Міжнародна економіка

3.2. Масштаби, форми, напрями міграційних процесів

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн осіб, в Канаду — більш ніж 2 млн тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в’їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов´язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн осіб.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50- ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати) становило 2 млн осіб, у 1980 р. — 4 млн, або 44% загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн осіб іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина.

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон´юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв´язків.

Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН.

Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнового обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960—1969 рр.) із 17 млн осіб, що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн поїхали за океан, решта ж (13,5 млн) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн осіб щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн осіб. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон´юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн осіб, а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. осіб. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. осіб. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. осіб до 3 млн осіб, на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. осіб, або 7,7 % усього населення країни. До 2010 р. у Франції мігранти становили вже 10% населення країни.

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.

Сучасні тенденції міжнародної міграції стосуються глобалізації міжнародних міграційних потоків і залучення до цього процесу населення більшості країн, підвищення ролі міграційних процесів у демографічному розвитку високорозвинених країн, зростання нелегальної міграції, яка має переважно трудовий характер, та вимушеної міграції, в основі якої загострення міжнаціональних відносин та військові конфлікти, збільшення грошових переказів мігрантів, які в деяких країнах перевищують обсяги залучення прямих іноземних інвестицій. Відбулися якісні зміни міграційних потоків за рахунок збільшення в її складі частки осіб з високим рівнем кваліфікації та спеціальних програм їх залучення в країни (зокрема, США, ФРН, Канада, Франція тощо). Характерною закономірністю сучасної міжнародної міграції є постійне збільшення її масштабів і залучення у світовий міграційний процес всіх країн світу.

Особливостями розвитку світового ринку праці є:

- поява нових факторів впливу на розвиток світового ринку праці;

- циклічні кризи;

- нова стратегія фірм на ринку зайнятості:

а) зменшення витрат шляхом збільшення робочого часу (США в 90-х - 41 год. + 4,4 год. понаднормових);

б) стримування рівня заробітної плати (зарплата 18% працюючих у США у 1999 р. не сягала офіційного рівня бідності);

- перерозподіл праці на користь сектору кваліфікованої праці за рахунок вимивання місць з сектору низько-кваліфікованої робочої сили (ОЕСР - 50-60% вакансій припадає на перший сектор, 10-15% робочих місць оновлюється);

- розширення прав підприємців з найму та звільнення робочої сили.

Фактори довгострокового впливу на ринку робочої сили:

• досягнення кращих результатів економічної діяльності за рахунок підвищення продуктивності праці (скорочення кількості працюючих);

• структурні зміни в економіці країн;

• посилення міждержавної та міжфірмової конкуренції;

• поступове старіння населення на необхідність впровадження пенсійних реформ (розширення пенсійного віку).

Дослідницький центр The Economist Intelligence Unit зробив прогноз основних напрямків розвитку світового ринку праці на найближчі 15 років, яким передбачається наступне:

  • варто очікувати продовження процесів глобалізації росту економічної сили держав Азії (Індії, Китаю);
  • внаслідок демографічних процесів у всіх країнах світу відбудуться кількісні і якісні зміни робочої сили, так, наприклад, у розвинених країнах буде спостерігатися подальше старіння населення й підвищення значимості ролі жіночої праці в економіці;
  • прогнозується також подальший ріст компаній, що призведе до необхідності як ефективного використання трудових ресурсів і
  • побудови ефективної роботи усередині компанії, так і налагодження нових тісних економічних зв´язків між компаніями;
  • організації стануть більш гнучкими з погляду реакції на запити й переваги споживачів;
  • більш затребуваними стануть працівники з розвиненими творчими здібностями, тому що основою доданої вартості продукції будуть інтелектуальні зусилля працівника на створення цієї продукції.

Класифікація видів міжнародної міграції побудована на факторі часу. Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переваж-ною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне проживання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.

Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного терміну повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки.

Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30 % усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн- реципієнтів.