• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

5.7. Шляхи розв´язання економічних проблем освіти

Спеціальні та галузеві соціології

Зарубіжні спеціалісти не мають ніяких сумнівів стосовно того, що належний рівень функціонування освітньої системи вимагає виділення на її потреби значних коштів. Наприклад, одне з "десяти золотих правил конкурентоспроможних суспільств", сформульованих у "Повному довіднику магістра з бізнесового адміністрування" провідним фахівцем із питань міжнародної конкурентоспроможності С Гареллі [14], виглядає таким чином: здійснювати у великих обсягах інвестування в освіту, особливо у старший рівень середньої освіти, безперервну освіту дорослих і підвищення кваліфікації робочої сили.

Нам в Україні треба насамперед поставити з голови на ноги процедуру державного фінансування освітньої системи. Нині з року в рік освіта, соціально-культурна сфера в цілому фінансується за "залишковим принципом": спочатку прогнозується загальний обсяг надходжень державного бюджету, потім визначається обсяг видатків на "більш важливі" потреби і, нарешті, залишки розподіляються між освітою, наукою, культурою та ін. Такий варіант фінансування надалі є неприпустимим. Необхідно раз і назавжди його радикально змінити. Згадаємо, що стаття 61 чинного Закону України "Про освіту", зокрема, проголошує: "Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність" [9]. Орієнтуючись на цю величину, розробку державного бюджету слід починати з фіксації обсягів фінансування освіти та інших галузей соціально-культурної сфери, виходячи з принципу максимально повного задоволення їхніх потреб. А залишок коштів розподіляти між іншими видами видатків. Тільки такий варіант формування державного бюджету дійсно забезпечить пріоритетність розвитку освіти та соціально-культурної сфери в цілому, дозволить остаточно подолати загрозливу тенденцію зниження частки державних витрат на освіту у валовому внутрішньому продукті, що спостерігалось у другій половині минулого десятиліття (ці витрати у процентах до ВВП становили у 1995 р. - 5,4%, у 1996 р. - 4,9%, у 1997 р. - 5,4%, у 1998 р.-4,4%, у 1999 р.-3,6%, у 2000 p.-4,1%, у 2001 р.-5,1% [24], тобто ще не повернулися на рекордний рівень 1995 і 1997 pp., що, втім, як показують розрахунки, є суттєво нижчим від декларованого в Законі "Про освіту").