Цивільне право України. Том 1
1.2. Принципи цивільного права
Принципи цивільного права (від лат. - начало, засада) - керівні засади, основоположні ідеї, основні положення, які виражають сутність цивільно-правового регулювання, забезпечують його внутрішню єдність, визначають його загальний зміст та спрямованість.
Існує низка різновидів принципів цивільного права.
Залежно від способу вираження: безпосередньо закріплені у цивільному законодавстві («писані») і такі, що виводяться зі змісту цивільного законодавства (неписані).
За формою (джерелом) закріплення: законодавчі (закріплені в законодавстві), звичаєві (зафіксовані у звичаєвих правилах) та доктринальні (виражені в творах вчених-цивілістів).
За місцем у структурі системи цивільного права: загальноправові (верховенство права, справедливість, добросовісність, розумність, неприпустимість зловживання правом, гуманізм тощо); галузеві (власне цивільно-правові) - юридична рівність, диспозитивність і децентралізація, неприпустимість безпідставного збагачення тощо; інституційні (підгалузеві), тобто принципи, властиві окремим підгалузям та інститутам цивільного права (свобода договору в договірному праві, повне відшкодування завданої шкоди і презумпція вини в деліктному праві, слідування права за річчю в речовому праві, свобода заповіту в спадковому праві тощо).
«Обмінний» зміст цивільних правовідносин (див. § 1 гл. 2) зумовлює особливості цивільно-правового регулювання та його принципи. Згідно зі ст. 1 ЦК, легальними (законодавчо визначеними) принципами, на яких засновані
цивільні відносини, є юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність їх учасників.
Універсальним та визначальним принципом побудови цивільних правовідносин є юридична рівність їх учасників. Це характеристика взаємного становища учасників правовідносин. В юридичному регулюванні існують два типи зв’язків між учасниками правовідносин: а) зв’язки координації («горизонтальні») і б) зв’язки субординації, влади-підпорядкування (ієрархічні, «вертикальні»). Властивість юридичної рівності притаманна першому, координаційному типу правовідносин.
Саме юридична рівність забезпечує цивільний та приватноправовий характер правовідносин. Із втратою цієї ознаки правовідносини перестають бути цивільними, втрачають свою галузеву належність: передання майна на підставі розпорядчого акта органу виконавчої влади регулюється нормами публічного права, тоді як передання майна на договірних засадах регулюється нормами права приватного. Відтак практичне значення юридичної рівності як принципу цивільно-правового регулювання і особливості цивільних правовідносин полягає в тому, що наявність чи відсутність юридичної рівності зумовлює вибір законодавства, яке підлягає застосуванню до регулювання відповідних відносин (ч. 2 ст. 1 ЦК).
У ч. 1 ст. 1 ЦК виражено ідею юридичної рівності суб’єктів як об’єктивної (природної) основи цивільних відносин, на що слушно вказується розробниками проекту ЦК (А.С. Довгерт, З.В. Ромовська). У згаданій нормі йдеться про законодавче регулювання тих відносин, які ще до такого регулювання «засновані на юридичній рівності їх учасників». Яким чином це можливо? Гадаємо, що відповідь може бути знайдена в тому, що існують саморегулятивні засоби цивільного права, передовсім договори. «Саморегульована» юридична рівність є встановленою начебто за мовчазною згодою самих учасників цивільних відносин, на основі їх взаємного визнання одним одного як осіб (К.Маркс). Таке визнання існує незалежно від державного юридичного регулювання.
Що ж слід розуміти під юридичною рівністю як властивістю цивільних правовідносин? Насамперед ця властивість вказує на відсутність владних повноважень в одного учасника цивільних відносин щодо іншого (йдеться про відсутність таких повноважень в рамках саме цих відносин), формальну самостійність та незалежність учасників цивільних відносин один від одного (пор.: ч. 2 ст. 1 ЦК).
Водночас юридична рівність не означає тотожності, однаковості прав (можливостей), які реально належать учасникам цивільних відносин (винятком є особисті немайнові права фізичних осіб). Натомість вона свідчить лише про тотожність змісту однойменних прав, які за певних умов можуть належати учасникам цих правовідносин. Інакше кажучи, юридична рівність означає рівність правоздатностей однойменних учасників цивільних правовідносин (ч.1 ст. 26, ч. 1 ст. 91). Виразом юридичної рівності є те, що всі учасники таких відносин визнаються «особами» (ч. 1 ст. 2), а суб’єкти публічного права як учасники цивільних відносин діють «на рівних правах» з іншими їх учасниками (ч.1 ст. 167, ч.1 ст. 168, ч.1 ст. 169).
З принципом юридичної рівності тісно пов’язаний принцип (засада) «вільного волевиявлення» (ст. 1 ЦК), який може розглядатись як один з проявів юридичної рівності. Цей принцип у цивільному праві має дещо вужчу сферу застосування, аніж засада юридичної рівності. Вільне волевиявлення означає, зокрема, рівну свободу від владно-примусового втручання у виникнення цивільних прав та їх здійснення. Ця засада характеризує найбільш поширені підстави виникнення цивільних правовідносин (договори), а також виступає принципом здійснення особами своїх цивільних прав (ч.1 ст. 12 ЦК) та їх захисту (ст. 20 ЦК). Обмеження, яких зазнає принцип вільного волевиявлення, встановлюються виключно законом.
Децентралізація і диспозитивність є принципами, які виражають само- регулятивний характер цивільних відносин. Згідно з принципом децентралізації зміст цивільних правовідносин у багатьох випадках встановлюється не централізовано (державою), а самими учасниками цих відносин, які на власний розсуд у межах закону можуть визначати взаємні права та обов’язки, а також права інших приватних осіб. Децентралізація характеризує найбільш поширені підстави виникнення цивільних правовідносин (договори та інші правочини), особливості виникнення, здійснення чи припинення цивільних прав, а також здійснення їх захисту. Натомість можливість вільного вибору варіантів власної поведінки учасниками цивільних правовідносин відображається поняттям диспозитивності.
Для цивільного законодавства характерне домінування диспозитивних норм, що відповідає приватноправовому методу регулювання. Натомість імперативні норми цивільного законодавства виражають централізоване державне регулювання певних відносин і не передбачають можливостей відступу від них за вибором самих учасників правовідносин (ч.2-5 ст. 13, ст. 30, 34, ч.1 ст. 219, ч.1 ст. 220,ч.2 ст. 259 ЦК та ін.).
Виокремлюють беззастережну та відносну диспозитивність норм цивільного права. Перша має місце, коли вибір варіантів поведінки обмежується лише загальними законодавчими заборонами (вимога не порушувати прав інших осіб, не завдавати шкоди довкіллю, дотримуватись моральних засад суспільства тощо). Натомість відносна диспозитивність означає можливість вибору одного з варіантів поведінки, встановлених законом (наприклад, права покупця у разі продажу йому речі неналежної якості, ст. 708 ЦК).
У законодавстві диспозитивні норми виражаються за допомогою термінів «може», «має право», «якщо інше не передбачено законом», «якщо інше не 16 передбачено установчими документами юридичної особи» тощо (ст. 6, ч. 1 ст. 13, ч.1, 3, 4 ст. 14, абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК та ін.).
Конструкції «якщо інше не передбачено законом», «якщо інше не передбачено установчими документами юридичної особи» використовуються в законі при формулюванні диспозитивних норм, які встановлюють додаткові, «резервні» правила для правозастосовця. Такі правила діють лише тоді і остільки, коли і оскільки інших правил не встановлено приватноправовим актом (договором чи установчим документом).
Важливою є норма ч. 3 ст. 6 ЦК, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином законодавець виходить з презумпції диспозитивності норм актів цивільного законодавства. Натомість імперативними визнано лише три групи норм таких актів: 1) ті, в яких прямо зазначається на неможливість відступу від їх положень сторонами договору; 2) ті, в яких неможливість відступу від їх положень сторонами договору хоч прямо і не зазначена, але випливає з їх змісту; 3) ті, обов’язковість положень яких для сторін договору випливає із суті відносин між сторонами (ч. 3 ст. 6 ЦК).
Згаданий у ст. 1 ЦК принцип «майнової самостійності учасників цивільних відносин» використовується у регулюванні економічного обігу. Необхідною передумовою такого обігу є здатність його учасників мати майно, яке було б юридично відокремлене від майна інших учасників. Саме цю передумову і відображає принцип майнової самостійності учасників цивільних правовідносин. Цей принцип, однак, не впливає на здійснення особистих немайнових відносин й може набувати юридичного значення лише при відшкодуванні шкоди, завданої порушенням особистих немайнових прав.
Ст. 3 ЦК закріплює низку принципів цивільного права під назвою «загальних засад цивільного законодавства»:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу;
6) справедливість, добросовісність та розумність.
Перелік принципів цивільного права не вичерпується вказаними у статті 3 ЦК загальними засадами. Окрім цього, наведені у вказаній нормі ЦК засади не є рівнозначними, оскільки мають різну сферу дії (справедливість, добросовісність та розумність належать до загальноправових засад, тоді як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлени Конституцією України та законом; свобода договору є засадами окремих підгалузей та інститутів цивільного права).
Заслуговує на увагу питання про справедливість, добросовісність та розумність як принципи застосування норм цивільного права.
Справедливість як принцип застосування норм цивільного права призначено передовсім для оцінки змісту цивільних правовідносин. Це принцип «зважування» інтересів учасників правовідносин, який виражає ідею еквівалентного обміну благами. Цей принцип визначає, зокрема, умови правозгід- ності заходів самозахисту (ст. 19 ЦК), виступає однією з загальних засад, на яких має грунтуватись зобов’язання (ст. 509), визначає межі свободи договору (ст. 627 ЦК), розподіл витрат між сторонами договору у разі його розірвання (ст. 652 ЦК), обов’язки набувача за договором довічного утримання (ст. 749 ЦК) тощо. Саме принцип справедливості є підставою для зменшення розміру неустойки, яка стягується за порушення зобов’язання (ст. 551 ЦК), підставою припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК).
Розумність як принцип застосування норм цивільного права призначений насамперед для оцінки фактичної поведінки учасників цивільних правовідносин. Засада розумності вказує на те, що зміст і межі цивільних прав та обов’язків зумовлюються особливостями конкретної ситуації. Встановлення розумності чи нерозумності поведінки учасників цивільних правовідносин ґрунтується на оцінці значущості особливих обставин справи. Така оцінка здійснюється у світлі цілей цивільно-правового регулювання. При цьому мають братись до уваги існуючі уявлення про типову поведінку учасників тих чи інших відносин, про типовий (звичайний) перебіг подій. Поширеними випадками використання законодавцем поняття розумності є вказівки на розумний строк чи розумну ціну в зобов’язальних правовідносинах (ст. 666, 670, 672, 680, 684, 688, 776, 846, 919, 938 та ін. ЦК), звернення до понять «обгрунтованого», «необхідного» чи «достатнього» («необхідні витрати» (ст. 72, 339, 390, 589, 652, 667, 778, 843, 868 ЦК тощо), «достатні кошти» (ст. 221, 1178 ЦК), «майно, достатнє для відшкодування шкоди» (ст. 1179, 1180, 1184 ЦК), «нормально необхідний час» (ст. 644) тощо).
Цивільно-правовий принцип добросовісності виражає вимогу належного, морально-допустимого (передовсім сумлінного і чесного) ставлення особи до здійснення своїх цивільних прав та вимогу відповідної поведінки особи при їх здійсненні. Він означає, зокрема, неприпустимість набуття чи реалізації своїх прав з використанням обману, свідомого використання необізнаності інших учасників правовідносин. Принцип добросовісності покладено в основу набуття права власності від неуправненого відчужувача (ст. 388-390 ЦК), набуття права власності на перероблену річ (ст. 332 ЦК), відповідальності за шкоду, завдану малолітній чи недієздатній фізичній особі внаслідок вчинення з нею 18
правочину (ст. 221, 226), норм, які захищають того учасника цивільних правовідносин, який не знав і не міг знати про існування певних перешкод для укладення договорів, можливостей набуття прав тощо (ст. 659, 661, 668, 688, 780, 950, 952, 1039,1043,1125,1135 ЦК). Принципи розумності і добросовісності лежать в основі презумпцій добросовісності і розумності поведінки учасників цивільних правовідносин, закріплених у ч. 5 ст. 12 ЦК.
Функції принципів цивільного права: у правотворчості - забезпечення смислової єдності регулювання, здійснюваного в рамках окремих інститутів, підгалузей чи системи цивільного права загалом; у правозастосуванні - орієнтиру при тлумаченні цивільно-правових норм, «скасувальна» функція при застосуванні окремих норм цивільного законодавства; подолання прогалин у правовому регулюванні (інститут аналогії права, ст. 8 ЦК); у правореалізації - визначення меж індивідуально-договірного регулювання та меж здійснення цивільних прав (ст. 6, 13, 319 ЦК).