якої породжує його недійсність. Відповідно до ч. 2 ст. 218 ЦК, для визнання судом правочину з порушенням обов’язкової письмової форми дійсним необхідно, щоб одна зі сторін учинила дію, а інша сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання.
Низка правочинів, що вчинені в письмовій формі, мають бути нотаріально посвідченні. Відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК правочин підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Наслідки недотримання нотаріального посвідчення правочину є більш жорсткі, ніж у випадку порушення письмової форми, і полягають у його нікчемності.
Але з цього правила існує виняток: односторонній правочин з порушенням обов’язкової нотаріальної форми може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК).
Незважаючи на здатність визнання судом дійсним одностороннього правочину з порушенням вимоги закону про нотаріальне посвідчення (ч. 2 ст. 219 ЦК), слід звернути увагу на неможливість відновлення чинності заповіту, який є нікчемним у зв’язку з порушенням вимог щодо його форми та порядку посвідчення. Верховний Суд України у п. 14 постанови Пленуму від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вказав, що норми глави 85 ЦК «Спадкування за заповітом» не передбачають можливості визнання заповіту дійсним.
Суд також може прийняти рішення про визнання дійсним договору, щодо якого сторонами недодержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення. Суд має таке право за наявності умов: якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами; відбулося повне або часткове виконання договору хоча б однією стороною; ухилення від нотаріального посвідчення правочину сторони, на яку був покладений такий обов’язок (ч. 2 ст. 220 ЦК).
Відповідно до ч. 2 ст. 220 ЦК у випадку визнання договору з порушенням вимоги закону про нотаріальне посвідчення дійсним наступного його нотаріального посвідчення не вимагається.
Як зазначено у п. 15 постанови Пленум ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, суди повинні з’ясувати, чи підлягав виконаний правочин нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.
Зокрема суд повинен встановити факт ухилення однієї зі сторін від нотаріального посвідчення договору. Спосіб ухилення від нотаріального посвідчення договору сторони, на яку був покладений такий обов’язок, може бути різноманітний і включати в себе як пасивні дії шляхом бездіяльності, так і активні - учинення з предметом договору інших правочинів. Неможливість посвідчити договір у нотаріуса через інші обставини, що не залежали від волі особи, на яку покладався такий обов’язок, не може бути підставою для прийняття судом рішення про визнання правочину дійсним.
Ухилення від нотаріального посвідчення договору, яке надає можливість визнати договір дійсним, повинно бути безповоротним, тобто таким, внаслідок якого добросовісна сторона повністю втрачала можливість нотаріально посвідчити договір.
Якщо правочин з порушенням обов’язкової письмової або нотаріальної форми за визначених законом умов, при яких він може бути визнаний судом дійсним, міститиме інші підстави нікчемності правочину (наприклад, вчинення його малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності або особою, визнаною в судовому порядку недієздатною тощо), суд повинен відмовити сторонам у задоволенні позову про визнання правочину дійсним.
Якщо правочин з порушенням обов’язкової письмової або нотаріальної форми міститиме підстави оспорюваності правочину (наприклад, вчинення його неповнолітньою або обмежено дієздатною особою за межами їх цивільної дієздатності тощо), керуючись презумпцією дійсності правочину за від-сутності позову зацікавлених осіб про визнання його недійсним, суд вправі визнати правочин дійсним при наявності визначених у ЦК (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220) умов.
Цивільний кодекс України визначає недійсність правочину (договору) лише у випадку недодержання сторонами форми, яка встановлена законом (ст. ст. 218, 219, 220). Тому недодержання обумовленої сторонами форми правочину не має наслідком його недійсність. Відповідно до ч. 2 ст. 639 ЦК, якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Визначивши у ст. 210 ЦК положення про державну реєстрацію правочинів лише у випадках, встановлених законом, наслідки порушення такої вимоги цивільне законодавство не визначило.
Законом України від 11 лютого 2010 р. «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України було внесено зміни до ч. 3 ст. 640 ЦК, яка визначала момент вчинення договору, що підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації з дня державної реєстрації. Зазначеним законом введено правило: «договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення». При цьому положення ст. 210 ЦК про правочин, що підлягає державній реєстрації, який є вчиненим з моменту державної реєстрації, залишено, що підтвердило непослідовність та суперечливість законодавця.
Вимога закону про державну реєстрацію правочинів не належить до умов чинності правочину, визначених у ст. 203 ЦК; порушення такої вимоги закону не відноситься до підстав недійсності правочину, встановлених у ч. 1 ст. 215 ЦК, тому державна реєстрація правочину не має впливати на дійсність укладеного у відповідній формі правочину.