Цивільне право України. Том 1
2.1. Поняття цивільних правовідносин
Поняття цивільних відносин, яке неодноразово використовується в основних положеннях ЦК (ст. 1, 2, 4, 7, 8 ЦК та ін.), є багатозначним. Так, воно може позначати: а) предмет цивільно-правового регулювання (це суспільні відносини, або ж, більш точно, фактична поведінка їх учасників, процес взаємодії людей та їх об’єднань); б) засіб цивільно-правового регулювання, тобто юридичну модель належних відносин, яка міститься в нормативних чи індивідуально- регулятивних положеннях цивільного права; в) результат цивільно-правового регулювання, тобто юридично впорядковані фактичні відносини (поведінка, взаємодія) конкретних осіб. У випадках «б» і «в» під цивільними відносинами маються на увазі цивільні правовідносини, тобто відносини, врегульовані нормами права. Натомість у випадку «а» йдеться про відносини, які лише мають бути врегульовані цивільно-правовими нормами.
Крім того, цивільні правовідносини можуть розглядатися також: а) у статиці - так би мовити, у стані спокою, як взаємне становище суб’єктів, та б) в динаміці, в русі, як процес зміни, трансформації такого становища.
У ст. 1 ЦК не проводиться розрізнення між «відносинами, що регулюються цивільним законодавством і «цивільними відносинами». До того ж, ці терміни стосуються різних явищ. Перший термін позначає фактичну поведінку людей та їх об’єднань, яка є предметом цивільно-правового регулювання. Натомість термін «цивільні відносини», якщо розглядати їх вже як особливий різновид зв’язків між учасниками суспільного життя, є юридичним засобом такого регулювання, цивільними правовідносинами. Надалі будемо розрізняти ці поняття і вести мову про цивільні правовідносини у значенні засобу нормативного чи індивідуального правового регулювання.
Цивільні правовідносини можуть виникати на основі як законодавства, так і інших юридичних регуляторів. Основними з таких регуляторів є цивільний договір, установчий документ юридичної особи, звичай, міжнародний договір, а у випадках, передбачених законом, також і судовий прецедент. Особливо важливою в цивільно-правовому регулюванні, зокрема в саморегулюванні цивільних відносин, є роль договорів (ч.1-3 ст. 6 ЦК) та установчих документів юридичних осіб (ст. 87 ЦК).
Мета цивільно-правового регулювання - встановлення, підтримання чи відновлення стану еквівалентності, балансу, своєрідної «симетрії» між інтересами та благами, які належать окремим учасникам суспільного життя. Соціальним механізмом, за посередництвом якого реалізується ця мета, є обмін. Наприклад, правовідносини купівлі-продажу є формою обміну товару на його грошовий еквівалент. Правовідносини з відшкодування шкоди виступають юридичною формою відновлення чи еквівалентної заміни благ, які втрачені або пошкоджені внаслідок завдання шкоди тощо. В останньому випадку в певному сенсі теж можна вести мову про своєрідний «обмін» завданої шкоди на її еквівалентну відплату. Отже, цивільні правовідносини і є юридичною формою такого обміну.
Відтак поняття цивільних правовідносин може бути визначено як юридичні зв’язки між учасниками суспільного життя, які виступають формою обміну благами між цими учасниками. Такий обмін має безпосередній та еквівалентний характер і відбувається на підставі загальних принципів цивільного права, а також окремих цивільно-правових норм та/або положень, встановлених в актах суб’єктів приватного права (договорах, установчих документах юридичних осіб тощо). Учасники цих відносин пов’язані між собою як носії особливих цивільно-правових «ролей»: власників, авторів творів і осіб, які з ними взаємодіють; кредиторів і боржників; акціонерів, спадкоємців тощо.