Знакові особливості української культури.

На думку дослідників, знакові системи етнічних культур мають різнорівневу структуру, зокрема, виявляють приналежність етнічну, регіональну чи конфесійну. Наприклад, входячи до помешкання, українець знімає шапку, японець — черевики. Українці Лівобережжя подають для вітання руку, подоляни підносять її до капелюха, підгоряни обов´язково поцілують у жінки руку. Росіяни, вітаючись, переважно подають руку зі словами: "Здравствуйте". Похитування головою з боку на бік означає згоду для болгарина, а для українців та росіян — заперечення. В американському середовищі вислів: "Доброго дня" — водночас вітання і прощання.

Побутують відмінності стосовно того, як ходять у парі подружжя. Серед українців поширено, щоб дружина йшла поруч із чоловіком, не тримаючись за нього, полька обов´язково йде з чоловіком під руку, гагаузка — трохи позаду.

В українців Лівобережжя, за звичаєм, жінка має йти праворуч від чоловіка (як його права рука). На Прикарпатті жінка йшла ліворуч від чоловіка (оскільки "чоловік правий (має завжди рацію), а жінка повинна йому підкорятися").

Відповідно до регіону існував і порядок розміщення членів родини за столом. В українців у "червоному" кутку мав сидіти чоловік, поруч — дружина (зліва — на Прикарпатті, справа — на Лівобережжі), а далі — діти. У гагаузькій родині дружина мала стояти під час обіду позаду чоловіка (Пономарьов, 1991).

Багатовіковий досвід української народної творчості витворив величальні форми звертання: пане (господарю) і пані (господине). У жнивних народних піснях йдеться про добрих господарів, які дбають про женців ("пані пишна, як у саду вишня", "пан соловейко"). А якщо трапляється допізна затриматися у полі, або не подано до вечері "оковитої", тоді використовується добрий гумор і співається про пані-нече-пуру та пана-скупого.

Звичним звертанням до козаків Запорозького Війська було "панове-молодці!". Слова "побратим", "товариш" у період козацтва набували духовного і морального змісту.

Залежно від часового періоду українці вітаються висловами: "Доброго ранку", "Доброго дня", "Доброго вечора".

Цікаво, що у період античності не були відомі вітання, пов´язані з певним часом доби.

Греки, вітаючись, промовляли: "Радій!" ("Chaire!") — адже життя прекрасне, варто пізнавати красу світу і самого себе. Вітаючись, потискали один одному руки. Таке вітання широко побутувало під час трапез.

Римляни віталися висловом "ласкаво просимо" {"ave", "ave domine" або "rex") і подавали один одному праву руку. Пізніше утвердилось цілування руки господаря, зокрема при імператорському дворі. При зустрічі та прощанні промовляли: "Бувай здоровий" ("Salve"), а "Будь сильним, здоровим" ("Vale") — лише при прощанні.

Звичай припадати до ніг господаря (так звана проскіне-за) поширився у Римі (в пізній період епохи Римської імперії) та Візантії з Близького Сходу.

Грецька культура виробила певні форми вітання, які використовувались при листуванні. На початку листа писали: "Радій!" ("Chaire!"), а закінчуючи — "Бажаю здоров´я!" ("Errosoi"). Римляни на початку листа писали: "Бажаю здоров´я, вітаю!" ("Salutem dicerel"), наприкінці — "Будь здоровий!" ("Vale!") або "Нехай боги будуть до тебе поблажливії" ("Di te bene ament!"). Використовувались скорочення: "Якщо тобі добре, мені теж добре" ("S (і) V (ales) В (ene) Е (st) V (aleo)".

Християнство виробило нові форми вітання, пов´язані з богослужінням і благословенням, наприклад, "мир з Вами" ("pox vobiscum"). Пріоритетної вітальної форми набув вислів: "Радості й миру (в Господі)!" ("Charis kai Eirene").

Традиційно єврейське висловлювання "шолом-алейхем" означає — "мир Вам".

Володимир Даль наводить цікаві приклади привітань і побажань у формі прислів´я чи говірок.

Вітання до тих, хто споживає їжу, — "Хліб і сіль! Чай і цукор!"

Побажання жінці, котра доїла корову: "Море під коровою!" Відповідь: "Річка молока!"

Вітаючи женців, які закінчували жнива, казали: "З двома полями скошеними, а третім засіяним!"

Побажання жінці, яка місила хліб: "Споринья (удача) у квашнюі" Відповідь: "Сто карбованців у мошну!"

У гренландців традиційне привітання відсутнє, тут радше використовують зауваження щодо погоди, промовляючи: "Хороша погода" (тобто, все добре, світ прекрасний).

Англійський письменник Олівер Голдсміт (1728—1774) у соціально-побутових нарисах "Громадянин світу, або Листи китайського філософа з Лондона своїм друзям на Сході" (1762) зазначав, що у кожній країні існують свої церемоніальні особливості, проте справжня чемність скрізь однакова, її породжує здоровий глузд і добросердечність.

Кожен народ має свої історично вироблені звичаї. Українські народні прислів´я проголошують: "Нема краю без звичаю", "Що край, то й звичай".

Звичай — загальноприйнятий порядок, традиційно усталені правила громадської поведінки, що побутують в окремого народу чи суспільної групи (Культура української мови, 1990, с. 60).

Звичаї утверджуються під впливом природних і соціально-історичних умов життя народу. Словосполучення "навчати (вчити) звичаю" означає "виховувати ввічливим, пристойним".