• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Цивільне право України. Том 1

Правочини з дефектами суб’єктного складу

Правочини з недоліками суб’єктного складу поділяють на дві групи. Перша - правочини, вчинені фізичною особою за межами її цивільної дієздатності; друга - правочини, пов’язані з недоліками (спеціальною правоздатністю) юридичних осіб.

До дефектних правочинів (вчинених фізичною особою за межами її цивільної дієздатності) слід віднести:

- правочин, учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221 ЦК);

- правочин, учинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК);

- правочин, учинений недієздатною фізичною особою (ст. 226 ЦК);

- правочин, вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК);

- правочин, вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК);

- правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК).

Правочини, пов’язані з недоліками (спеціальною правоздатністю) юридичних осіб - це правочини юридичних осіб, яких вона не мала права вчиняти, і охоплюються ст. 227 ЦК.

Правочин, учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221 ЦК). Правочини, вчинені малолітніми особами, є нікчемні, за винятком дрібних побутових, які вони можуть вчиняти самостійно.

Учинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності в окремих випадках може породити цивільні права та обов’язки. Цивільне законодавство встановлює два способи визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним: по-перше, при подальшому схваленні такого правочину батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким проживає малолітня особа, або опікуном (ч. 1 ст. 221 ЦК); по-друге, у випадку пред’явлення в суд позову про визнання його дійсним (ч. 2 ст. 221 ЦК).

Закон не вимагає особливої форми подальшого схвалення батьками (усиновлювачами) або опікуном правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Подальше схвалення правочину малолітньої особи можливе у вигляді юридичної бездіяльності (мовчання) - незаявлення претензій другій стороні протягом одного місяця з моменту, коли стало відомо про його вчинення (ч. 1 ст. 221 ЦК). У випадку незгоди з учиненим малолітньою особою правочином батьки (усиновлювачі) або опікун зобов’язані пред’явити свої претензії до іншої сторони в активній формі, наприклад, вимагати повернення переданого малолітньою особою майна, інакше після закінчення місячного строку правочин малолітньої особи автоматично стає дійсним.

Крім можливості подальшого схвалення правочину, вчиненого малолітньою особою за межами цивільної дієздатності, цивільне законодавство встановлює також інший спосіб визнання правочину малолітньої особи дійсним. Йдеться про визнання його дійсним за рішенням суду. За позовом заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він учинений на користь малолітньої особи (ч. 2 ст. 221 ЦК).

Правочин, учинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК). Відповідно до ч. 1 ст. 32 ЦК крім дрібних побутових правочинів, неповнолітня особа має право: 1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

Усі інші правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім’я, неповнолітня особа може за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Цивільне законодавство не визначає форму згоди батьків (усиновителів), піклувальників на вчинення правочинів неповнолітніми особами. Вона може надаватися як в усній, так і в письмовій формі. Проте відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 32 ЦК на вчинення правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника повинна бути письмова нотаріально посвідчена. Крім того слід ще й отримати дозвіл органу опіки та піклування.

На практиці згода батьків або піклувальників нерідко виявляється у формі мовчазного схвалення вже здійснених неповнолітнім дій, що спрямовані на задоволення його культурних та матеріальних потреб.

Відповідно до ч. 1 ст. 222 ЦК правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у такому ж порядку, як і у разі вчинення правочину малолітньою особою. Тобто подальше схвалення правочину можливе у вигляді юридичної бездіяльності (мовчання) - незаявлення претензій другій стороні протягом одного місяця з моменту, коли стало відомо про його вчинення (ч. 1 ст. 221 ЦК).

Відсутність згоди і наступного схвалення батьків (усиновлювачів), піклувальників правочину, укладеного неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, є підставою для визнання судом такого правочину недійсним за позовом заінтересованих осіб.

Відповідно до п. 15 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимоги про визнання правочину недійсним за цією підставою можуть заявлятися як батьками (усиновлювачами), піклувальником, а також бабою і дідом (ч. 2 ст. 258 СК), так і будь-якою заінтересованою особою, а також самою неповнолітньою особою, відповідно до ч. 2 ст. 29 ЦПК.

У випадку якщо такий позов не пред’явлений, правочин є дійсним, оскільки фактично має місце схвалення його вказаними особами.

Правочин, учинений недієздатною фізичною особою (ст. 226 ЦК). Правочин, вчинений недієздатною особою, незалежно від того, чи він є дрібним побутовим, є нікчемним.

Цивільний кодекс дає право опікуну схвалити дрібний побутовий право-чин підопічного після його вчинення шляхом незаявлення претензії другій стороні протягом одного місяця (ч. 1 ст. 226 ЦК). Крім цього, на вимогу опікуна правочин, учинений недієздатною фізичною особою (як дрібний побутовий, так і правочин, що виходить за межі дрібного побутового), може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він учинений на користь недієздатної фізичної особи (ч. 2 ст. 226 ЦК).

Правочин, який учинений особою, яка не була визнана в судовому порядку недієздатною, але в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не може бути кваліфікований судом за ст. 226 ЦК, що визначає наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою. Для недійсності правочину за ст. 226 ЦК не має значення похилий вік особи, яка вчиняє правочин, тяжка хвороба, вчинення правочину за декілька днів до смерті, вчинення правочину психічно хворою особою, але не визнаною в судовому порядку недієздатною на момент його вчинення, усвідомлення недієздатною фізичною особою характеру і наслідків учинених дій. Враховується лише її недієздатність в момент учинення правочину.

Правочин, вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК). Несвідомий стан особи в момент вчинення правочину, коли особа не усвідомлює значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути зумовлений різними обставинами. До них, наприклад, належать нервове потрясіння, фізична травма, глибоке алкогольне або наркотичне сп’яніння, психічні розлади.

Відповідно до п. 16 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для недійсності правочину за ст. 225 ЦК необхідно:

1) знаходження особи в такому стані, коли вона не може розуміти значення своїх дій та керувати ними;

2) вчинення правочину в такому стані;

3) звернення такою особою до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним.

У разі смерті такої особи правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права та інтереси порушені.

У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред’явити її опікун.

Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укладення правочину, суд призначає судово-психіатричну експертизу і виносить рішення про визнання правочину недійсним, враховуючи при цьому як висновок судово- психіатричної експертизи, так і інші докази, які підтверджують перебування фізичної особи у момент вчинення правочину в стані, за якого вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правочин, вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК). Відповідно до ст. 37 ЦК особа, яка у судовому порядку обмежена у цивільній дієздатності, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються нею за згодою піклувальника. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

Відповідно до п. 15 постанови Пленуму ВС України № 9 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимоги про визнання правочину недійсним за цією підставою можуть заявлятися як піклувальником, так і будь-якою заінтересованою особою, а також самою особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відповідно до ч. 2 ст. 29 ЦПК.

Частина 1 ст. 223 ЦК визначає, що правочин (за винятком дрібного по-бутового, який особа, дієздатність якої обмежено, може вчиняти самостійно), вчинений особою, дієздатність якої обмежено, без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений піклувальником. Правочин вважається схваленим, якщо піклувальник, дізнавшись про його вчинення, не висунув претензій до іншої сторони протягом місяця.

У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати.

Відповідно до ст. 44 ЗУ від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат» нотаріус (посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії) під час посвідчення правочинів визначає обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які беруть у них участь. У разі потреби нотаріусу надається довідка про те, що особа не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. У разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов’язаний звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою. Нотаріус (посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії) відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо є сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії.

Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК). Особи, які залишилися без батьківського піклування, до досягнення ними повноліття, а також особи, які були обмежені в цивільній дієздатності або визнані судом недієздатними, не можуть самостійно реалізувати надані їм майнові та особисті немайнові права. Вони вправі здійснювати лише такі юридично значимі дії, що входять в обсяг їх цивільної дієздатності.

Опікун учиняє від імені підопічного, а піклувальник дає згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових. При цьому існує низка правочинів з майном підопічного, які опікуни не можуть учиняти, а піклувальники давати згоду на їх учинення без дозволу органу опіки та піклування. Це правочини, в яких опікун (піклувальник):

- відмовляється від майнових прав підопічного;

- видає письмові зобов’язання від його імені;

- укладає договори, що підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

- укладає договори щодо іншого цінного майна (ст. 71 ЦК).

Дозвіл на відчуження майна особи, яка перебуває під опікою або піклуванням, може дати лише орган опіки і піклування.

Що стосується майнових відносин батьків та дітей, вони можуть бути самостійними власниками майна, не залежно від того, проживають вони разом чи окремо (ч. 1 ст. 173 СК). Зокрема, діти можуть отримати майно, прийнявши в подарунок, у спадок, також шляхом приватизації житла або отримання заробітку тощо. Будучи власником майна, дитина (наприклад, малолітня) не може самостійно ним розпоряджатися через відсутність відповідного обсягу цивільної дієздатності. За таких обставин батьки є законними представниками інтересів своїх дітей, і однією з функцій такого представництва є управління їх майном.

Батьки, як законні представники дітей, повинні здійснювати управління майном дітей насамперед в їх інтересах, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 155 СК батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

У разі вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, батьки зобов’язані отримати дозвіл органу опіки та піклування. Відповідно до ст. 77 СК батьки малолітньої дитини не мають права вчиняти, а батьки неповнолітньої дитини не мають права дитині давати згоду на вчинення без дозволу органів опіки та піклування правочинів щодо майнових прав:

- укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

- видавати письмові зобов’язання від імені дитини;

- відмовлятися від майнових прав дитини.

Правові наслідки вчинення правочинів без дозволу органу опіки та піклування визначаються ст. 224 ЦК. Зокрема, такі правочини є нікчемними.

В окремих випадках закон надає право опікуну вчинити правочин, що виходить за межі дрібного побутового, а піклувальнику дати згоду на його вчинення без дозволу органу опіки та піклування (наприклад, за неможливості отримати такий дозвіл через наявність неробочих днів, коли зволікання при вчиненні такого правочину може призвести до завдання шкоди підопічному). Такий правочин може бути за позовом зацікавленої особи визнаний судом дійсними при встановленні відповідності його інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування (ч. 2 ст. 224 ЦК).

Необхідно звернути увагу, що ч. 2 ст. 224 ЦК не дає право суду за позовом зацікавленої особи визнавати дійсними правочини батьків щодо майна малолітніх дітей, а також правочини неповнолітніх дітей, вчинені без згоди батьків, за відсутності дозволу органу опіки та піклування при встановленні відповідності їх інтересам дитини. Тому доцільно внести відповідні зміни у зазначену норму ЦК або застосовувати аналогію закону, надаючи можливість суду визнавати такі правочини дійсними.

Правочин, вчинений юридичною особою, якого не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК). Зміст ст. 227 ЦК зводиться лише до зазначення про можливість оспорення правочину юридичної особи, вчиненого нею без відповідного дозволу (ліцензії), хоча назва цієї статті надає змогу для застосування значно ширших підстав недійсності правочинів.

Слід зауважити, що ст. 50 ЦК УРСР 1963 р. передбачала недійсність угоди юридичної особи, укладеної в суперечності з встановленими статутом цілями її діяльності (позастатутні угоди), з огляду на те, що за цивільним законодавством радянського періоду, юридичні особи мали лише спеціальну правоздатність.

Відповідно до ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть на-лежати лише людині. Тобто юридична особа наділяється загальною право-здатністю, а тому може здійснювати будь-які види діяльності (в тому числі вчиняти правочини), що не суперечать закону.

Правочиноздатність юридичної особи обмежується не її статутними цілями, а вимогою наявності у неї відповідного дозволу (ліцензії) на вчинення певного правочину або правочинів певного типу. Відповідно до ст.1 ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. ліцензією є документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Коло видів діяльності, на здійснення яких необхідно отримати ліцензію, визначено ч. 3 ст. 9 ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та іншими Законами України. Відповідно до спеціальних законів ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності: 1) банківська діяльність; 2) професійна діяльність на ринку цінних паперів; 3) із надання фінансових послуг; 4) зовнішньоекономічна діяльність; 5) діяльність у галузі телебачення і радіомовлення; 6) діяльність у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії; 7) діяльність у сфері освіти; 9) виробництво і торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами; 10) діяльність у сфері телекомунікацій; 11) будівельна діяльність; 12) надання послуг з перевезення пасажирів, вантажу повітряним транспортом (ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»).

Відповідно до ст. 227 ЦК правочин, вчинений юридичною особою без від-повідного дозволу (ліцензії), є оспорюваним і може бути визнаний судом не-дійсним. Особливість такого правочину полягає в тому, що однією стороною завжди є юридична особа, яка діє без відповідного дозволу (ліцензії), іншою - будь-який суб’єкт цивільного права.

Юридична особа вважається такою, що не має ліцензії, якщо вона її не отримувала, закінчився термін її дії або вона була відкликана у визначеному законом порядку. При цьому не має значення, з яких причин була відсутня ліцензія, а також чи знала або повинна була знати про це інша сторона правочину.

Недійсність правочину юридичної особи спричиняє відсутність дозволу (ліцензії) в момент його вчинення. Якщо в момент вчинення правочину дозвіл (ліцензія) був, а в подальшому він відкликаний, в такому випадку не можна вести мову про недійсність правочину.

Дещо по іншому вирішується питання, якщо в момент вчинення правочину дозволу (ліцензії) не було, а в подальшому він був отриманий юридичною особою. Як зазначив Вищий ГС України у п. 3.6 постанови Пленуму від 29 травня 2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», у разі коли на момент вчинення правочину юридична особа не мала ліцензії, а на час, коли правочин був виконаний або мав бути виконаний, вона ліцензію отримала, підстави для визнання правочину недійсним відсутні.

Відповідно до п. 17 постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимоги про визнання недійсним правочину юридичної особи, вчиненого без відповідного дозволу (ліцензії), можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видом діяльності, яка потребує ліцензування.

Цивільний кодекс України не виключає можливості надання певним юридичним особам спеціального правового статусу. Так, окремими законами встановлюється спеціальний правовий статус банків та інших фінансово- кредитних установ, довірчих товариств, благодійних організацій, релігійних організацій, політичних партій тощо.

Наприклад, ст. 48 ЗУ від 7 грудня 2000 р. «Про банки та банківську діяльність» банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника; виключним видом діяльності кредитних спілок є надання фінансових послуг (ч. 2 ст. 1 ЗУ від 20 грудня 2001 р. «Про кредитні спілки»), тощо.

Вчинення юридичною особою правочину, який вона не може вчиняти через наявність певних законодавчих заборон, зумовлює його недійсність у зв’язку із порушенням загальних вимог, що пред’являються до правочинів та передбачені ст. 203 ЦК.