Міжнародна економіка
3.3. Регулювання міжнародної міграції робочої сили
Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Система міждержавного регулювання міграційних процесів включає двосторонні та багатосторонні міждержавні угоди щодо використання праці мігрантів та їх соціально-економічного захисту й прав, рішення міжнародних економічних організацій щодо міграції робочої сили: Міжнародної організації праці (МОП), Міжнародної організації з міграції (МОМ) тощо.
Види регулювання, які здійснює держава в межах ринку праці:
- захисне, призначене для обмеження дій, які призводять до незахищеності різних груп населення;
- заохочувальне, направлене на створення умов, в яких можуть здійснюватись і розвиватись певні форми діяльності;
- обмежувальне, яке здійснюється для виключення дій окремих осіб або груп таким чином, щоб вони не могли одержати переваги перед іншими;
- директивне регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з врахуванням інтересів населення;
- регулювання за допомогою економічних фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку праці або зростанню зайнятості.
Інститути інфраструктури ринку робочої сили покликані забезпечити вирішення таких завдань:
- скоригувати пропорції зайнятості залежно від інтересів суб’єктів ринку;
- сприяти реалізації права на працю і одержання трудового доходу;
- сприяти організації допомоги населенню в працевлаштуванні;
- сприяти подоланню дисбалансів між попитом і пропозицією робочої сили та проводити превентивну роботу зі сприяння зайнятості для попередження дисбалансу на ринку робочої сили;
- сприяти співробітництву найманих працівників і роботодавців на ринку робочої сили на засадах соціального партнерства;
- разом з іншими ланками, які обслуговують ринок капіталів, товарів і послуг, визначати ступінь свободи руху робочих місць (їх створення та ліквідацію) та переливання (вивільнення, перерозподіл) робочої сили між сферами зайнятості, галузями господарства і територіями;
- координувати діяльність владних структур, систем праці й зайнятості, освіти і соціального захисту, органів, які здійснюють підготовку та реалізацію інвестиційної політики, стратегію в галузі оплати праці та формування доходів населення, а також громадських організацій трудящих та асоціацій роботодавців.
Регулювання міжнародної міграції робочої сили (ММРС) здійснюється на різних рівнях за допомогою адміністративно-правових і економічних методів,міжнародними організаціями, міжурядовими угодами. Це дає змогу досягти мети, яку ставлять країни — експортери та імпортери робочої сили.
До методів регулювання ММРС належать:
1) адміністративно-правові методи, які включають:
а) законодавство про юридичний, політичний і професійний статус іммігрантів;
б) національні служби імміграції, які проводять:
• контроль за в´їздом іммігрантів до країни;
• видають дозвіл на в´їзд на роботу;
• видають дозвіл на перебування іммігрантів у країні;
в) міжурядові угоди з регулювання міграції робочої сили;
2) економічні методи:
а) вербування іноземних робітників, що включає такі стимули для імміграції робітників:
• надання роботи;
• порівняно високий рівень заробітної плати;
• житлові умови;
• отримання кваліфікації й освіти;
• медичне обслуговування тощо;
б) залучення приватних посередників до вербування іммігрантів;
в) видача ліцензій, які дозволяють вербувати робітників за кордоном.
До рівнів регулювання ММРС належать:
- національний — сукупність заходів окремої держави щодо здійснення міграційної політики у своїй країні;
- міжнародний — система заходів міжнародних організацій щодо здійснення регулювання ММРС;
- інтеграційний — методи, які застосовуються країнами — учасницями інтеграції щодо регулювання ММРС в рамках інтеграційного об´єднання.
На національному рівні, як правило, регулювання здійснюється шляхом прийняття і виконання державних міграційних програм, спрямованих на:
- обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції);
- стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).
Більшість країн використовують селективний підхід до іммігрантів, тобто приймаюча країна відбирає ту робочу силу, яка їй найбільше потрібна:
1) працівники, готові за мінімальну оплату праці виконувати важку, шкідливу, брудну і некваліфіковану роботу, — будівельники, підсобники, шахтарі, сезонні робочі, некваліфіковані робітники нафтогазової сфери;
2) спеціалісти нових і перспективних галузей — програмісти, вузькоспеціалізовані інженери;
3) представники рідкісних професій — гранувальники діамантів, реставратори картин, вузькоспеціалізовані лікарі;
4) спеціалісти зі світовим ім´ям — музиканти, артисти, вчені, спортсмени, лікарі, письменники;
5) великі бізнесмени, які переносять свій бізнес у приймаючу країну.
Держава також застосовує квотування іноземної робочої сили залежно від потреб країни у додатковій робочій силі загалом та у розрізі окремих галузей економіки зокрема.
Законодавство приймаючої країни висуває переважно наступні вимоги до всіх іммігрантів:
- належна професійна кваліфікація та досвід роботи (3—5 років);
- відповідний стан здоров´я, вік та політико-соціальні погляди іммігранта;
- зобов´язання повернутися на батьківщину через певний період часу.
Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в’їзду та виїзду іноземних працівників. Функції міждержавного та внутрішньодержавного роз-поділу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внут-рішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. В деяких країнах працедавець має отримати дозвіл на працевлаштування потенційного іммігранта в міністерстві внутрішніх справ та у відповідній профспілці. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.
Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров´я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.
Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.
Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.
Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.
У 1980 р. Міжнародна організація праці (МОП) розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.
Останнім часом у зв’язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.
Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в’їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.
Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.
Рееміграцію стимулюють і приймаючі країни, і країни походження мігрантів. Приймаючі країни під тиском профспілок (які основну причину безробіття вбачають у великій кількості іммігрантів) впроваджують наступні програми:
1. Програми стимулювання рееміграції (широкий спектр заходів, від примусової репатріації нелегальних іммігрантів до надання матеріальної допомоги тим, хто бажає повернутися на батьківщину).
2. Програми професійної підготовки іммігрантів для того, аби вони могли на батьківщині влаштуватися на вище оплачувану і престижну роботу.
3. Програми економічної допомоги країнам масової еміграції.
Країни походження мігрантів застосовують заходи стимулювання рееміграції у випадку економічного зростання на тлі дефіциту робочої сили або в разі погіршення вікової структури населення (загострення демографічної кризи), що фактично ми й можемо спостерігати наразі в Україні та Російській Федерації.
Важливою формою регулювання міграції з боку держави є встановлення кількісних квот на в’їзд іммігрантів до країни. Сенс кількісних обмежень полягає в тому, що за їхньою допомогою забезпечується поступовість напливу іммігрантів до країни, виключається їх безконтрольний в´їзд, а отже, зводяться до мінімуму можливі негативні зовнішні ефекти. Так, згідно з законом про імміграцію США, починаючи з 1995 р., в´їзд до країни для осіб, які шукають роботу, обмежується 140 тис. осіб на рік. Ускладнюється імміграційне законодавство і в європейських країнах. Наприклад, у 1993 р. Франція обмежила в´їзд нових іммігрантів, а Німеччина прийняла рішення не надавати свідоцтво на проживання претендентам на в´їзд і не визнавати права громадянства за дітьми іммігрантів, які працюють за контрактом.
Крім того, у межах встановленої квоти країни, які приймають робочу силу, діють вибірково, відбираючи іммігрантів для допуску у країну. Перевага надається мігрантам, які володіють значним людським і фінансовим капіталом.
Для іммігрантів існують також певні обмеження за станом здоров´я. Так, багато країн відмовляють у в´їзній візі хворим на СНІД, особам з психічними захворюваннями, наркоманам та ін. Ускладнено або заборонено імміграцію і для людей, які мають кримінальне минуле, членів екстремістських політичних чи релігійних організацій тощо.
Квотування імміграції, як правило, поєднується з суворим контролем за строками перебування мігрантів у країні, яка їх приймає. З цією метою у всіх промислово розвинених країнах створені державні органи, яким доручено вирішення питань, пов´язаних з переміщенням іноземної робочої сили через національні кордони.
Одним із важливих методів регулювання імміграції працівників є укладання міжнародних угод, які можуть бути дво- і багатосторонніми. Основна їх мета полягає у тому, щоб ввести кількісні обмеження в процес трудової міграції. Так, у січні 1991 р. на Віденській конференції було прийнято спільне комюніке з метою нейтралізації хвилі неконтрольованої еміграції з країн колишнього СРСР.
На вказаних рівнях регулювання ММРС міграційна політика здійснюється відповідними органами.
I. На національному рівні регулювання ММРС здійснюють:
• міністерство праці;
• міністерство юстиції;
• міністерство внутрішніх справ;
• національні міграційні служби;
• посередники міграційної фірми.
II. На міжнародному рівні діють міжнародні організації:
• Міжнародна організація праці (МОП);
• Міжнародна організація з міграцій (МОМ).
Міжнародна організація праці (МОП) є спеціалізованою установою Організації Об´єднаних націй (ООН), що була заснована у 1919 р. урядами різних країн для підтримки міжнародного співробітництва у справі забезпечення миру в усьому світі й зменшення соціальної несправедливості за рахунок поліпшення умов праці. Наразі першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.
У 1946 році МОП стала першою спеціалізованою установою ООН. Сьогодні членами МОП є 185 країн. У своїй діяльності МОП приймає конвенції і розробляє рекомендації, а також встановлює міжнародні стандарти у сфері праці, зайнятості, професійної підготовки, умов праці, соціального забезпечення, безпеки праці й охорони здоров´я. Безпосередньо впливають на розв´язання цих проблем широкомасштабні програми досліджень, які здійснює МОП, а також міжнародне технічне співробітництво.
Основні завдання Міжнародної організації праці:
• регламентація робочого часу;
• регламентація набору робочої сили;
• боротьба з безробіттям;
• гарантії заробітної плати, які забезпечують нормальні умови життя;
• захист робітників від професійних захворювань і нещасних випадків на підприємстві;
• захист дітей, підлітків і жінок;
• регламентація питань соціального страхування і соціального забезпечення;
• організація професійно-технічного навчання.
Саме завдяки діяльності МОП пом´якшилась і ослабла дискримінація трудящих-мігрантів. Більшість держав світу в тій чи іншій формі включили до своїх законів положення, які відповідають духові конвенції МОП.
Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з міграції (МОМ). Це міжурядова міжнародна організація, яка створена й діє для розв´язання численних міграційних проблем у світі та є провідною міжурядовою організацією у міграційній сфері. МОМ включає 157 країн-членів і ще 10 країн мають статус спостерігачів. Організація має понад 100 регіональних офісів, її штаб-квартира знаходиться в Женеві (Швейцарія).
Головними напрямки діяльності МОМ є:
· управління міграцією в інтересах усіх залучених сторін;
· тісна співпраця з урядами країн, представлення та захист інтересів людей, що обрали для себе міграцію як єдиний можливий засіб вирішення своїх проблем;
· попередження і боротьба з негативними міграційними явищами — торгівля людьми, рабство (в тому числі сексуальне) трудових мігрантів.
Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:
• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;
• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;
• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.
В Україні представництво МОМ почало працювати з 1996 р., коли Україна отримала статус країни-спостерігача МОМ. У 2001 р. Україна звернулась із запитом про надання їй статусу країни-члена МОМ, і у 2002 р. Верховна Рада України ратифікував угоду про членство України в організації. Відповідно до загальної стратегії МОМ, Представництво МОМ в Україні займається виконанням усіх основних цілей організації. Його діяльність спрямована на сприяння усвідомленню можливостей і проблем міграції в українському контексті. Максимізація цих можливостей й зведення до мінімуму проблем, викликаних міграційними переміщеннями — це керівні принципи всіх заходів і програм, які реалізує Представництво. При цьому, Представництво МОМ в Україні продовжує протидіяти торгівлі людьми, надавати допомогу Уряду України у покращенні його системи управління міграційними процесами.