Міжнародна економіка

7.1. Розвиток економічної інтеграції в ЄС

Ідеї європейської єдності були відроджені після Першої світової війни. Зростання економічного та політичного впливу США, початок національно-визвольного руху у колоніях, повоєнна розруха й економічна криза в Європі створили сприятливі умови для відродження європейської єдності як єдиної можливості виходу з криз.

Основною метою інтеграційної політики проголошувалося створення федерації європейських народів, яка б забезпечила їхнє примирення та відродження після катастрофи, до якої привів націоналізм. У 1926 р. у Відні відбувся перший конгрес Панєвропейського союзу, на якому були присутні дві тисячі учасників з 24 країн. Під час конгресу були визначені напрямки розбудови європейської конфедерації: військовий альянс, поетапне утворення митного союзу, спільне використання колоній європейських держав, єдина грошова одиниця, співробітництво європейських та інших держав у рамках Ліги Націй.

Основна задача панєвропейського руху полягала в поширенні ідеї єдиної Європи серед парламентів, представників промислових і громадських кіл.

Парадигма співробітництва знайшла практичне втілення лише після руйнівної Другої світової війни. Шлях до співробітництва держав Західної Європи в значній мірі визначався:

• єдністю цілей у відновленні зруйнованих війною національних економік;

• єдністю цілей у економічному, політичному і військовому протистоянні блоку соціалістичних країн;

• можливістю створити альтернативну “третю силу” в світі.

Об’єднанню Європи сприяла активна діяльність чисельних європейських рухів, які пропагували різні ідеї об’єднання Європи. Ці рухи у 1948 році об’єдналися в загальний Європейський рух, який закликав до створення Європейського Союзу та Ради Європи.

Майбутній союз мав будуватися на трьох великих європейських цінностях: принципі співтовариства, повазі особистості й свободи.

Лондонський договір про заснування Ради Європи (1949 р.) і прийнята нею Європейська конвенція з прав людини заклали підґрунтя для створення сучасної європейської архітектури. Рада Європи була заснована з метою «реалізації найтіснішого союзу шляхом прийняття угод, адаптації спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, адміністративній сферах тощо» (1ст. Лондонського договору).

Західноєвропейська інтеграція починається з 9 травня 1950 року доповіддю Роберта Шумана (Міністра закордонних справ Франції), який запропонував об’єднати вугільну та сталеливарну промисловість Франції та Федеративної Республіки Німеччини. Ця концепція була реалізована 18 квітня 1951 року підписанням Паризького Договору, який встановив Європейське співтовариство вугілля та сталі (ЄСВС) з шістьма країнами-учасницями: Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург та Нідерланди.

Успіх договору наштовхнув ці шість країн розширити процес на інші сфери. Так 25 березня 1957 року названі країни підписали Римський Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії, так званого Євроатому. Таким чином, набувши сили в 1958 р. Римський Договір об’єднав три великі Західноєвропейські організації: ЄСВС, ЄЕС і Євроатом. До складу угрупування увійшли країни з високим рівнем економічного розвитку. Це великою мірою визначило динамічні темпи їхнього зростання протягом наступних років.

Римським договором передбачалися ліквідація національних бар’єрів на шляху вільного руху товарів і послуг, робочої сили, капіталів, а також поступовий перехід до проведення єдиної політики в різних сферах економічного життя країн-учасниць. Етапи розвитку економічної інтеграції ЄС наведено в табл. 7.1.

Таблиця 7.1 . Етапи розвитку економічної інтеграції ЄС

Етап інтеграції	Нормативні акти первинного права ЄС	Період
Зона вільної торгівлі	Паризький договір 1951 р.	ЄЕС у 1958-1968 рр.
Митний союз	Римський договір 1957 р.	ЄЕС у 1968-1986 рр.
Єдиний ринок	Єдиний європейський акт 1986 р.	ЄЕС у 1987-1992 рр.
Економічний союз	Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір 1997 р., Ніццький договір 2001 р.	ЄС з 1993 р.
Політичний союз	Європейська конституція 2004 р. (не набула чинності), Лісабонський договір 2007 р.	ЄС з 2004 р.

В Паризькому договорі про заснування Європейського співтовариства вугілля і сталі були закладені нові принципи взаємодії промисловців різних держав: координація й модернізація виробництва, відміна торговельних мит і кількісних обмежень на рух товарів, забезпечення рівноправного доступу для користувачів до джерел виробництва, заборона нечесного ведення конкуренції, зокрема, дискримінації за національною ознакою.

В Римському договорі про заснування Європейського економічного співтовариства (1957 р.) була визначена головна мета ЄЕС: створення спільного ринку на основі формування митного союзу, що передбачав вільне переміщення товарів, послуг капіталів і робочої сили; спільної політики щодо третіх країн і запровадження спільного митного тарифу; проведення спільної політики у сільському господарстві й транспорті.

Паризький і Римські договори заснували фундаментальні інституції Співтовариств (ЄСВС, ЄЕС, Євратому). Виконавчі функції Співтовариств були розподілені між двома установами спочатку окремих для кожного Співтовариства: Комісією й Радою міністрів. Договір про ЄЕС передбачив чотири основні інституції: Європейську парламентську асамблею, Раду, Комісію, Суд. Асамблея й Суд були спільними для всіх трьох Співтовариств.

Договір про злиття виконавчих органів підписано в Брюсселі 8 квітня 1965 і набув чинності 1 липня 1967, який передбачає єдину Комісію та Єдину Раду, для трьох Європейських співтовариств.

Єдиний європейський акт (1986 р.) визначив стратегічний курс і практичну політику Європейського співтовариства на багато років уперед. Європейський акт консолідував і закріпив правову основу інтеграційної політики, подальший розвиток отримала його інституційна структура. Єдиний Європейський акт прийняв рішення про завершення формування єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу і робочої сили; закріпив пріоритетне положення науково-дослідницької й технологічної політики Співтовариства.

Втілення положень Єдиного акту у життя зумовило перехід євроінтеграційних процесів до наступного важливого етапу - укладення Договору про створення Європейського Союзу (Маастрихтський договір, був підписаний 7 лютого 1992 року в місті Маастрихт (Нідерланди) між членами Європейської спільноти і набрав чинності 1 листопада 1993 року). Маастрихтський договір визначив наступні цілі ЄС: сприяння соціально-економічному прогресові, зокрема, шляхом утворення простору без внутрішніх кордонів, посилення економічного і соціального згуртування й утворення економічного та валютного союзу з введенням з часом єдиної валюти; утвердження ідентичності ЄС на міжнародній арені, зокрема, шляхом, проведення спільної зовнішньої політики й політики безпеки, у тому числі визначення з часом спільної оборони; посилення захисту прав та інтересів громадян країн-членів шляхом установлення громадянства Союзу й розширення тісного співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ.

Амстердамський договір, підписано 2 жовтня 1997 р., набрав чинності з 1 травня 1999 року. Угодою було запроваджено спільну політику у судовій сфері, у сфері вільного пересування людей та охорони здоров’я, а також надання нових повноважень Європарламенту.

Ніццький договір підписано 26 лютого 2001 року набрав чинності 1 лютого 2003 року. Договір вніс зміни до механізму перерозподілу представницьких квот в інституціях ЄС з урахуванням майбутнього розширення ЄС. Договір в Ніцці, колишній Договір ЄЕС і Договір про ЄС, були об´єднані в один зведений варіант.

Лісабонський договір був підписаний 13 грудня 2007 року. ратифікований всіма 27 країнами-членами і вступив у силу в грудні 2009 року (у 2013 році до ЄС приєдналася Хорватія). Його основні цілі: зробити ЄС більш демократичним, очікуванням європейських громадян на високі стандарти звітності, відкритості, прозорості та участі, і зробити ЄС більш ефективним і здатним вирішувати глобальні виклики сучасності, такі, як зміна клімату, безпека та сталий розвиток. З 1 грудня 2009 року Європейський Союз набув права суб’єктності.

Лісабонський договір дозволив оновити органи та інституції ЄС.

Європейський Парламент - законодавчий орган ЄС, який представляє громадян держав ЄС і обирається прямим голосуванням безпосередньо ними. Від моменту, коли Лісабонський договір набув чинності (1 грудня 2009 року), Європейський Парламент отримав такі самі законодавчі функції, що і Рада Європейського Союзу. Відтоді переважна більшість законодавчих актів ЄС ухвалюється спільно Радою ЄС та Європейським Парламентом.

Парламент виконує три головні функції:

1. Разом з Радою здійснює законодавчу функцію і, як орган, обраний прямим голосуванням, виступає гарантом демократичної законності європейських законів.

2. Здійснює демократичний нагляд за діяльністю інституції ЄС, зокрема Комісії. Парламент уповноважений схвалювати чи відхиляти кандидатури комісарів і має право не схвалювати діяльність Комісії в цілому.

3. Разом з Радою він здійснює контроль за втіленням бюджету ЄС і таким чином впливає на витрати ЄС, він затверджує чи відхиляє бюджет в цілому

Рада Європейського Союзу - законодавчий орган ЄС, який представляє окремі держави ЄС, та до складу якої входять 28 міністрів країн-членів ЄС. Рада ЄС є головним органом ухвалення рішень, який координує економічну політику ЄС та відіграє центральну роль у зовнішній та безпековій політиці.

Функції Ради Європейського Союзу:

• приймає європейські закони (у багатьох сферах це робиться спільно з Європейським Парламентом);

• координує загальну економічну політику держав-членів ЄС;

• заключає міжнародні угоди між ЄС та однією чи більше країнами або міжнародними організаціями;

• схвалює бюджет ЄС (разом з Європарламентом;

• розроблює спільну зовнішню політику та політику безпеки ЄС, що базується на керівних принципах, сформульованих Європейською радою;

• координує співпрацю між національними судами та силами поліції у кримінальних справах.

Європейська Комісія - орган виконавчої влади ЄС, створений для незалежного представництва інтересів ЄС як єдиного цілого, до складу якого входить 28 членів по одному представнику від кожної країни. Європейська Комісія є єдиною інституцією ЄС, наділеною правом ініціювати законопроекти. Комісія також реалізує політику ЄС у різних сферах, забезпечує виконання бюджету, керує програмами ЄС, представляє його у міжнародних переговорах, а також забезпечує виконання договорів ЄС, зокрема у сфері зовнішньої допомоги.

Європейська комісія виконує чотири Головні функції:

1. Ініціює нові законопроекти і надсилає їх до Парламенту та Ради.

2. Здійснює керівництво та втілює політику та бюджет ЄС.

3. Забезпечує дотримання європейського законодавства.

4. Представляє Європейський Союз на міжнародній арені, наприклад, на переговорах ЄС та інших країн.

Європейська Рада - складається з голів держав та урядів країн- членів ЄС: прем’єр-міністрів та президентів. Вона визначає політичне спрямування та пріоритети Європейського Союзу. Згідно з Лісабонським договором, Європейська Рада набула статусу повноправної інституції ЄС з чітко визначеною роллю. Відповідно, було запроваджено нову посаду Президента Європейської Ради, який обирається на 5-ти річний термін.

Головні завдання Європейської Ради:

• визначає середньо та довгострокову стратегію розвитку та функціонування Європейського Союзу;

• координує напрямки діяльності Союзу;

• координує та визначає головні цілі діяльності Європейського Союзу на міжнародній арені.

Європейська служба зовнішньої дії - 7 липня 2010 року Європейський Парламент схвалив концепцію нового зовнішньополітичного органу в інституційній структурі Європейського Союзу - Європейської служби зовнішньої дії.

Головним завданням Служби є координування зовнішньої політики ЄС між його головними інституціями (Радою ЄС, Європейською Комісією, Європейським Парламентом) та державами-членами Союзу, та ефективне представлення ЄС за кордоном. При цьому контроль над програмами зовнішньої співпраці, політикою сприяння розвитку та політикою сусідства залишиться, як і раніше, за Європейською Комісією. Головний дипломатичний орган ЄС складатиметься з центральної адміністрації та 136 Представництв ЄС за кордоном.

Офіційною інституцією Європейського союзу, яка охоплює всю судову владу ЄС, є Європейський Суд справедливості. Його основними функціями є:

• перевіряє на відповідність договорам документи, видані європейськими інституціями та урядами;

• забезпечує виконання зобов´язань державами-членами за договорами ЄС;

• тлумачить право Спільноти на запит національних суді.

Наразі членами ЄС є 28 держав Європи: Бельгія, Італія,

Люксембург, Нідерланди, Франція, Німеччина (1957 р.); Велика Британія Данія, Ірландія (1973 р.); Греція (1981 р.); Австрія, Фінляндія, Швеція (1995 р.); Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія (2004 р.); Болгарія, Румунія (2007 р.); Хорватія (2013 р.).

У 2012 році Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі».