Цивільне право України. Том 1
1.4. Джерела (форми) цивільного права
Джерела (форми) цивільного права - це зовнішні форми виразу правил поведінки учасників цивільних правовідносин, які засвідчують їхню обов’язковість для певного кола осіб. Стосовно цивільно-правової системи в її широкому розумінні йдеться не лише про державну загальнообов’язковість, а й про обов’язковість норм у певному «локальному» масштабі (у певній місцевості, у рамках певної організації тощо).
Види джерел цивільного права за їх походженням: а) офіційні (державно-юридичні, формально-обов’язкові) та б) неофіційні (фактичні, «реально-обов’язкові»).
Офіційними джерелами цивільного права є акти цивільного законодавства, в тому числі чинні міжнародні договори, які згідно зі ст. 9 Конституції України є складовою національного законодавства. Акти цивільного законодавства України - система нормативно-правових актів, які регулюють цивільні відносини.
Основу цих актів становить Конституція України, яка містить низку норм прямої дії, котрими регулюються цивільні відносини. Йдеться передовсім про норми, які встановлюють принципи здійснення, охорони і захисту особистих немайнових та майнових прав, загальні засади інституту приватної власності та власності суб’єктів публічного права тощо.
Види нормативно-правових (законодавчих) актів у цивільному праві:
1) закони; основним кодифікованим актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. Це - перший в історії нашої держави кодифікований закон, який за своїм змістом є кодексом приватного права, своєрідною «конституцією ринкової економіки». Кодекс охоплює всі відомі сучасності підгалузі та інститути цивільного права.
Особливе місце кодексу в системі джерел цивільного права визначається положеннями ст. 4 ЦК, згідно з якими, по-перше, інші закони України, які регулюють цивільні відносини, повинні прийматись відповідно до Конституції України та цього Кодексу. По-друге, третій абзац ч. 2 ст. 4 встановлює правило, спрямоване на недопущення виникнення суперечностей між положеннями
ЦК та інших законів України. Згідно зі ст. 4 ЦК, інші закони, якими регулюються цивільні відносини, приймаються відповідно до Конституції України та ЦК. Останнє положення дає підстави стверджувати про вищу юридичну силу ЦК порівняно з іншими законами, якими регулюються цивільні відносини.
2) укази Президента України, прийняті у межах його компетенції, встановленої Конституцією України;
3) постанови КМУ які мають відповідати законам України;
4) акти центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів влади АРК, які можуть регулювати цивільні відносини лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом (ст. 4 ЦК).
Згідно з ЦК до актів цивільного законодавства не віднесено акти органів місцевого самоврядування, якими за ст. 26 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» також можуть регулюватися цивільні відносини. Окремі різновиди цивільних відносин (зокрема так звані організаційні) можуть бути врегульовані також локальними нормативними актами у випадках, встановлених законом.
Натомість ч. 6 ст. 4 ЦК передбачає, що цивільні відносини регулюються однаково на всій території України. Отже існують розбіжності між положеннями ЦК і реальною практикою цивільно-правового регулювання.
До інших актів нормативного характеру, які регулюють цивільні правовідносини, належать такі.
Міжнародно-правові договори. Згідно зі ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК такі договори набувають чинності для України після надання Верховною Радою України згоди на їх обов’язковість. Міжнародні договори наділені пріоритетом у правозастосуванні порівняно з іншими актами цивільного законодавства, якщо положення останніх суперечать міжнародному договору. Згідно зі ст. 10 ЦК, якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.
Практика Європейського суду з прав людини, яка містить, зокрема, низку основоположних принципів державного регулювання майнових та немайно- вих відносин. Поряд із Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, застосування практики Європейського суду з прав людини судами України як джерела права є обов’язковим згідно зі ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Рішення Конституційного Суду України, якими а) встановлюються формально-обов’язкові правила розуміння норм Конституції та законів України, зокрема тих, якими регулюються цивільні відносини, а також б) визнається неконституційність певного нормативно-правового акта (ст. 150 Конституції України).
До неофіційних джерел цивільного права належать передовсім різноманітні звичаєві правила. Різновидами таких правил, визнаних у ЦК, є звичаї ділового обороту, місцеві звичаї, звичаї національних меншин, так звані «вимоги, які звичайно ставляться» тощо. Фактична обов’язковість та суспільний авторитет звичаєвих правил забезпечується їх постійним відтворенням у стереотипах поведінки, поширених у певній місцевості чи в певних суспільних групах. Особливість звичаю як джерела права полягає в тому, що, попри неофіційне походження, звичай офіційно визнається державою як одне з джерел регулювання цивільних відносин (за умови, що він не суперечить договору чи актам цивільного законодавства). Згідно зі ст. 7 ЦК звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.
Судова практика (практика судів загальної юрисдикції), під якою розуміють сукупність правоположень (тверджень юридичного характеру, які конкретизують норми права) (В.П. Реутов). Основні форми виразу судової практики в Україні: а) рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій з так званих «принципових» справ і б) роз’яснення вищих судових інстанцій (Пленуму ВСУ вищих спеціалізованих судів). Фактична обов’язковість судової практики зумовлюється передовсім владними повноваженнями вищих судових інстанцій, а також переконливістю аргументації, наведеної в мотивувальних частинах актів відповідних судів.
Регуляторами цивільних правовідносин є не лише цивільне законодавство, а й також інші юридичні засоби, які можуть мати індивідуальний чи локально-нормативний характер (договори, інші правочини, установчі документи тощо). Водночас в європейському континентальному праві саме цивільне законодавство є провідною формою зовнішнього виразу норм цивільного права.
Окреме місце серед неофіційних джерел цивільного права України належить цивілістичній доктрині (поглядам, ідеям, концепціям, теоріям вчених- цивілістів).
Застосування цивільного законодавства. Дія актів цивільного законодавства. У цивільному законодавстві України діють загальні правила стосовно дії нормативно-правових актів у часі, в просторі і за колом осіб. Ці правила докладно вивчаються в курсі загальної теорії права.
У ЦК спеціально врегульовано дію актів цивільного законодавства у часі (ст. 5 ЦК). Подібно до інших галузей права загальним є принцип прямої дії акта цивільного законодавства (ч. 1, 3 ст. 5 ЦК).
Натомість переживаючу дію (застосування акта цивільного законодавства, який втратив чинність, у період після втрати ним чинності) чи зворотну дію (поширення дії акта цивільного законодавства на відносини, які виникли до набрання ним чинності) акт цивільного законодавства може мати лише у випадках, прямо вказаних у законі.
Загальним правовим принципом є неможливість погіршення становища особи при наданні закону зворотної дії. Цей принцип втілено у ч. 2 ст. 5 ЦК, згідно з якою акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, а також у низці Прикінцевих та перехідних положень ЦК, які поширюють дію окремих норм ЦК на відносини, що виникли до набрання ним чинності.
Найбільш важливі правила застосування актів цивільного законодавства:
- ієрархія актів цивільного законодавства за юридичною силою: за наявності двох актів цивільного законодавства різної юридичної сили, кожен з яких регулює одні й ті самі цивільні відносини, правила, встановлені нормативно-правовим актом нижчої юридичної сили, застосовуються лише остільки, оскільки вони не суперечать правилам нормативно-правового акта вищої юридичної сили;
- новий закон скасовує попередній закон (lex posterior derogat prion): за наявності двох актів цивільного законодавства однакової юридичної сили, один з яких суперечить іншому, застосуванню підлягає акт, прийнятий пізніше;
- спеціальна норма заміняє норму загальну (lex specialis derogat generali): загальні норми, які розраховані на невизначене коло випадків, застосовуються субсидіарно - лише остільки, оскільки вони не замінені спеціальними нормами (тобто нормами, розрахованими на вужче коло випадків);
- за відсутності норм цивільного законодавства, які врегульовують відносини між учасниками конкретної ситуації, за наявності визначених у законі підстав може бути застосована аналогія цивільного закону (ч. 1 ст. 8 ЦК) або аналогія цивільного права (ч. 2 ст.8 ЦК).
Аналогія є способом одноразового подолання (не усунення) прогалин у цивільному праві.
Умови застосування аналогії закону: належність відносин, до яких застосовується аналогія, до сфери цивільно-правового регулювання (ст. 1, 9 ЦК); існування норм актів цивільного законодавства, які регулюють подібні за змістом цивільні відносини; подібність за змістом цивільних відносин, не врегульованих актами цивільного законодавства, й тих відносин, які регулюються такими актами. Інакше кажучи, застосування аналогії не може суперечити суті регульованих цивільних відносин.
Аналогія права передбачає індивідуальне врегулювання цивільних відносин відповідно до загальних засад цивільного законодавства (цивільно-правових принципів, закріплених у ст. 3 ЦК). Наявність серед цих принципів засад справедливості, розумності і добросовісності надає суду широку сферу розсуду при використанні аналогії права.
Загальні засади застосування ЦК до врегулювання приватних відносин ґрунтуються на положеннях ст. 9 ЦК. Норми ЦК застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля (екологічні відносини) а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства (ч. 1 ст. 9 ЦК). Обов’язковою умовою такого правозастосування є цивільний (приватноправовий) характер регульованих відносин. До відносин публічно-правового характеру цивільне законодавство може бути застосовано лише за наявності спеціальної вказівки закону (ч.2 ст. 1 ЦК).