• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Цивільне право України. Том 1

7.2. Умови дійсності правочину. Форма правочину

Для набрання правочином юридичної сили, він має відповідати умовам (вимогам) щодо його дійсності. Дійсністю правочину називається його можливість породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цивільні права та обов’язки.

Під умовами дійсності правочину розуміються такі вимоги, яким повинен відповідати вчинений правочин.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено у ст. 203 ЦК. Це вимоги щодо:

- змісту правочину, який не може суперечити ЦК, іншим засадам цивільного законодавства, інтересам держави та суспільства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1);

- дієздатності особи. Особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2);

- волевиявлення учасника правочину. Воно має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3);

- форми правочину. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4);

- правових наслідків правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5);

- прав та обов’язків батьків (усиновлювачів), які вчиняють правочин в інтересах дітей. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6).

Порушення зазначених вимог чинності правочину, за винятком вимоги щодо форми, є підставою його недійсності (ч. 1 ст. 215 ЦК).

Для вчинення правочину недостатньо лише волевиявлення, необхідно також його належним чином оформити. Тому спосіб вираження волі сторін називають формою правочину.

Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом.

Цивільне законодавство визначає такі форми правочину:

1) конклюдентні дії. Це дії особи, які свідчать про намір вчинити правочин. Шляхом конклюдентних дій можна вчинити правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма (ч. 2 ст. 205 ЦК). Наприклад, кидаючи жетон в автомат, особа виражає волю на укладення договору перевезення громадським транспортом (метро);

2) мовчання. За цієї формою воля особи до вчинення правочину може виражатися лише у випадках, визначених законом або договором. Так, відповідно до ст. 764 ЦК, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечення наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором;

3) усна (словесна) форма. Застосовується у всіх випадках, коли для конкретного виду правочину законом не передбачено іншу форму. Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які під-лягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність;

4) письмова форма. Виражається в тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили, або за дорученням іншою особою у випадках, визначених законом. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Письмова форма поділяється на просту письмову та нотаріально посвідчену. Відповідно до ст. 208 ЦК у простій письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторонами в момент вчинення; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Цивільне законодавство встановлює необхідність нотаріального по-свідчення договорів купівлі-продажу, дарування, міни нерухомого майна (ст. 657, ч. 2 ст. 719 ЦК), дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян (ч. 5 ст. 719 ЦК), договір ренти, договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ч. 2 ст. 732 ЦК), договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше (ч. 2 ст. 793 ЦК), найму транспортного засобу за участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799 ЦК), позички транспортного засобу (крім наземних самохідних транспортних засобів) за участю фізичної особи (ч. 4 ст. 828 ЦК), заповітів (ч. 3 ст. 1247 ЦК) тощо.

За згодою сторін, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню може підлягати будь-який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов’язковою. У такому випадку перевірка правочину нотаріусом є додатковою гарантією законності його змісту.

Необхідною умовою окремих правочинів є їх державна реєстрація. Згідно з ч. 1 ст. 210 ЦК правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом.

Від державної реєстрації правочинів необхідно відрізняти державну реєстрацію права власності та інших речових прав. У визначених випадках повинна здійснюватись державна реєстрація права власності, інших речових прав на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення (ст. 182 ЦК). Така державна реєстрація проводиться у відповідності до ЗУ від 1 липня 2004 р. «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». У разі вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном або об’єктом незавершеного будівництва (наприклад, перехід права власності за договором купівлі-продажу, дарування, міни тощо) державним реєстратором виступає нотаріус, яким вчинено таку дію. Державна реєстрація прав, їх обтяжень проводиться одночасно з вчиненням цієї нотаріальної дії.

Подвійна державна реєстрація (правочинів та права власності та інших речових прав), яка існувала до 11 лютого 2010 р. скасована ЗУ «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України». Зокрема зазначеним законом скасовано державну реєстрацію договорів з нерухомим майном: договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК), договорів про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ст. 732 ЦК), довічного утримання, за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно (ст. 745 ЦК), договорів найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладених на строк не менше ніж на три роки (ст. 794 ЦК), договорів управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК).

Аналізуючи норми цивільного законодавства, реєстрація правочинів передбачена для договорів розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1114 ЦК), договору комерційної концесії (ст. 1118 ЦК), спадкового договору (ст. 1304 ЦК), договору суборенди земельної ділянки (ст. 8 ЗУ «Про оренду землі») тощо.