Цивільне право України. Том 1
3.4. Фізична особа-підприємець
Важливим елементом правоздатності фізичної особи є можливість займатися підприємницькою (комерційною) діяльністю.
Фізичні особи вправі здійснювати підприємницьку діяльність як зі створенням, так і без створення юридичної особи. Фізична особа, яка на законних підставах займається підприємництвом без створення юридичної особи, набуває статусу фізичної особи-підприємця. Також можна вживати терміни «підприємець», «приватний підприємець», «індивідуальний підприємець».
У ст. 42 Конституції України встановлено загальне правило, згідно з яким кожна людина має право на заняття підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом. Отже, право на заняття підприємницькою діяльністю на території України мають громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Це право може бути обмежене лише у випадках, передбачених Конституцією та законами України.
Для того, щоб фізична особа могла займатися підприємництвом вона повинна мати право- та дієздатність у повному обсязі, що пов’язано з необхідністю вчинення юридичних дій та можливістю нести цивільно-правову відповідальність у передбачених законом чи договором випадках.
Згідно з ч.2 ст. 24 Конституції України цивільна правоздатність, на базі якої і виникає підприємницька правоздатність, визнається за всіма людьми незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Дієздатність фізичної особи як підприємця пов’язана з двома умовами:
1) набуття (надання) повної цивільної дієздатності фізичною особою, що бажає займатися підприємництвом;
2) державна реєстрація фізичної особи як підприємця.
Самостійно займатися підприємницькою діяльністю може фізична особа, що досягла 18 років (повноліття), якщо вона не обмежена у дієздатності за станом здоров’я, внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами. Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності такої згоди ця особа може бути зареєстрована як підприємець. Вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності, батьківства надана неповнолітній особі повна цивільна дієздатність зберігається.
Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця, яка здійснюється державним реєстратором за місцем проживання фізичної особи-підприємця. Фізична особа, що займається підприємницькою діяльністю, втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації, її анулювання тощо.
Ст. 164 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за здійснення господарської діяльності без реєстрації як суб’єкта господарювання. Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» господарською визнається будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт. А підприємницька діяльність, у свою чергу, - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК). Із зазначеного випливає обов’язок фізичної особи, яка бажає здійснювати вказану діяльність, зареєструватись як суб’єкт підприємницької діяльності.
Державна реєстрація фізичної особи-підприємця - це засвідчення факту набуття або позбавлення фізичної особи статусу підприємця. Порядок про-ведення державної реєстрації передбачений ст. 58 ГК та ст. 42-44 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають до органу державної реєстрації реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи-платника податків та інших обов’язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Органи державної реєстрації зобов’язані протягом п’яти днів внести дані до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним номером фізичної особи-платника податків та інших обов’язкових платежів. У п’ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації направляють примірник реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу, органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності до органів фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України. Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копію документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється НБУ.
З моменту державної реєстрації фізичної особи як підприємця та одержання свідоцтва про державну реєстрацію вона набуває нового правового статусу підприємця та отримує підприємницьку право- та дієздатність. Обсяг правосуб’єктності підприємця може бути визначено із застосуванням ст. 51 ЦК, відповідно до якої, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Отже, правоздатність індивідуального підприємця практично при-рівнюється до правоздатності юридичних осіб-комерційних організацій. Він може мати права і нести обов’язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом, може застосовувати найману працю тощо.
До підприємницької діяльності фізичної особи застосовуються норми як загального цивільного законодавства, так і спеціального. Проте положення спеціального законодавства не можуть застосовуватися до тих випадків підприємницької діяльності, котрі достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК.
Також нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосовуються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст. 92 ЦК), філії та представництва (ст. 95 ЦК) тощо.
Є певні види діяльності, якими фізична особа-підприємець не має права займатись. Сюди належить діяльність пов’язана з: а) обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів; б) охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності; в) проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз; г) розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, г) проведенням ломбардних операцій; д) виробництвом біоетанолу; е) виробництвом бензинів моторних сумішевих з добавками на основі біоетанолу.
Крім того, підприємці не вправі здійснювати страхову діяльність (ст. 2 ЗУ «Про страхування»), банківську діяльність (ст. 6 ЗУ «Про банки і банківську діяльність»), професійну діяльність з випуску та обігу цінних паперів (ст. 16 ЗУ «Про цінні папери та фондовий ринок»), діяльність у сфері організації телебачення і радіомовлення (ст. 1 ЗУ «Про телебачення і радіомовлення»), космічну діяльність ст. 1 ЗУ «Про космічну діяльність») тощо.
У ст. 9 ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» передбачено окремі види діяльності, якими фізична особа-підприємець може займатися лише на підставі ліцензії. А саме ліцензуванню підлягають: надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів повітряним, річковим, морським та автомобільним транспортом; медична та ветеринарна практика; пошук (розвідка) корисних копалин; виробництво особливо небезпечних хімічних речовин; виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами; виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами; виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності тощо.
У процесі здійснення підприємницької діяльності фізична особа-підприємець має право на відкриття банківського рахунку.
Згідно зі ст. 51 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» підприємці на добровільній основі можуть відкривати рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків. Порядок відкриття таких рахунків регламентується Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 р. № 492.
Також фізична особа-суб’єкт підприємницької діяльності має право на використання печатки. Печатка фізичної особи-підприємця обов’язково повинна містити ідентифікаційний код фізичної особи-платника податків. Порядок видачі дозволу на виготовлення печатки був передбачений в Інструкції про порядок видачі міністерствам та іншими центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об’єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно- граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затвердженої наказом МВС України від 11 січня 1999 р. № 17, яка втратила чинність із 21 лютого 2011 року, а отже на цей час для виготовлення печаток і штампів дозволу МВС не вимагається.
Важливе значення для правового статусу фізичної особи-підприємця має майнова основа здійснення підприємницької діяльності. Чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного йому майна. Тому за рішенням суду може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і на те, яке він не використовував для заняття підприємництвом (приватна квартира, дача, меблі, тощо).
Якщо фізична особа-підприємець з тих чи інших причин не в змозі самостійно здійснювати право власності щодо майна, яке використовується у підприємницькій діяльності (ч. 1. ст. 54 ЦК), органам опіки та піклування надане право призначити управителя відповідного майна. Перелік таких випадків є вичерпним. До них віднесено визнання фізичної особи-підприємця: 1) безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК); 2) недієздатною (ст. 39 ЦК); 3) обмежено дієздатною (ст. 36 ЦК); 4) набуття права власності на майно, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, неповнолітньою чи малолітньою особою.
Спори за участю фізичної особи-підприємця підвідомчі господарським судам (ст. 1 ГПК). Відповідно, якщо державна реєстрація фізичної особи як підприємця відсутня, спори за участю таких осіб, у тому числі пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності, підвідомчі судам загальної юрисдикції.
Підприємницька діяльність - це діяльність фізичної особи-підприємця під особисту майнову відповідальність та на власний ризик.
Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст. 52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов’язку відповідати за зобов’язаннями, що пов’язані з її діяльністю. Згідно ч. 1 ст. 52 ЦК- фізична особа-підприємець несе відповідальність за своїми зобов’язаннями усім своїм майном. Таким чином, підприємницький ризик, у першу чергу, проявляється у вірогідності втрати всього майна, належного фізичній особі, до складу якого згідно зі ст. 190 ЦК входять як окремі речі або їх сукупність, так і майнові права й обов’язки. Тому за рішенням суду стягнення може бути звернене на все майно боржника, незалежно від того, використовувалося воно у підприємницькій діяльності чи ні. Отже, ст. 52 ЦК визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, що фізична особа-підприємець відповідає у таких випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення, але не визначає її підстав, умов тощо.
Перелік видів майна, на яке не може бути звернене стягнення, міститься у Додатку до ЗУ «Про виконавче провадження». Це - предмети домашнього вжитку та особисті речі, необхідні боржникові та особам, що перебувають на його утриманні, у визначеній кількості продукти харчування тощо. Також стягнення не може бути звернене на доходи, зазначені в ст. 73 вказаного Закону.
Звернення стягнення на майно боржника здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», і полягає в його арешті (описі), вилученні та примусовій реалізації.
Насамперед, стягнення за виконавчими документами звертається на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті та на цінності, у тому числі ті, що знаходяться у банках та інших кредитних установах. Кошти, виявлені у боржника, вилучаються судовими виконавцями. На кошти й інші цінності, що є на рахунках чи на зберіганні у банківських установах та інших кредитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у боржника коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на інше майно, що належить боржникові, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на котрі варто звернути стягнення у першу чергу.
Стягнення не може бути звернено на такі види доходів громадян: виплати з відшкодування шкоди, завданої здоров’ю, в результаті смерті годувальника, допомога у зв’язку з народженням дитини, зі смертю рідних тощо, а також вихідна допомога, виплачувана при звільненні працівника.
Відповідно до ст. 52 ЦК стягнення може бути звернене на частку у праві спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ст. 371 ЦК та ст. 73 СК вимагається попереднє виділення такої частки в натурі, що може здійснюватися на підставі ст. 379 ЦПК як за позовом кредитора, так і за поданням державного виконавця. Крім того, якщо приватному підприємцю майно належить на праві спільної часткової власності, на частку у праві власності також може бути звернене стягнення у тому самому порядку після виділення частки у натурі (ст. 366 ЦК).
Фізична особа-підприємець вправі в будь-який час добровільно припинити свою діяльність. Підприємницька діяльність у цьому випадку припиняється на підставі рішення, прийнятого підприємцем.
Діяльність приватного підприємця припиняється також внаслідок визнання фізичної особи, яка займається підприємницькою діяльністю, обмежено дієздатною або недієздатною, оголошення померлою, безвісно відсутньою або у випадку її смерті.
Крім того, підприємницька діяльність фізичної особи може бути припинена в примусовому порядку за рішенням суду. Підставами для припинення в цьому випадку є:
1) банкрутство;
2) провадження підприємницької діяльності, що заборонена законом;
3) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону.
Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Банкрутство - це така визнана господарським судом неплатоспроможність боржника, за якої його майна недостатньо для сплати боргу. Результатом банкрутства є примусове припинення підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може добровільно оголосити себе банкрутом, але для цього їй необхідна згода усіх її кредиторів.
У ст. 53 ЦК визначено загальні умови визнання підприємця банкрутом:
1) неспроможність боржника через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів;
2) виникнення підстав для порушення справи про банкрутство, що може бути пов’язане лише з підприємницькою діяльністю (вимоги, що ви-пливають з особистих зобов’язань, у тому числі про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров’ю громадян, а також інші вимоги особистого характеру підставою для порушення справи про банкрутство бути не можуть). Такі вимоги кредитори мають право заявити у процесі провадження у справі про банкрутство.
Цивільний кодекс передбачає можливість застосування процедури банкрутства лише для фізичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність. Для інших категорій неплатоспроможних фізичних осіб така процедура не передбачена.
Вимоги кредиторів задовольняються за рахунок належного підприємцю майна, на яке може бути звернене стягнення в порядку черговості. Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено 5 черг, які суттєво відрізняються від порядку черговості при банкрутстві юридичних осіб. Позачергово відшкодовуються витрати, пов’язані з провадженням у справі про банкрутство фізичної особи-підприємця і виконанням постанови господарського суду про визнання фізичної осо- би-підприємця банкрутом. Вимоги кожної наступної черги задовольняються після задоволення вимог попередньої черги. За недостатністю коштів для повного задоволення всіх вимог однієї черги кошти розподіляються між кредиторами відповідної черги пропорційно сумам їх вимог.
Після завершення розрахунків з кредиторами фізична особа-підприємець, визнана банкрутом, вважається вільною від виконання зобов’язань, пов’язаних з її підприємницькою діяльністю. Але незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров’ю, та інші вимоги особистого характеру зберігають свою силу незалежно від того, чи були пред’явлені вимоги про їхнє стягнення у процесі банкрутства.
Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесення рішення суду, а при позасудовому порядку - після розрахунків з кредиторами на підставі офіційної публікації про банкрутство) втрачає силу реєстрація фізичної особи як підприємця.
Згідно із ст. 50 ЗУ «Про порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» суд, що постановив відповідне рішення, у день набрання ним законної сили надсилає його державному реєстратору за місцем реєстрації фізичної особи-підприємця. Державний реєстратор вносить до Єдиного державного реєстру запис про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця у зв’язку з визнанням її банкрутом. На свідоцтві про державну реєстрацію проставляється відмітка про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності. Зазначене свідоцтво ви-дається або надсилається рекомендованим листом за місцем проживання фізичної особи-підприємця.
Після завершення процедури банкрутства та скасування державної реє-страції фізична особа має право продовжувати підприємницьку діяльність за умови її повторної реєстрації. Проте з метою усунення можливих зловживань у цій сфері законодавством України встановлено п’ятирічний строк з моменту визнання фізичної особи-підприємця банкрутом, протягом якого не може бути порушено провадження у справі про банкрутство за її ініціативою.
Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця на підставі поданої нею заяви або рішення суду.