• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Цивільне право України. Том 1

7.3. Недійсні правочини

Забезпечити суб’єктам цивільного права набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків не можуть ті правочини, які визнаються недійсними.

Під недійсним правочином необхідно розуміти дію суб’єкта цивільного права, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, або вчинену без наміру створення правових наслідків, яка у зв’язку з порушенням умов чинності правочину не породжує правових наслідків з моменту вчинення. Такий правочин породжує інші наслідки, визначені в законі, які сторони не бажали досягнути.

До недійсних правочинів слід відносити правочини: 1) недійсні самі по собі та 2) недійсні в силу рішення суду.

Нікчемний правочин є одним із видів недійсних правочинів. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК, правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом. Тому визнання його недійсним судом не вимагається. Нікчемні правочини можуть не виконуватися його сторонами без будь-яких негативних наслідків. Стосовно нікчемного правочину діє презумпція його недійсності.

Цивільний кодекс України до нікчемних правочинів відносить:

- правочин з порушенням вимоги закону про письмову форму, якщо нікчемність такого правочину встановлена законом (ст. 218);

- односторонній правочин (договір) з порушенням вимоги закону про його нотаріальне посвідчення (ст.ст. 219, 220);

- правочин, учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221);

- правочин, учинений у визначених законом випадках без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224);

- правочин, учинений недієздатною фізичною особою (ст. 226);

- правочин, який порушує публічний порядок (ч. 1 ст. 228) та інші.

Нікчемність багатьох правочинів є очевидною. Той чи інший недолік правочину можна відразу виявити (порушення обов’язкової письмової форми, порушення вимоги закону про нотаріальне посвідчення правочину, вчинення правочину малолітньою та недієздатною особою тощо). Однак, в окремих випадках нікчемність правочину є неочевидною та потребує доказування і може бути встановлена лише в судовому порядку. Наприклад, для того щоб кваліфікувати вчинений правочин недійсним з підстав, передбачених ч. 1 ст. 228 ЦК, необхідно судовим шляхом встановити порушення вчиненим правочином публічного порядку. При цьому цей факт часто не буває безспірним, враховуючи оціночне поняття «публічний порядок».

Нікчемні правочини залежно від можливостей породження для його сторін цивільних прав та обов’язків можна поділяти на відносно нікчемні та абсолютно нікчемні.

До абсолютно нікчемних слід відносити такі нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом і які за жодних обставин не можуть породжувати для його сторін правових наслідків. Наприклад, правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування - ст. 224 ЦК; правочин, що порушує публічний порядок - ст. 228 ЦК тощо.

До відносно нікчемних правочинів необхідно відносити такі правочини, які за позовом зацікавлених осіб можуть бути визнані судом дійсними, а саме:

- укладений усно правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, якщо одна зі сторін учинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання (ч. 2 ст. 218 ЦК);

- односторонній правочин з недодержанням нотаріальної форми, якщо він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК);

- договір з недодержанням нотаріальної форми, якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (ч. 2 ст. 220 ЦК);

- правочин, який учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, якщо буде встановлено, що він учинений на користь цієї особи (ч. 2 ст. 221 ЦК);

- правочин, який у визначених законом випадках учинений без дозволу органу опіки та піклування, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування (ч. 2 ст. 224 ЦК);

- правочин, який учинений недієздатною фізичною особою, якщо буде встановлено, що він учинений на користь цієї особи (ч. 2 ст. 226 ЦК).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК). Такий правочин називається оспорюваним.

До оспорюваних правочинів цивільне законодавство відносить:

- правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК);

- правочин, вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК);

- правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК);

- правочин, вчинений юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК);

- правочин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК);

- правочин, вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК);

- правочин, вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК);

- правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК);

- правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК) та інші.

Дійсність правочину, який може бути оспорений, є нестійкою, нестабільною. Недоліки такого правочину надають зацікавленій особі можливість звернутися до суду з позовом про визнання його недійсним. Але таке звернення ще не означає, що воно буде задоволено судом і оспорюваний правочин буде визнано недійсним, оскільки позивач може не довести під час судового розгляду справи обґрунтованості своїх вимог.

Однією з ознак, яка відрізняє оспорюваний правочин від нікчемного є презумпція його правомірності, що діє з моменту вчинення такого правочину.

Відповідно до ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У випадку визнання оспорюваного правочину недійсним, він нічим не відрізняється від нікчемного, оскільки він за рішенням суду вважається не-дійсним зі зворотною силою - з моменту його вчинення. До нього, як і до нікчемного правочину застосовуються наслідки недійсності правочинів.

На практиці нікчемні і оспорювані правочини розрізняють відповідно до тексту норм, що містяться у главі 16 «Правочини» та інших главах ЦК. Тут передбачено два формулювання: «правочин є нікчемним» (ч. 1 ст. 219, ч.1 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч.1 ст. 224, ч. 1 ст. 226, ч. 2 ст. 228 тощо) та «правочин... може бути визнаний судом недійсним» (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225, ч. 1 ст. 227, ч. 3 ст. 228 тощо). З тлумачення першого формулювання можна зробити висновок, що у зазначених статтях йдеться про нікчемні правочини. Друге формулювання має на увазі оспорювані правочини.

Вбачається неможливим відносити правочини до нікчемних та оспорюваних лише за формальним критерієм - формулюванням норми закону. Наприклад, недійсність фіктивного (ст. 234) та удаваного (ст. 235) правочинів ЦК не встановлено. Щодо фіктивного правочину цивільне законодавство містить правило про визнання такого правочину недійсним судом (на зразок оспорюваного правочину). Недійсність удаваного правочину теж не визначається, а презюмується положенням про потребу у разі вчинення удаваного правочину відносини сторін врегулювати правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Проте, фіктивний та удаваний правочини необхідно відносити до нікчемних, оскільки вони за своїм юридичним змістом не можуть породжувати для його сторін цивільні права та обов’язки, а тому не можуть належати до оспорюваних.

Недійсність правочину зумовлюють недоліки його ознак або елементів, недотримання вимог, які є обов’язковими для його дійсності (ст.ст. 203, 215 ЦК).

Це можуть бути: дефекти суб’єктного складу; дефекти (недотримання) форми; дефекти волі; дефекти змісту.

Зазначені недоліки правочинів дають можливість згрупувати недійсні правочини у чотири групи:

1) правочини з дефектами суб’єктного складу;

2) правочини з дефектами (недотримання) форми;

3) правочини з дефектами волі;

4) правочини з дефектами змісту.

Поділ усіх правочинів на вказані чотири групи є досить умовним, оскільки окремі недійсні правочини можуть бути віднесені до різних груп. Крім цього слід вказати, що правочин може мати складну недійсність (ряд дефектів). В таких випадках правочин визнається недійсним за декількома підставами.