Міжнародне публічне право. Том 2

9.2.3. Дії Ради Безпеки щодо ситуацій із загрози миру, порушень миру та актів агресії

Дії Ради Безпеки в галузі підтримання миру починаються з оцінювання ситуації. Відповідно до ст. 39 Рада має визначити, чи має вона справу із загрозою миру, порушенням миру або актом агресії.

Наприклад, у резолюції 232 від 16 грудня 1966 р. Рада Безпеки кваліфікувала прийняття Декларації незалежності Південною Родезією як загрозу миру, посилаючись на те, що цей акт був прийнятий білою меншістю і є порушенням принципу самовизначення. В ірано-іракському конфлікті Рада Безпеки не відразу, але все ж таки визначила ситуацію як порушення міжнародного миру в сенсі ст. 39 і 40 Статуту [резолюція 598 (1987)]. Така ж кваліфікація містилася в резолюції 660 (1990) у зв’язку з вторгненням Іраку в Кувейт.

Кваліфікації Ради Безпеки є юридичною базою для її подальших дій щодо підтримання миру. Статут ООН дає право Раді вдатися до тимчасових заходів за ст. 40 для того,´ щоб запобігти подальшому загостренню ситуації. Такі заходи не повинні завдавати збитку правам, інтересам або стану зацікавлених сторін і мають бути спрямовані на запобігання погіршенню ситуації. Вони виконуються самими зацікавленими сторонами, але на вимогу Ради, яка має характер рішення. Зазвичай, до тимчасових заходів відносять припинення вогню; відведення військ на раніше займані позиції, виведення військ з окупованої території, проведення тимчасової демаркаційної лінії, створення демілітаризованої зони та ін.

Із ст. 40 витікає право Ради Безпеки контролювати виконання рішення про тимчасові заходи, аби вона була в змозі «належним чином враховувати невиконання цих тимчасових заходів» сторонами у конфлікті. На підставі ст. 40 народилася практика створення і вживання операцій з підтримання миру.

Якщо ситуація продовжує погіршуватися, Рада має право вживати як заходи, не пов’язані з використанням збройних сил, так і заходи з їхнім використанням. Перші передбачені в ст. 41 Статуту.

Вони можуть містити повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо- або інших засобів повідомлення, а також розрив дипломатичних відносин.

Рада Безпеки неодноразово вдавалася до незбройних санкцій відповідно до ст. 41 Статуту: проти Південної Родезії (1966, 1968), ПАР (1977), Граку (1990), Югославії (1991), Лівії (1992), Сомалі (1992), Гаїті (1993), Анголи (1993), Руанди (1994), Ліберії (1995). Санкції охоплювали не лише ембарго на постачання зброї, військових матеріалів, але й у низці випадків широкомасштабні фінансові заходи. Коли вводяться санкції проти будь-якої країни, Рада Безпеки створює комітет із санкцій для контролю за їхнім порушенням. Комітет уповноважується інформувати держави про порушення санкцій окремими особами або компаніями, що знаходяться під їхньою юрисдикцією. У відповідь держави мають вжити заходів щодо забезпечення дотримання санкцій і доповісти про це Раді Безпеки.

Вживання заходів із використанням збройних сил регулюється ст. 42, у якій зазначено, що Рада Безпеки уповноважується здійснити дії повітряними, морськими або сухопутними силами, якщо вона визнає, що заходи, передбачені в ст. 41, можуть виявитися недостатніми або вже виявилися недостатніми. Це означає, що Рада Безпеки може вдатися до збройних операцій після здійснення заходів за ст. 41, одночасно з ними і як первинна міра. Проте в практиці своєї діяльності Рада Безпеки жодного разу не вдавалася до застосування збройних сил відповідно до ст. 42.