Міжнародна економіка

7.2. Вільне переміщення факторів виробництва на спільному ринку ЄС

Рух до формування єдиного вільного ринку в Європі зайняв десятиліття. Положень Договору про заснування ЄЕС було недостатньо для створення справжнього спільного ринку. Незважаючи на успіхи у реалізації принципу вільного руху товарів та валютній співпраці, до середини 80-х років ХХ століття не вдалося запровадити вільного руху послуг, капіталу, осіб, а також свободи поселення. Усе ще існували технічні (різні норми, стандарти, вимоги), фіскальні (різні податкові системи) та фізичні (прикордонний контроль) бар´єри. Лише підписанням 17 лютого 1986 р. у Люксембурзі Єдиного Європейського Акту було пришвидшено процес. Цей акт доповнив Договір про ЄЕС статтею, у якій йшлося, що Співтовариство розпочне діяльність, необхідну для створення внутрішнього ринку до 31 грудня 1992 року. Єдиний внутрішній ринок був визначений як простір без внутрішніх кордонів, у межах якого буде забезпечено вільний рух товарів, осіб, послуг та капіталу.

Реалізацію стратегії спільного ринку зробили можливими відмова від повного наближення законодавства і прийняття принципу взаємного визнання. Згідно з цим підходом, Рада ЄС визначає лише основні вимоги щодо безпеки, охорони здоров´я, довкілля та споживачів, натомість узгодженням деталей їх практичного застосування займаються інші європейські інституції. Національне законодавство такого ж характеру не підлягає контролю

Співтовариства і є предметом взаємної довіри.

Єдиний внутрішній ринок складається з чотирьох елементів (так званих свобод руху):

• свобода руху товарів;

• свобода руху працівників;

• свобода руху послуг;

• свобода руху капіталу.

Принцип вільного руху товарів стосується як промислових, так і сільськогосподарських та споживчих товарів, які були вироблені чи видобуті в одній з держав-членів, а також тих, які були законно ввезені на територію Співтовариства.

Створення спільного ринку вимагало ліквідації митних перешкод у торгівлі між державами-членами, а також різноманітних нетарифних бар´єрів: технічних, фіскальних та фізичних. Митні бар´єри було остаточно скасовано у II половині 1968 року. Спільний митний тариф щодо третіх країн було встановлено1 липня 1968 року. Щоб зробити можливим вільний рух товарів, були заборонені кількісні обмеження (квоти, заборони імпорту та експорту), а також засоби, що мають подібний ефект, наприклад, технічні норми, положення про склад товару, тип пакування і т.д. Усі товари на ринку Союзу підлягають однаковим нормам та сертифікаційним вимогам. Заборонено також податкову дискримінацію, тобто стягнення з товарів, привезених з інших держав-членів податків вищих, ніж податки, які стягуються з подібних національних товарів. Заборонено також стягнення інших мит, які би прямо чи опосередковано захищали виробників подібних товарів у даній державі-члені.

Обмеження імпорту, експорту або транзиту товарів можуть бути запроваджені лише за умови, що цього вимагають: міркування публічної моралі, громадського порядку та безпеки, охорони здоров´я та людського життя, охорони тварин та рослин, охорони національного багатства, яке має мистецьку, історичну та археологічну цінність, а також охорони промислової та торговельної власності. Проте, вищезгадані заборони та обмеження не повинні бути засобом самовільної дискримінації, ані прихованого обмеження торгівлі між членами Співтовариства.

Лібералізація ринку послуг у Співтоваристві відбувалася повільно. У її початкових фазах були спроби гармонізувати існуюче в державах- членах законодавство про надання послуг. Проте, така гармонізація виявилася надзвичайно важкою та могла б тривати дуже довго. Тому було вирішено запровадити принцип взаємного визнання національних стандартів і правил, а гармонізацією на рівні права Співтовариства були охоплені лише основні норми.

Великі труднощі були викликані спробою лібералізації ринку фінансових послуг. Як наслідок, цей ринок регулюється тепер цілою низкою правових актів Співтовариства. Свобода надання фінансових послуг означає насамперед:

• право банків, страхових та інших фінансових інституцій вільно надавати свої послуги в інших державах-членах безпосередньо зі свого головного офісу або через філії;

• право громадян держав-членів на здійснення банківських, страхових та інших операцій на території цілого Співтовариства;

• гармонізацію умов функціонування ринку цінних паперів на території Співтовариства.

Інституційні засади вільного руху громадян сформовано 14 червня 1985 року в Шенгені, маленькому містечку в Люксембурзі, підписанням угоди щодо формування Шенгенської зони.

Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція погодилися поступово скасовувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу пересування для всіх громадян країн ЄС, які підписали цю угоду, інших держав-членів та громадян третіх країн. Угода набула чинності 26 березня 1995 року. Місто Шенген знаходиться поблизу точки сходження кордонів Люксембургу, Німеччини та Франції.

Ті ж п’ять країн підписали 19 червня 1990 року. Шенгенську конвенцію (Schengen Convention), у якій викладено заходи та гарантії щодо запровадження свободи пересування. Шенгенська конвенція доповнює відповідні внутрішні заходи і підлягає ратифікації в національних парламентах. Відтоді Шенгенську Конвенцію підписали вже 30 держав (табл. 7.2).

Таблиця 7.2 . Членство та впровадження Шенгенської угоди

	Країни-члени Шенгенської угоди	Країни-члени Шенгенської зони	Території автоматично включені до Шенгенської зони
1985 р.	Бельгія, Франція, ФРН, Люксембург, Нідерланди (5)		Монако, Сан-Марино
1990 р.	Італія (6)		Лівіґно
1990 р.	об’єднання Німеччини
1992 р.	Португалія, Іспанія, Греція (9)		Азорські острови та Мадейра Сеута, Мелілья та Канарські острови
1995 р.	Австрія (10)
1996 р.	Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція (15)		Гренландія та Фарерські острови ¹
2000 р.	Великобританія	обмежене членство ²
2002 р.	Ірландія	обмежене членство ³
200 4 - 2008	Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Швейцарія
200 4 - 2008	Кіпр
2007 р.	Болгарія, Румунія
2011 р.	Ліхтенштейн (26)

Існує велика різниця між формальним вступом договору в силу і фактичної відміною прикордонного контролю. Прикордонний контроль може бути скасований тільки тоді, коли виконані технічні умови приєднання до Шенгенської інформаційної системи.

Договір і Конвенція, разом з деклараціями та рішеннями, ухваленими Шенгенською виконавчою радою, утворюють сукупність документів, відомих під назвою «Шенгенський доробок». Протокол до Амстердамського договору регулює внесення Шенгенського доробку в договори ЄС. Для цього його розподілено між першим «стовпом» (розділ IV Договору про заснування Європейської Спільноти: візи, надання притулку, імміграція та інші питання, пов’язані з вільним пересуванням людей) і третім (розділ VI Угоди про ЄС: положення про співпрацю правоохоронних і судових органів у кримінальних справах). Юридичне включення «Шенгена» в Європейський Союз супроводжувалось інтеграцією інституцій. Рада міністрів перейняла на себе обов’язки і повноваження Шенгенського виконавчого комітету, а генеральний секретаріат Ради — обов’язки та повноваження Шенгенського секретаріату. Шенгенські країни вдалися, зокрема, до таких спільних заходів:

• скасували контроль на спільних кордонах

• виробили єдині правила перетину зовнішніх кордонів

• в аеропортах і портах розділили термінали для тих, хто мандрує всередині Шенгена і для тих, хто прибув ззовні

• гармонізували умови в´їзду та візові вимоги для короткотермінового перебування

• створили Шенгенську інформаційну систему тощо.

Протокол до Амстердамського договору проголошує, що всі країни, які вступають до ЄС, мусять повністю прийняти Шенгенський доробок разом з правилами, виробленими інституціями на базі цього доробку.

15 березня 2006 року було прийнято Шенгенський кодекс про кордони, що змінював Шенгенську конвенцію. Шенгенський кодекс про кордони - це Кодекс Співтовариства про правила, що регламентують пересування осіб через кордони.

Цей Регламент змінює існуюче законодавство про прикордонні перевірки, що проводяться для фізичних осіб. Він спрямований на вдосконалення законодавчої частини політики інтегрованого управління кордонами, встановлюючи правила перетину зовнішніх кордонів і знову вводячи перевірки на внутрішніх кордонах.

Право на вільне пересування на території Європейського Союзу мають насамперед громадяни держав-членів, котрі: є найманими працівниками, створюють компанії, користуючись свободою підприємництва, або надають послуги на території Співтовариства.

Свобода руху працівників включає права на:

• прийняття запропонованої праці,

• вільне пересування з цією метою територією держав-членів Співтовариства,

• перебування в одній з держав-членів Співтовариства з метою знайти там роботу,

• поселення на території однієї з держав-членів Співтовариства після знаходження роботи.

Наймані працівники, працівники вільних професій, особи, що займаються підприємництвом або надають послуги, а також їх сім´ї мають право на працю, поселення, проживання, соціальний захист та мінімальну допомогу для інтеграції в суспільство обраної ними держави-члена.

Проте, вищезгадані права не поширюються на зайнятість у державній адміністрації. Іноземці не мають права керувати державними органами і виконувати функції публічно-правового характеру.

Право на вільне пересування та проживання на території держав- членів мають не лише економічно активні особи (ті, що працюють або шукають працю) та їх сім´ї, але також і студенти, пенсіонери та інші громадяни держав-членів, за умови, що у них є достатньо засобів на утримання (з пенсій чи інших джерел доходу) та медичне страхування.

За мінімум засобів на утримання вважають такий розмір доходу, нижче якого громадянам приймаючої держави належить право на соціальну допомогу.

Громадяни інших держав-членів мають право на таке саме ставлення, що й місцеві робітники, право на рівну винагороду та доступ до освітніх закладів. Правові акти ЄС гарантують також право на всі соціальні послуги у сферах освіти та охорони здоров´я (пільги, допомоги, стипендії і т.д.), а також взаємне визнання дипломів. Усе це означає ліквідацію будь-якої дискримінації працівників держав-членів Співтовариства, що застосовувалась з огляду на їх громадянство у сферах зайнятості, оплати та інших умов праці .