Іпотека: сучасні концепції, тенденції та суперечності розвитку

§ 22. Особливості розвитку фінансового ринку в Україні та роль іпотеки у формуванні його інституційної структури

Будь-яка країна, проходячи етап структурно-економічних перетворень на зламі економічних систем, ставить перед собою стратегічну мету досягнення макрофінансової рівноваги як першооснови економічного зростання. Трансформаційний період, як правило, передбачає нестабільне середовище, яке створює потенціал загроз та небезпек для суб’єктів ринку, передусім в частині дестабілізації їх фінансового стану. Фінансовий ринок, основна функція якого зводиться до перерозподілу вільних фінансових ресурсів від їх власників до інших учасників ринку, які таких ресурсів потребують, у такому періоді має досить обмежені можливості щодо виконання цієї функції в обсязі, який відповідає попиту на нього з боку економічної системи, з одного боку, та зниження рівня впливу потенційних та реальних загроз і небезпек - з другого. Відбувається це внаслідок дії наступних основних чинників.

По-перше, відносно слабкою та загалом обмеженою є інституційна структура фінансового ринку, передусім в частині його професійних учасників. Останні з числа фінансових інститутів найбільш виразно представлені банками. Що ж до кредитних спілок, інвестиційних, страхових компаній, пенсійних та інвестиційних фондів, інститутів спільного інвестування тощо, то рівень їх участі у формуванні сучасного фінансового ринку залишається незначним. Винятком з цього правила можна вважати лише діяльність зазначених суб’єктів у кількох урбанізованих, відносно промислово розвинутих центрах.

У випадку з банками ми цілком поділяємо думку К.Є.Раєвського, що в Україні «першою проблемою є нераціональна територіальна структура банківської системи. У містах ... банків багато і між ними існує певна конкуренція, а в глибинці, як правило, монополістом є якийсь один із великих банків. ... У західних державах щільність банківської мережі коливається від 1 до 4-5 банків та їхніх відділень на 10 тисяч чоловік (без урахування ощадних і небанківських кредитних установ). В Україні ... один банк приблизно на 60 тисяч чоловік. Якщо не брати до уваги Київ, ... то щільність банків буде ще нижчою» [289, с. 29-31]. В дійсності регіональна мережа банківської системи України має наступний вигляд (табл. 8.1).

Фактор «периферійності» виступає суттєвим чинником в плані формування ресурсної бази банківської системи, зокрема в частині вкладів населення. Проаналізувавши диференціацію банків з різними розмірами активів за співвідношенням між заборгованостями перед фізичними та юридичними особами, можна побачити, що по групі банків з найбільшим розміром активів (які розміщені переважно на великих урбанізованих територіях) на одиницю вкладів юридичних осіб припадає 0,73 вклада населення. По решті груп цей показник становить 0,07-0,32. Найменші банки, саме які територіально розпорошені, мають найменші можливості для залучення коштів населення. Додаток Щ досить яскраво ілюструє залежність, згідно з якою потужність банків має властивість зменшуватись з посиленням їх периферійності. На сьогодні всього 3 регіони (обласні центри та місто Київ; зовсім нещодавно таких було 5) перевищують середній по країні показник середнього розміру сплаченого статутного капіталу на 1 діючий банк.

Таблиця 8.1. Кількість банків та філій банків за регіонами України у 2007 р.

Регіони

Кількість банків

Кількість філій*

Група високої концентрації

Київ та Київська область

104

157

Група середньої концентрації

Дніпропетровська область

13

96

Донецька область

10

129

Харківська область

12

73

Одеська область

10

70

Запорізька область

3

56

Львівська область

5

79

Полтавська область

2

58

АР Крим

3

85

Група незначної концентрації

Луганська область

2

67

Миколаївська область

-

56

Черкаська область

-

48

Івано-Франківська область

1

42

Волинська область

2

23

Чернігівська область

3

35

Херсонська область

-

45

Сумська область

2

48

Вінницька область

-

42

Група низької концентрації

Житомирська область

-

36

Хмельницька область

-

42

Рівненська область

-

28

Закарпатська область

1

34

Кіровоградська область

-

40

Тернопільська область

-

34

Чернівецька область

-

20

Аналіз активів комерційних банків показує, що всього 6,4% банків (найбільших за розміром капіталу) формують близько 55% сукупних активів банківської системи України. Ця ж група банків формує майже таку ж частку сукупного кредитного портфеля та майже 66% - портфеля інвестиційних цінних паперів, 49% загального обсягу довгострокових інвестицій до асоційованих компаній і дочірніх установ.

По мірі зменшення розміру банків відбувається суттєве зменшення обсягів активів, кредитних операцій та операцій з цінними паперами в розрахунку на 1 банк.

Так, активи в розрахунку на 1 банк у четвертій групі у 44 рази менші за аналогічний показник по першій групі. За розміром кредитного портфеля на 1 банк представники першої групи у 48 разів перевищують представників четвертої групи.

Значно деформованою є структура кредитно-інвестиційного портфеля українських банків, насамперед через нерозвиненість фондового ринку, свідченням чого, зокрема, є низька частка портфеля інвестиційних цінних паперів у сукупних активах. По банківській системі в цілому вона не перевищує 2% з диференціацією від 0,5% по другій групі банків до 3,0% - по четвертій. Малі банки, отже, кошти в цінні папери практично не інвестують. При цьому для малих банків непривабливі практично всі види цінних паперів і, передусім, державні облігації (останнє дозволяє передбачити низьку ймовірність підвищення цікавості цих банків і до іпотечних цінних паперів, зокрема емітованих Державною іпотечною установою). Державні облігації є об’єктом інвестування практично 1-ї групи банків, частка яких у портфелі цінних паперів становить 67%, за обсягом же державних облігацій у розрахунку на 1 банк перша група більш як у 10000 разів перевищує четверту групу.

Навіть такий поверховий аналіз дозволяє зробити висновок про недоцільність подальшого розширення мережі автономних комерційних банків по території з метою запобігання подальшому розпорошенню фінансових ресурсів, обмеженню можливостей інвестиційного кредитування реального сектору національної економіки, розширенню мережі фінансово слабких та проблемних банків. У даному випадку слід погодитися з висновком В.Матвієнка, що «при гострому дефіциті фінансових ресурсів постійно зростаюче і в своїй основі штучне «розмноження» банків породжує нездорові, а то й просто спекулятивні явища. Вони ... призводять до розпорошення коштів ... « [275, с.5]. Одночасно і розширення філій не є свідченням створення реальних можливостей для спрямування банківського капіталу на реалізацію інвестиційних проектів у тому чи іншому регіоні чи сегменті національної економіки. Сьогодні новостворені філії на периферійних територіях виконують в основному розрахункові операції.

Забігаючи наперед, орієнтуючись на основні світові параметри функціонування банківської системи, слід зробити висновок, що українські банки поступово мають наближатися до загальноприйнятих та апробованих на практиці стандартів щодо розвитку та впровадження інформаційних технологій, систем їх технічного забезпечення, що є основою спрощення та здешевлення доступу клієнтів до пропонованого банками асортименту послуг, а відтак - об’єктивного скорочення мережі філій банків та окремих самостійних банківських установ.

Що ж до таких представників професійних учасників фінансового ринку як інститути інфраструктури, то такі, за деякими поодинокими винятками, знаходяться взагалі в стані формування. Йдеться, зокрема, про рейтингові агентства, кредитні бюро, інформаційні агентства, клірингові центри. Зрештою, і про розвиненість мережі таких інститутів як біржі та позабіржові системи, депозитарії, реєстратори можна говорити досить умовно, зважаючи на основний показник розвитку фінансового ринку - рівень розвитку його складової підсистеми фондового ринку.

В плані слабкості учасників фінансового ринку коректно говорити як щодо професійних учасників, так й інших складників структури - інститутів позафінансової сфери (підприємства, установи, організації) та населення. Йдеться, насамперед, про фінансову слабкість. Свідченням такої щодо перших є показники рівня прибутковості (збитковості) господарюючих суб’єктів за секторами економіки та формами власності, щодо других - структура домогосподарств України за сукупними ресурсами та сукупними доходами і витратами, а також здатністю населення до заощаджень. Аналіз таких показників загалом дозволяє зробити висновок про доволі скромні інвестиційні можливості зазначених суб’єктів (незважаючи на позитивну тенденцію щодо зростання банківських депозитів) у контексті зіставлення їх з дійсною потребою реальної економіки в інвестиційному ресурсі.

По-друге, для нинішнього стану фінансового ринку України характерний досить вузький асортимент фінансових інструментів. Відсутність повноцінного фондового ринку суттєво стримує процес розвитку інструментів власності. Хоча останнім часом і можна спостерігати певне пожвавлення в русі акціонерного капіталу, все ж про суттєвий вплив цього процесу на стан формування фондового ринку говорити передчасно. Серед інструментів позики про такі, що отримали найбільше застосування, можна говорити фактично лише про кредитні інструменти та окремі види інструментів боргу - казначейські зобов’язання та векселі. Сертифікати ж та облігації як боргові інструменти використовуються в досить обмежених масштабах.

По-третє, суттєве відставання реального платоспроможного попиту на вільний фінансовий ресурс з боку реальної економіки та населення від його потенційного обсягу. Причин тут багато - як вже зазначалось, фінансова слабкість, високоризикове ринкове середовище, яке стримує кредитну активність як потенційних позичальників, так і потенційних кредиторів. Цей чинник певною мірою стримує розвиток фінансового ринку, у першу чергу окремих його сегментів, та, відповідно, складних механізмів перерозподілу ресурсів, обмежуючись примітивними формами обслуговування фінансовою системою господарюючих суб’єктів та населення (пряме кредитування, акціонування тощо). Крім того, на законодавчому рівні стримується розвиток ринкових механізмів в окремих секторах економіки (перетворення земель сільськогосподарського призначення в товар, наприклад. Наслідок - цілий сектор економіки випадає з системи іпотечного кредитування, обмежуючись кредитно-бартерними схемами взаємного фінансування, від яких виграє будь-хто з учасників таких схем, окрім безпосереднього товаровиробника).

Значні перспективи в плані диверсифікації інституційної структури фінансового ринку України та структури його фінансових інструментів слід очікувати з розвитком ринку іпотечного кредитування. Це можливо за рахунок формування на ринку реальної потреби в нових суб’єктах, які за допомогою різноманітних іпотечних механізмів збільшуватимуть ємність фінансового ринку за рахунок виведення на нього нових фінансових активів. У складний процес купівлі-продажу, випуску та обігу іпотечних фінансових активів дедалі більше втягуватимуться іпотечні кредитори, інсти- туційні інвестори, фінансові посередники, населення та держава. Водночас частка кожного з них постійно змінюватиметься в міру розвитку іпотечного ринку як особливого сегмента фінансового ринку. Логічно припустити, що із зміцненням ринку іпотечного кредитування посилюватимуться позиції на ньому інституційних інвесторів - страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних фондів тощо при одночасному послабленні ролі держави, основна функція якої зводитиметься до регулювання ринку та підтримання його ліквідності в окремих сегментах. Суттєвої активізації слід очікувати і з боку банків, які, окрім ролі іпотечного кредитора, активно перебиратимуть на себе і функцію інвестора. Особливо посилення такого вектора в діяльності банків слід очікувати з активізацією процесів концентрації банківського капіталу. В контексті загальної закономірності - рух фінансових активів між учасниками ринку відбувається за посередництвом різноманітних фінансових інститутів - слід прогнозувати зростання активності на ринку іпотечного кредитування саме таких посередників, які забезпечуватимуть безперервне функціонування ринку, розміщення серед інвесторів нових та обіг на ринку емітованих раніше активів. Тут, насамперед, виділяються спеціалізовані іпотечні установи, що органічно вбудовані в дворівневу модель іпотечного ринку, яка в Україні фактично відсутня.

Розширення контингенту учасників іпотечного ринку значною мірою сприятиме вирішенню низки нагальних проблем підтримки макроекономічної стабільності та динамічного розвитку грошовокредитного ринку.

Іпотека, насамперед, сприяє припливу позичкового капіталу у сфери з відносно меншими прибутками та швидкістю обертання - житлове будівництво, аграрний сектор (на відміну від торгівлі, посередництва). Крім того, створюється середовище для врівноваження грошових потоків між регіонами з різним попитом на інвестиційний ресурс, а також усунення значних диспропорцій в ціні позичкового капіталу, що, в кінцевому плані, підвищує рівень доступності до нього ширшого кола споживачів. Територіальний та секторальний розвиток, що відбувається за рахунок активізації іпотечних операцій, у свою чергу, виступає потужним стимулятором фінансової стабілізації. Вторинний іпотечний ринок також «допомагає збалансувати потоки позичкового капіталу, а в періоди спаду в операціях з нерухомим майном - пом’якшити його дію завдяки переміщенню капіталу» [151, с.22].

Грошово-кредитний ринок із зміцненням іпотечного ринку цілком може розраховувати (що підтверджено світовою практикою застосування іпотечних механізмів) на збільшення грошового мультиплікатора та пропозиції грошей (М3) в економіці, розширення ринку рефінансування банків за рахунок використання іпотечних цінних паперів, збільшення ємності ринку позичкового капіталу, підвищення рівня інвестиційної спрямованості кредитного ринку. Крім того, впровадження іпотечних механізмів забезпечує диверсифікацію ризиків між учасниками іпотечного ринку.

Диверсифікована інституціональна структура учасників іпотечного ринку, що передбачає створення на ньому конкурентного середовища, формує підґрунтя для здешевлення різних фінансових послуг. Крім того, діяльність фінансових посередників дозволяє мінімізувати ризики інвесторів та знизити їх витрати, пов’язані з оцінюванням цінних паперів, емітентів та позичальників.

З підвищенням рівня розвитку ринку слід очікувати формування рівноважної ціни на фінансові активи, що задовольняє інтереси учасників ринку - інвесторів, емітентів та фінансових посередників. Крім того, розвинута інституційна структура іпотечного ринку забезпечує високу ліквідність фінансових активів, тим самим підтримуючи його стабільність та високу привабливість для потенційних учасників. Здешевлення іпотечних кредитів підвищує інвестиційну привабливість внутрішнього фінансового ринку для господарюючих суб’єктів, які в умовах дорогого внутрішнього позичкового капіталу змушені залучати інвестиції на зовнішніх ринках - як на кредитному ринку, так і на ринку цінних паперів (на сьогодні досить активною є діяльність великих промислових структур у напрямі розміщення єврооблігацій).

Як вже зазначалося, нинішній іпотечний ринок в Україні зробив лише перший крок у своєму становленні. Сьогодні можна говорити фактично про первинний іпотечний ринок з обмеженим колом його учасників та задіяних фінансових інструментів, обмеженим ресурсом для формування іпотечних кредитів. Удосконалення даного виду ринку відбувається виключно за рахунок зміни умов кредитування, головним чином з метою підвищення привабливості того чи іншого кредитора для загалом слабкого в плані платоспроможності потенційного позичальника в надзвичайно територіально обмеженому іпотечному ринку. Така модель ринку постійно зіткається з проблемою ресурсу, достатнього для задоволення попиту на іпотечні кредити. Оскільки таким ресурсом виступає переважно депозитна маса, значну частину якої складають заощадження населення, іпотечні кредитори (зокрема банки) вимушені постійно балансувати між ціною іпотечного кредиту та доходністю депозитів. Зважаючи на відсутність в нинішній економіці України альтернативних дійових шляхів здійснення заощаджень населенням, банки у боротьбі за клієнта (тим самим за додатковий фінансовий ресурс) змушені підтримувати досить високу доходність депозитів. Наслідок - неможливість суттєвого здешевлення ціни іпотечних кредитів. Очевидно, що вирішення цієї проблеми значною мірою знаходиться в площині розвитку вторинного іпотечного ринку (однорівневого та дворівневого), спроможного задіяти механізми рефінансування іпотечних кредиторів, максимально залучити на іпотечний ринок ресурси функціонуючих на фінансовому ринку потенційних інвесторів. Очевидно також, що формування такого ринку має супроводжуватися відповідними кроками у напрямі створення відповідної інфраструктури іпотечного ринку, входженням на нього вже функціонуючих та нових інститутів з якісно новими функціями. На деяких аспектах діяльності окремих із них на вторинному іпотечному ринку вважаємо доцільним зупинитись детальніше.

Зважаючи на середовище, в якому розвивається іпотечний ринок України, логічно припустити активну участь на початковому етапі цього процесу держави. Роль останньої, у даному випадку, окрім реалізації складових елементів регулюючої функції - законодавчого врегулювання процедур випуску та обігу іпотечних цінних паперів, діяльності учасників іпотечного ринку тощо, має полягати у виведенні на іпотечний ринок таких інститутів, які дали б поштовх розвитку механізму функціонування вторинного іпотечного ринку. Йдеться, насамперед, про Державну іпотечну установу. Така інституція, як вже зазначалося, створена, проте в силу об’єктивних та суб’єктивних причин тривалий час залишається пасивною на ринку. Об’єктивність такого становища обумовлена відсутністю коштів, достатніх для створення необхідного для початку ефективної діяльності статутного капіталу. Про суб’єктивний же бік такого стану коректно говорити стосовно досить слабкої активності зазначеної структури у напрямі продукування ініціатив з розбудови дворівневої моделі іпотечного ринку. Діяльність Державної іпотечної установи нині сконцентрована в основному на напрацюванні нормативної бази, спрямованої на врегулювання відносин на вторинному іпотечному ринку. Останнім часом активізується робота щодо прямого рефінансування комерційних банків, які реалізують іпотечні програми.

В роботі ми вже зупинялись на основних питаннях, пов’язаних з діяльністю Державної іпотечної установи на іпотечному ринку. В даному параграфі логічно говорити про роль зазначеного інституту на іпотечному ринку саме в контексті позиціювання останнього як вагомого сегмента фінансового ринку, на якому відбувається постійний рух фінансових активів, реалізуються фінансові інтереси учасників ринку. У зв’язку із цим акцент повинен, на нашу думку, ставитися на наступних основних позитивних моментах діяльності Державної іпотечної установи на іпотечному ринку: забезпечення високого рівня ліквідності іпотечних цінних паперів, емітованих зазначеною інституцією; залучення до рефінансування іпотечних кредиторів потужних інституційних (в тому числі іноземних) інвесторів, інвестиційні стратегії яких орієнтовані на високоліквідні та малоризиковані цінні папери; здешевлення позичкового капіталу через значні обсяги рефінансування іпотечних кредитів та відсутність інтересу щодо отримання Державною іпотечною установою надмірного спекулятивного доходу; можливість спрямування позичкового капіталу у сфери (чи регіони) з прогнозованою низькою дохідністю (реалізація іпотечних програм у різноманітних соціальних проектах, на депресивних територіях тощо); сегментація іпотечних кредиторів та іпотечних цінних паперів за критерієм надійності (оскільки, відповідно до чинного законодавства, не підлягають рейтингуванню іпотечні цінні папери, емітовані Державною іпотечною установою, увесь ризик, пов’язаний з ліквідністю іпотечних цінних паперів, випущених нею під іпотечні активи тих чи інших іпотечних кредиторів, переноситься на Державну іпотечну установу. І виключно в компетенції останньої знаходиться питання включення таких кредиторів у механізм їх рефінансування із залученням ресурсів Державної іпотечної установи чи ні. Встановлюючи певні стандарти щодо іпотечних кредиторів, Державна іпотечна установа забезпечує своєрідну «фільтрацію» останніх за критерієм надійності. Інакше увесь ризик з погашення емітованих цінних паперів зазначена інституція змушена буде брати на себе, відповідаючи власним капіталом та створюючи необґрунтоване навантаження на бюджет), тим самим створюючи умови для стабільності фінансового ринку в сегменті його іпотечного ринку.

Діяльність Державної іпотечної установи передбачає забезпечення дієвості так званого «багатоканального мультиплікатора» (рис. 8.1).

Потенційно такий механізм є тим базовим інструментом, який дозволяє позиціонувати іпотечний ринок на фінансовому ринку.

На нашу думку, слід виходити з того, що Державна іпотечна установа - це, власне, «бізнес-проект» держави. А будь-який бізнес-проект на початковому етапі його реалізації потребує значних фінансових вкладень. Повною мірою це стосується і Державної іпотечної установи. Сподіватися на перерозподіл з фінансового ринку багатомільярдних інвестицій з боку потужних вітчизняних та зовнішніх інвесторів на користь іпотечного ринку України марно без достатнього стартового капіталу зазначеної інституції.

Ефект «багатоканального мультиплікатора»

Рис. 8.1 Ефект «багатоканального мультиплікатора» (фрагмент діяльності Державної іпотечної установи в системі рефінансування іпотечних кредиторів)

Її діяльність на етапі становлення як ключового посередника на іпотечному ринку, з одного боку, та як стартової умови формування вторинного іпотечного ринку, з другого боку, потребує значного за обсягом початкового капіталу. І держава, якщо вона дійсно в числі своїх стратегічних пріоритетів ставить завдання розвитку іпотеки як локомотива економічного зростання, якщо не за один рік, то впродовж кількох років поспіль має, на нашу думку, виділяти у державному бюджеті певну суму коштів, необхідну для формування статутного капіталу Державної іпотечної установи в розмірі, достатньому для розкрутки зазначеного «багатоканального мультиплікатора» з метою забезпечення безперервного процесу обігу грошей, постійного нарощування капіталу та збільшення кількості виданих іпотечних кредитів. Лише після цього можна розраховувати на те, що Державна іпотечна установа спроможна буде вийти на фінансовий ринок України та світу, ефективно перерозподіляючи його ресурси на користь іпотечного ринку України.

Разом із тим, слід позитивно оцінювати прийняте Державною іпотечною установою рішення щодо емісії десятирічних облігацій під державні гарантії на 1 млрд. грн., що дасть можливість розпочати реалізацію програм рефінансування більше як 30-ти комерційних банків, з якими підписані відповідні угоди. Нещодавно наглядовою радою Державної іпотечної установи в цілому схвалено та направлено на доопрацювання «Порядок рефінансування іпотечних кредитів, наданих на будівництво житла», який визначає механізм надання кредитів за програмою Державної іпотечної установи на будівництво житла. З виведенням на ринок нового кредитного продукту пов’язується можливість зменшення відсоткових ставок, які нині існують на ринку іпотечного житлового кредитування, комерційними банками загалом за перше півріччя 2007 р. зазначеною установою профінансовано банки на загальну суму 386,6 млн. гривень. Нині в системі рефінансування Державної іпотечної установи працює 63 банки, з яких 14 - з першої групи, 13 - з другої, 7 - з третьої та 29 - з четвертої групи.

Слід також зазначити, що Державна іпотечна установа 19 жовтня 2007 р. достроково закінчила розміщення облігацій серій «F», «Н», «J», в зв’язку з повним розміщенням запланованого обсягу зазначених серій та надходженням повної оплати по них. Загальна номінальна вартість, на яку здійснено розміщення складає 445 мільйонів гривень. Єдина Доходність, за якою були розміщені облігації серій «F», «Н», «J», склала 9,33% річних. Фактична сума від розміщення облігацій склала 454,8 млн. гривень. Таким чином, Державна іпотечна установа розмістила всі 10 серій облігацій на загальну номінальну суму 1 мільярд гривень, фактична сума залучена під час розміщення склала 1028,3 млн. гривень. Зазначені облігації були випущені під державну гарантію, згідно Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» та всі залучені кошти спрямовуються на рефінансування іпотечних кредитів, що видаються банками-партнерами у відповідності до Стандартів Державної іпотечної установи з метою здешевлення кредитів для населення, збільшення частки кредитів виданих в національній валюті та вирішення проблеми доступності житла. Окрім того, найближчим часом розпочнеться робота щодо отримання гарантії за зобов’язаннями ДІУ згідно Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та буде здійснено наступний випуск облігацій на суму 1 млрд. гривень. Установа до кінця року планує спрямувати на ринок іпотечного кредитування України кошти в обсязі 2 млрд. гривень. В проекті Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» також закладено аналогічну гарантію на суму 1 млрд. грн. та в планах Державної іпотечної установи є здійснення випуску звичайних іпотечних облігацій наприкінці цього чи на початку наступного року в залежності від кон’юнктури фондового ринку України [476].

Черговою новацією в діяльності Державної іпотечної установи є запровадження індексів іпотечного кредитування. Їх введення переслідує мету забезпечення прозорості іпотечного ринку, встановлення єдиних стандартних індикаторів, які адекватно відображатимуть тенденції розвитку іпотечного кредитування, встановлення загальних орієнтирі вартості житлових іпотечних кредитів як для банків, так і для позичальників, а також стимулювання кредиторів до здешевлення іпотечних позик в національній валюті. Вводяться, зокрема, два індекси - ринковий індекс іпотечного кредитування та індекс іпотечного кредитування. Переший являє собою середню ефективну процентну ставку за житловими іпотечними кредитами, які надаються банками фізичним особам на купівлю житла під його заставу (розраховується щомісячно на підставі інформації, що надається банками-членами УНІА, як середнє значення річних ефективних процентних ставок (сукупних витрат позичальника за користування кредитом в % річних: процентної ставки та комісій) за житловими іпотечними кредитами, що надані фізичним особам; обчислюється за житловими іпотечними кредитами у національній валюті терміном понад 5 років). Другий - представляє собою середню ефективну процентну ставку за житловими іпотечними кредитами, які надаються банками-партнерами ДІУ за її Стандартами надання, рефінансування та обслуговування іпотечних житлових кредитів (розраховується щомісячно на підставі інформації, що надається банками-партнерами ДІУ, як середнє значення річних ефективних процентних ставок (сукупних витрат позичальника за користування кредитом в % річних: процентної ставки та комісій) за житловими іпотечними кредитами, що надані фізичним особам, в межах програми ДІУ; індекс обчислюється за житловими іпотечними кредитами у національній валюті) [476]. Останні значення зазначених індексів (станом на листопад 2007 р.) становили відповідно 16,4 та 13,23%.

В контексті залучення на фінансовий ринок «довгих» грошей актуалізується проблема залучення на іпотечний ринок інституційних інвесторів. Серед таких, зокрема, найбільше виділяються пенсійні фонди, страхові компанії та деякі інші інститути інвестиційного спрямування - інститути спільного інвестування, інвестиційні фонди. На особливостях діяльності на іпотечному ринку окремих із них зупинимось детальніше.

В системі пенсійного забезпечення представником потенційних інституційних інвесторів є недержавні пенсійні фонди. Правова основа їх інвестиційної діяльності закладена Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» (від 09.07.2003 р. №1057-IV) [129], згідно з нормами якого активами недержавних пенсійних фондів можуть бути активи в іпотечних цінних паперах (які особа, що здійснює управління активами пенсійного фонду, під час провадження нею такої діяльності має право придбавати або додатково в них інвестувати до 40% загальної вартості пенсійних активів).

Значний інвестиційний потенціал недержавних пенсійних фондів на сьогодні підтверджується різними суб’єктами - операторами інвестиційного ринку, незалежними експертами, науковцями та іншими. Одним із свідчень цього є, наприклад, прогноз розвитку ринку недержавних пенсійних фондів до 2009 р., зроблений київською компанією «Укрсоц-Капітал». Згідно з цим прогнозом «уже на кінець 2007 року українські НПФ оперуватимуть активами обсягом 10 млрд. грн. ... це майже вдвічі більше від розміру торішніх іноземних інвестицій у вітчизняні підприємства. До кінця 2009 року загальний обсяг пенсійних активів усіх українських НПФ перевищить 30 млрд. грн.» (табл. 8.2 [413]).

Значну нішу в системі недержавного пенсійного забезпечення найближчим часом може зайняти недержавний пенсійний фонд для працівників бюджетних установ. Така урядова ініціатива, за оцінками експертів, дозволить поповнювати пенсійні активи в обсязі 400 млн. грн. щорічно.

Таблиця 8.2. Прогноз сукупних внесків і накопичень недержавних пенсійних фондів в Україні до 2009 р. (за даними компанії «Укрсоц-Капітал»)

Рік

Сукупна заробітна плата, млрд. грн.

Внески населення, % від сукупної заробітної плати

Внески населення до недержавних пенсійних фондів, млрд. грн.

Сукупні накопичення в недержавних пенсійних фондах накопичувальним підсумком, млрд. грн.

2005

120

1,0

1,2

1,2

2006

138

2,0

2,8

4,3

2007

159

3,0

4,8

10,1

2008

183

3,5

6,4

18,5

2009

210

4,0

8,4

30,3

На підставі таких прогнозних оцінок робиться висновок, що фінансовий ресурс нового суб’єкта (системи недержавних пенсійних фондів) стане одним із стратегічних інвестиційних джерел, спрямованих на економічне зростання.

На чому базується такий оптимістичний прогноз? Базовим чинником у даному випадку виступає один - впровадження інституту недержавного пенсійного забезпечення, супроводжується встановленням вагомих податкових пільг на внески в недержавні пенсійні фонди, що сприяє формуванню високої зацікавленості у співпраці з ними з боку великих корпоративних клієнтів з численними трудовими колективами, які розглядаються як першоджерело довгострокового інвестиційного ресурсу недержавного пенсійного фонду. Система податкових пільг за внесками у недержавні пенсійні фонди створює для таких суб’єктів реверс в плані збільшення їх інвестиційного ресурсу не за рахунок прибутку, а шляхом зменшення податкових зобов’язань. За прогнозом «Укрсоц-Капіталу», протягом найближчих трьох років практично весь великий бізнес стане клієнтом НПФ» [413].

Водночас необхідно згадати й про інші оцінки інвестиційного потенціалу системи недержавного пенсійного забезпечення, які в окремих частинах є менш оптимістичними, ніж попередні. Тут, зокрема, варто відзначити роботу, яка проводиться в Україні в межах проекту АМР США/ПАДКО «Впровадження пенсійної реформи в Україні». За оцінками керівника цього проекту Грега Мак Таггарта, за 10 років (до 2017 р.) активи недержавних пенсійних фондів можуть становити в межах 10-ти млрд. гривень [72].

Одночасно, в межах зазначеного проекту, опрацьовані моделі ще двох систем пенсійного забезпечення - обов’язкової накопичувальної системи та пільгових пенсій. Саме з ними пов’язується значний ріст активів пенсійної системи, спроможної створити потужний інвестиційний ресурс в країні. На кінцеву вже згадувану дату - 2017 р. - активи названих двох систем оцінюються в обсягах відповідно близько 155 та 42 млрд. гривень.

Оцінки інвестиційного потенціалу пенсійної системи країни дають підстави зробити висновок про формування системи, спроможної створити потужну конкуренцію як в плані акумулювання ресурсів, так й інвестиційного потенціалу суб’єктам страхового ринку.

На кінець першого кварталу 2007 р. в Україні налічувалося 80 недержавних пенсійних фондів (проти 54 та 19 відповідно на кінець та початок 2005 р.). Водночас ареал поширення недержавних пенсійних фондів в Україні досить звужений і обмежений фактично містом Київ, а також кількома регіонами з розвинутою промисловістю, представленою великими підприємствами з численними колективами. Загальний розподіл пенсійних фондів по регіонах України залишається відносно сталим. Найбільша кількість недержавних пенсійних фондів зареєстрована в м. Києві - 49 з 80. Решта розміщена в регіонах (Дніпропетровська область - 8, м. Харків - 4, Донецька область - 6, м. Львів - 4, м. Сімферополь -1, м. Суми - 1, м. Івано-Франківськ - 4, м. Черкаси - 1, м. Херсон - 1 та Запоріжжя - 1). Нині лише 0,8% працездатного населення України є учасниками недержавних пенсійних фондів. Посилення регіональної диверсифікації системи недержавного пенсійного забезпечення слід очікувати з поліпшенням фінансового стану юридичних та фізичних осіб, підвищенням на цій основі інвестиційної привабливості підприємств та регіонів в цілому. У перспективі слід також очікувати суттєвого зростання в структурі сукупного інвестиційного портфелю недержавних пенсійних фондів іпотечних цінних паперів, яка на сьогодні (станом на І півріччя 2007 р.) становить усього 0,01%.

Сьогодні про ймовірне загострення конкуренції в системі пенсійного забезпечення коректно говорити з тих позицій, що вже досить тривалий час реалізацією пенсійних програм займаються компанії, які спеціалізуються на страхуванні життя, ринок якого має стійку тенденцію до зростання (табл. 8.3).

Такі компанії «пропонують вкладникам послуги, які, на перший погляд, дуже схожі на ведення пенсійних рахунків - після досягнення певного віку вкладник може отримувати додаткові до державної пенсії виплати» [7].

Таблиця 8.3. Розвиток ринку страхування життя в Україні у 2001-2006 рр.

Показники

2001 р.

I півріччя 2006 р.

Темпи зростання, разів

Кількість страховиків, од.

14

56

4,0

Страхові премії, млн. грн.

15,7

179,0

11,1

Сформовані резерви зі страхування життя, млн. грн.

16,0

461,2

28,8

Конкурентні переваги новостворених недержавних пенсійних фондів на ринку пенсійного забезпечення слід пов’язувати з: запровадженими податковими пільгами за внесками в такі фонди, що відіграватиме ключову роль у прийнятті рішень підприємствами щодо вибору суб’єкта організації пенсійних програм для своїх працівників, і такі рішення, за оцінками експертів, найімовірніше, будуть прийняті на користь саме недержавних пенсійних фондів; встановленими законодавством вимогами щодо надійності компаній з управління пенсійними активами, які є значно вищими порівняно із страховою сферою; встановленими законодавством відмінностями в механізмах роботи недержавних пенсійних фондів та так званих «лайфових» (тобто таких, що займаються страхуванням життя) страхових компаній, які полягають в наступному: 1) пенсійний фонд залучає професійні компанії з управління активами, які надають фонду послуги з інвестування пенсійних активів з урахуванням обмежень, встановлених законодавством та інвестиційною декларацією цього фонду; 2) один недержавний пенсійний фонд може залучити кілька таких компаній, надавши їм право управляти певною частиною своїх активів, тим самим диверсифікувавши свої ризики; 3) законодавством передбачена вимога щодо обов’язкового відшкодування нанесеного збитку фонду у разі порушення нею вимог законодавства чи інвестиційної декларації; 4) законодавством встановлена норма, яка надає можливість раді фонду отримувати повну інформацію про всі операції, здійснені компанією з управління активами; 5) учасник недержавного пенсійного фонду при розірванні договору може без будь-яких перешкод перевести свою накопичену суму коштів до іншого подібного фонду. Що ж до страхових компаній, то тут, за оцінками експертів, «всі ризики зосереджені в одному офісі. Розміщенням зібраних коштів займаються фахівці самої страхової компанії. При цьому відсутня публічна політика інвестування і не встановлюються жорсткі обмеження щодо видів активів та їхніх часток. Клієнт страхової компанії не може отримати детальний звіт про операції, здійснені за рахунок його внеску. ... клієнти страхових компаній, укладаючи договори довгострокового (накопичувального) страхування, не можуть у будь-який момент розірвати договір страхування і отримати всю внесену суму або перевести її до іншої страхової компанії - існує викупна сума. У перші два роки вона дорівнює нулю, тобто, розірвавши договір, клієнт не отримає жодної копійки. У наступні роки викупна сума поступово зростає. При укладенні договору на 15 років вона може досягти 100% через 10-11 років. Таким чином, клієнт виявляється прив’язаним до страхової компанії на багато років» [7].

Проблема конкурентного статусу учасників різних систем, які займатимуться недержавним пенсійним забезпеченням громадян, на сьогодні є предметом дискусій серед науковців та практиків, представників органів влади. Одним з варіантів результатів таких дискусій є висновок про доцільність запровадження обов’язкових відрахувань усіх вітчизняних підприємств до недержавних пенсійних фондів з одночасним зменшенням загального податкового навантаження на фонд заробітної плати, що, в кінцевому підсумку, призведе до того, що «проблема втратить актуальність, оскільки за таких правил гри недержавні пенсійні фонди будуть стурбовані лише конкуренцією між собою» [7].

Слід зазначити, що конкуренція між суб’єктами системи пенсійного забезпечення та страхування в частині акумулювання довгострокових інвестиційних ресурсів може мати місце лише щодо пенсійних накопичувальних внесків. Водночас своя (і зовсім не мала) ніша у сфері залучення ресурсів суб’єктам страхового ринку гарантована надзвичайно широким (в межах як добровільного, так і обов’язкового страхування) потенційним асортиментом страхових послуг (який, до речі, включає і страхування довічних пенсійних внесків, інвалідності та смерті відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» [129]).

Суб’єкти страхового ринку (страхові компанії), як зазначає О.Барановський, «мають відігравати суттєву роль в акумулюванні вільних коштів, проведенні активної інвестиційної політики», чому є свідченням багаторічний позитивний світовий досвід [27]. Наскільки реальні перспективи включення страховиків у систему іпотечного кредитування в Україні?

Передусім зазначимо, що нині, за різними оцінками, «страхуванням охоплено всього-на-всього 10% потенційних ризиків економічної діяльності, у той час як у розвинених країнах цей показник становить 90-95%» [61, с.10].

Як зазначає О.Щеголова, в Україні налічується не більше десяти страхових компаній, які займаються реальним страхуванням і мають достатньо власних ресурсів для обслуговування крупних клієнтів [395, с.7]. Слід констатувати надзвичайно низький розмір статутних фондів українських страхових компаній, який в середньому не перевищує 5 млн. гривень. При цьому у більше половини компаній сплачений статутний фонд не перевищує півмільйона гривень [27]. Це при тому, що, як зазначає О.Сосновський, «для успішної конкуренції на світовому страховому ринку статутний фонд має становити близько $50 млн.» [345]. Така слабка ресурсна база вітчизняних страховиків виступає значною перешкодою для виходу їх на інвестиційний ринок загалом та ринок іпотечного кредитування як джерела інвестиційного ресурсу зокрема. За експертними оцінками, «...активи СК розміщуються переважно на поточних банківських рахунках і депозитах (майже 40%). В акції та облігації інвестовано третину цих активів (33,3%). ... Водночас інвестиції в економіку за напрямами, визначеними урядом, практично не здійснюються. Отже, інвестиційна функція страхування залишається в Україні не реалізованою належним чином» [27].

Причин обмеженості страхового ринку в Україні досить багато, і лежать вони, головним чином, в економічній площині. Узагальнення практики та експертних оцінок діяльності суб’єктів страхового ринку дозволяє виділити основні з них.

На українському страховому ринку домінують компанії, які займаються страхуванням майна та від нещасних випадків. При таких видах страхування суттєво ускладнюється прогнозування настання страхових випадків. Як наслідок - страхові компанії змушені обмежуватися переважно короткостроковими високоліквідними активами та лише частково інвестувати в довгострокові активи [27].

Вітчизняному страховому ринку, за оцінками експертів, властивий низький рівень прозорості, чому не в останню чергу сприяє та обставина, що «левова частка ринку припадає на так звані фінансові схеми, які дають змогу ухилятися від оподаткування» [38, с.18].

Звуженим є асортимент ризиків, які підпадають під страхування. В стані зародження знаходиться страхування ризиків юридичних осіб, передусім промислових підприємств.

Надзвичайно низька активність щодо страхування ризиків в аграрному секторі. За оцінками експертів, «лише 17% сільгоспвиробників застраховано при тому, що місткість ринку сільськогосподарського страхування України оцінюється в 4 млрд. грн.» [27]. Хоча цьому є цілком обґрунтовані пояснення.

По-перше, слід констатувати надзвичайно низький рівень отримання страхового відшкодування - незважаючи на те, що із загального контингенту застрахованих сільськогосподарських товаровиробників за отриманням відшкодування звертається не більше 15%, реально його отримують не більше 60% [27].

По-друге, фінансовий стан більшості сільськогосподарських товаровиробників є складним, що спонукає їх не лише не здійснювати добровільне, але й ігнорувати обов’язкове страхування ризиків, визначених чинним законодавством (наприклад, страхування посівів зернових і цукрових буряків [213, с.36]).

По-третє, послуги на страхування більшості видів ризиків у сільськогосподарському виробництві є досить дорогими, а об’єкти страхування, передусім з числа технічних засобів, в силу їх високого ступеня фізичного зношення - високоризиковими, а тому малопривабливими. У зв’язку із цим пріоритет надається ризикам, досить поширеним в галузі, зважаючи на специфіку агровиробництва, проте які характеризуються локальною зоною поширення, а тому є дешевими з точки зору страхових розцінок. Ціновий фактор формує ситуацію, за якої в аграрному секторі страхується усього 0,6-0,8% видів ризиків з усього їх асортиментного набору [27].

Низький рівень платоспроможності громадян обмежує їх можливості страхування цивільної відповідальності власників автотранспорту, саме через фактор високої ціни страхових послуг значний контингент громадян не виходить на ринок іпотечних кредитів, процедура надання яких вимагає страхування життя, втрати працездатності.

Малорозвинутою залишається сфера страхування фінансових ризиків. За оцінками експертів, «реальні обсяги ринку страхування фінансових ризиків сьогодні не береться оцінити ніхто. Офіційні дані не дають навіть приблизного уявлення про те, що відбувається в цьому сегменті. ... левову частку так званого «псевдоперестрахування» сьогодні становлять саме фінансові ризики» [27].

В даному випадку наведений далеко не повний перелік причин, які негативно позначаються на ємності страхового ринку. Проте навіть їх достатньо, щоб дати ствердну оцінку поточному вітчизняному страховому ринку, сформульовану О.Барановським: «незважаючи на номінальне зростання головних показників рівня розвитку страхового ринку, він залишається вкрай незначним за обсягами статутних фондів, власного капіталу, активів, страхових резервів. СК не акумулюють вагомих обсягів інвестиційних ресурсів для процесів розширеного відтворення, зростання економіки держави та добробуту громадян. У конкуренції із залучення фінансових ресурсів страховий ринок поки що значно програє банківській системі» [27].

Все ж аналіз інвестиційної діяльності страхових компаній та пенсійних фондів у країнах ринкової економіки з розвинутими іпотечними системами дає підстави робити висновок про високу привабливість цих інститутів для іпотечного ринку. Зумовлена вона, передусім, характером формування їх інвестиційного ресурсу. На відміну від депозитної маси банків, передусім тієї її частини, що формує населення, які є «найкоротшими» з точки зору інвестиційного ресурсу на фінансовому ринку, страхові та пенсійні внески в ієрархії фінансових ресурсів за критерієм «тривалості» є «найдовшими». У пенсійних фондах, наприклад, період накопичення триває 5-30 років, а пенсійні виплати мають досить прогнозований характер. У суб’єктів страхового ринку за умови низької частоти настання страхових випадків інвестиційний ресурс тільки накопичується (хоча стабільність активів страховика суттєво залежить від менеджменту компанії та сегмента ринку, де здійснюється страхування). Про значний інвестиційний потенціал страхових компаній та пенсійних фондів свідчить також той факт, що близько 90% активів зазначених інститутів становлять цінні папери, при цьому на заставні припадає 10% активів.

Інвестиційний ресурс страхових компаній формується за рахунок здійснення суб’єктами ринку та населенням обов’язкового та добровільного страхування. Для іпотечного ринку це особливо важливо, оскільки можливості іпотечного ринку щодо формування такого ресурсу у страховиків на початковому етапі його становлення загалом досить обмежені. Лише з розширенням ємності іпотечного ринку його роль у формуванні інвестиційного ресурсу страхових компаній зростатиме. Адже присутність страхування на вторинному як одно-, так і дворівневому іпотечному ринку є обов’язковим. З кожним новим іпотечним кредитом, з кожною новою операцією на вторинному іпотечному ринку, пов’язаною з рухом іпотечних цінних паперів, інвестиційний потенціал страхових суб’єктів збільшуватиметься (рис. 8.2).

Взаємозв’язок іпотечного та страхового ринків

Рис. 8.2. Взаємозв’язок іпотечного та страхового ринків

З активізацією діяльності страхових компаній та пенсійних фондів на іпотечному ринку слід пов’язувати перспективи функціонування на ньому Державної іпотечної установи. За оцінками експертів, «сьогодні страховики розуміють, що вигіднішого розміщення своїх ресурсів, аніж цінні папери ДІУ, просто не існує. Інвестуючи в іпотеку, вони . отримують надійні папери, підкріплені реальною нерухомістю, уникають накладних витрат із постійного реінвестування накопиченої на їхніх рахунках грошової маси ...» [52]. Зі свого боку, держава, ставлячи перед собою завдання становлення іпотечного ринку, принаймні з цієї причини буде зацікавлена в розвитку як страхового ринку, так і системи недержавного пенсійного забезпечення.

З розвитком іпотечного ринку можна очікувати збільшення частки в структурі активів страхових компаній та пенсійних фондів заставних, особливо таких, що відповідатимуть найвищим рейтингам, а також іпотечних цінних паперів, емітованих Державною іпотечною установою. Останні певною мірою можна вважати державними цінними паперами, і в такому статусі вони повинні суттєво збільшити частку державних цінних паперів у структурі активів страхових компаній та пенсійних фондів. На сьогодні, як показує аналіз світового досвіду функціонування зазначених інститутів, вкладення їх в державні цінні папери становить п’яту частину всіх вкладень. Вкладання коштів пенсійних фондів у зазначені активи, які вважаються низькоризиковими, мінімізує ризик інвестицій для вкладників зазначених фондів, тим самим підвищує рівень привабливості останніх для населення, яке сьогодні загалом з недовірою ставиться до системи недержавного пенсійного забезпечення.

На ринку страхових послуг з виходом на ринок Державної іпотечної установи та суттєвим розширенням сегмента ринку іпотечних цінних паперів за рахунок емітованих нею іпотечних цінних паперів, які, як вже зазначалося, певною мірою можна вважати державними, в структурі типів полісів зі страхування життя (у даному випадку йдеться про контингент так званих «лайфових» страхових компаній) слід очікувати зростання частки інвестиційно орієнтованих програм.

Про високу привабливість даного виду іпотечних цінних паперів ймовірно говорити і в контексті компаній із захисного страхування. Такі суб’єкти мають більш короткострокові зобов’язання порівняно з лайфовими компаніями, величина і час виплати відшкодувань у них більш невизначені, що корегує їх інвестиційну діяльність у напрямі вкладання частини коштів у більш ліквідні активи, а саме, такими є державні цінні папери. Частка останніх в структурі таких компаній становить близько половини їх активів.

Що ж до великих страхових компаній, які об’єднують в собі компанії зі страхування життя та компанії із захисного страхування, то такі мають змогу суттєво диверсифікувати власні активи за рахунок інвестування коштів як в державні цінні папери, так і в інші іпотечні цінні папери з високими рейтингами, емітовані іншими учасниками іпотечного ринку - недержавними спеціалізованими іпотечними установами, банками, а також у заставні. Рефінансування іпотечних кредитів у даному випадку відбуватиметься як через іпотечних кредиторів, тобто через механізм сек’юритизації, так і безпосередньо на кредитному ринку через іпотечних кредиторів.

Загалом ми поділяємо точку зору про необхідність «перетворення в справжніх інституційних інвесторів 378 страхових компаній». Водночас звуженість (а точніше, практично повна відсутність) вітчизняного фондового ринку унеможливлює вирішення цього питання. На сьогодні, за експертними оцінками, як вже зазначалося, активи страховиків розміщуються переважно на поточних банківських рахунках і депозитах, в акції та облігації інвестовано третину активів, в той час як в економіку за напрямами, визначеними Урядом, інвестиції практично не здійснюються [449].

Попри стабільне щорічне нарощування обсягів страхових премій, страховий сегмент фінансового ринку ще не набув статусу впливового інвестиційного фактора, особливо в порівнянні з іншими учасниками фінансового ринку, передусім банками. Так, «за даними Державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг, активи вітчизняних банків перевищують обсяг активів страховиків у 16,5 раза» [449]. Крім того, «за оцінками фахівців Світового банку, від 25 до 50% страхових премій є наслідком схем виведення доходів з-під оподаткування» [449]. Не сприяє територіальній та галузевій диверсифікації інвестиційної діяльності страхових компаній і досить високий рівень концентрації страхового бізнесу. За експертними оцінками, «перші 30 страховиків мають 71% у загальній сумі отриманих платежів. Частка страхових премій, отриманих першими трьома страховими компаніями, становить 28,1% від валових страхових премій в цілому по економіці» [449].

Залишаються невеликими статутні фонди вітчизняних страховиків, що свідчить про їх низьку конкурентоспроможність. На сьогодні жодна страхова компанія не має статутного фонду, який за розміром хоча б наближався до світових стандартів, які, власне, «дають гарантію» для успішної конкуренції (близько 50 млн. дол. США). Намагання страховиків компенсувати низький рівень капіталізації значними обсягами перестрахування ризиків у зарубіжних страхових брокерів та страховиків (обсяги перестрахування становлять третину загального обсягу отриманих страховиками України премій, при цьому за операціями з перестрахування від іноземних компаній надходить в Україну усього близько 5% від загального обсягу перестрахування) своїм негативним наслідком має посилення залежності вітчизняного страхового ринку від кон’юнктури та спекулятивних очікувань іноземних страховиків. Частково вирішити проблему зменшення відпливу страхового капіталу за кордон можна шляхом виходу іноземних перестрахувальників на український ринок. Виходячи з експертних оцінок щорічного обсягу коштів, які можуть вивозитися за кордон за схемами перестрахування, а це більше 80 млн. дол. США, можна вважати, що саме ця сума коштів може потенційно розглядатися як ресурс, який залишатиметься в Україні.

Перспективи нарощування інвестиційного потенціалу страхового сегмента фінансового ринку слід пов’язувати з: розширенням страхування ризиків юридичних осіб (зважаючи на той факт, що ще трохи більше десяти років тому цей напрям практично не розвивався); розширенням страхування сільськогосподарських товаровиробників (за оцінками експертів, «лише 17% сільгоспвиробників застраховано при тому, що ємність ринку сільськогосподарського страхування України оцінюється у 4 млрд. грн.» [449]), в тому числі за рахунок включення земель сільськогосподарського призначення в систему іпотечних відносин, оскільки страхування банківської застави є обов’язковим елементом при прийнятті рішення банком щодо кредитування позичальника; розширенням страхування фінансових ризиків («на думку експертів, страхування фінансових ризиків - практично не освоєна сфера українського страхового ринку» [449]). Крім того, «найбільш недооціненими великими підприємствами видами страхування є: страхування від перерв у виробництві; страхування цивільної відповідальності; страхування життя співробітників; страхування машин та обладнання від поломок. Банки ж недооцінюють: усі види страхування відповідальності (професійна, директорів); комплексне страхування; страхування електронних і комп’ютерних злочинів; страхування від перерв у виробництві. Не отримало належного розвитку й комплексне страхування банків (що включає поряд з іншим ризики шахрайства співробітників і ризики втрати інформації). Маловідомою сферою залишається і ломбардне страхування, страхові кредити тощо» [449].

Диверсифікацію видів страхування слід розглядати під кутом зору розширення можливостей страховиків збільшувати частку тих видів страхування, які дозволяють з досить високим ступенем ймовірності прогнозувати страхові випадки. На сьогодні ж, на жаль, на вітчизняному страховому ринку домінують компанії зі страхування майна від нещасних випадків, які не мають можливості точно прогнозувати настання страхових випадків, а тому змушені обмежуватися переважно короткостроковими, високоліквідними активами.

Визначаючи перспективи розвитку страхового ринку в Україні з метою перетворення його в ефективне джерело інвестиційних ресурсів, в тому числі й на іпотечному ринку, можна окреслити кілька важливих, на нашу думку, кроків у цьому напрямку. Такими, зокрема, повинні бути: підвищення платоспроможного попиту юридичних і фізичних осіб на страхові послуги; активізація держави у напрямку часткової компенсації за рахунок бюджетних коштів вартості страхових послуг в галузях з низьким конкурентним статусом на ринку, для чого мають щорічно передбачатися відповідні кошти в державному бюджеті; підвищення вимог щодо мінімальних розмірів статутного капіталу, сукупних страхових резервів страхових компаній; розширення асортименту страхових послуг, підвищення рівня привабливості для клієнтів нових та існуючих страхових послуг шляхом проведення помірної цінової політики, в тому числі за рахунок нормування порядку встановлення страхових тарифів; розширення повноважень різноманітних страхових фондів щодо використання їх коштів в інвестиційних цілях.

Остання позиція є надзвичайно актуальною хоча б з огляду на прийняття низки законів, що передбачають створення централізованих страхових резервних фондів. Тут передусім варто відзначити Закон України «Про обов´язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» [130], згідно з яким створюються фонд страхових гарантій і фонд захисту потерпілих у дорожньо-транспортних пригодах. Кошти таких фондів, крім таких активів як грошові кошти на банківських рахунках, банківські депозити (вклади), можуть бути представлені і в цінних паперах, що емітуються державою. У цьому контексті актуалізується ідея активізації діяльності новоствореної Державної іпотечної установи. Зазначені інститути могли б інвестувати кошти своїх централізованих страхових резервних фондів у цінні папери, забезпечені пулами заставних, тим самим сприяючи розширенню обсягів рефінансування іпотечних кредитів (очікуваний потенціал ресурсів для цього оцінюється як значний - за оцінками експертів, страховий ринок України може розраховувати на 2 млрд. грн. внесків по даному виду страхування) [41]. Крім того, доцільно було б поширити такий механізм на інші аналогічні фонди, які здійснюють страхову діяльність в інших секторах економіки.

Одним з таких інших секторів є, передусім, аграрний, де в межах державного регулювання ринку страхування сільськогосподарської продукції (капітальних активів), визначеного Законом України «Про державну підтримку сільського господарства України» [121], створений фонд аграрних страхових субсидій. Згідно з даним Законом, якщо на кінець звітного бюджетного року залишок бюджетного рахунку фонду перевищує суму, яка дорівнює подвійному середньорічному значенню суми фактично наданих страхових субсидій за останні три роки (включаючи звітний), то сума такого перевищення підлягає зарахуванню до складу доходів державного бюджету. Така норма, на нашу думку, необґрунтовано виключає дану інституцію з переліку суб’єктів інвестиційного ринку. У зв’язку із цим доречно було б внести відповідні зміни до відповідного Закону щодо надання можливостей спрямування залишку бюджетного рахунку на придбання державних цінних паперів або паперів, емітованих державною інституцією, якою, зокрема, повинен стати Державний земельний (іпотечний) банк. Для аграрного сектору такий захід був би надзвичайно корисним з точки зору формування додаткового джерела фінансових ресурсів для фінансування іпотеки сільськогосподарських земель.

Такі ж невичерпні потенційні інвестиційні можливості існують і в системі недержавного пенсійного забезпечення. Адже на сьогодні активи недержавних пенсійних фондів складають лише 0,01% валового внутрішнього продукту України, а звуженість фінансових інструментів, придатних для інвестування в них активів недержавних пенсійних фондів, формує ситуацію, за якої останні інвестують вільні кошти більше ніж на 90% в банківські депозити. Перспективи позиціонування системи недержавного пенсійного забезпечення в інвестиційному сегменті фінансового ринку визначатимуться ефективністю низки проведених заходів на державному рівні. Такими, зокрема, можуть бути наступні: запровадження обов’язкового рейтингування фінансових інструментів, що є об’єктом інвестування коштів недержавних пенсійних фондів, емітентів цих інструментів та компаній - адміністраторів недержавних пенсійних фондів; надання дозволу вкладати кошти пенсійних фондів тільки на організованих фінансових ринках в інструменти, які відповідають встановленим вимогам щодо рівня фінансового ризику [449]; встановлення обмеження на розміщення коштів пенсійних фондів у фінансові інструменти іноземного походження.

В контексті взаємозв’язку інституційної структури іпотечного та фінансового ринків заслуговує на увагу ситуація, за якої «частина пенсійних фондів ... наймають фінансових посередників для забезпечення професійного управління активами» [387, с.352]. Це ж однаковою мірою стосується і страхових компаній. На сьогодні фахівцями фінансового ринку достатньо обґрунтовано наголошується на необхідності «законодавчого закріплення передачі функцій управління частиною активів страхових компаній ... до спеціалізованих КУА» [473] (КУА - компанія з управління активами).

Сегмент фінансового ринку, представлений системою пенсійного забезпечення та сферою страхового бізнесу, таким чином, дає поштовх для розвитку інших інститутів фінансового ринку, тим самим збільшуючи його ємність та диверсифікуючи структуру.

Виведення іпотечних цінних паперів на фінансовий ринок створює підстави для активізації діяльності небанківських установ. Адже якщо для банків діяльність з випуску та обігу цінних паперів не є головною, то для небанківських установ це основний вид діяльності. У зв’язку із цим є логічним висновок, що «перетворення торговців цінними паперами небанківського сектору у повнофункціональні, фінансово стійкі інститути, що надаватимуть широкий перелік фінансових послуг, є пріоритетним завданням» [473].

Іпотека створює підґрунтя для посилення та диверсифікації інвестиційної діяльності такого різновиду небанківських закладів як інститути спільного інвестування. На світових фінансових ринках (зокрема США) виділяються компанії сертифікатів з готівковою вартістю (Face Amount Companies), які емітують сертифікати, виступаючи боржником інвесторів і несучи ризики від інвестицій капіталів клієнтів у фінансові активи. Серед об’єктів інвестування цих суб’єктів виділяються іпотека, кредитування будівництва, цінні папери.

Найбільший розвиток на фінансовому ринку нині отримали так звані менеджеральні компанії (Management Companies) - у США на їх частку припадає 10% усіх фінансових активів країни та 5% вартості активів компаній відкритого типу, а 40% американців є інвесторами саме М-компаній [103]. Інвестиційна діяльність цих суб’єктів полягає у викупі акцій і сертифікатів у інвесторів.

Аналіз світового досвіду діяльності інститутів спільного інвестування, дозволяє зробити припущення про доцільність зняття законодавчої заборони інвестиційним фондам мати у власності цінні папери інших інститутів спільного інвестування. Відсутність такої заборони в американському законодавстві (можливість інвестувати в сертифікати пайової участі інших інвестиційних компаній), наприклад, створює підґрунтя для створення «мегафондів, або фондів фондів, які інвестують у цінні папери інших інститутів спільного інвестування, диверсифікуючи ризик не між первинними цінними паперами - акціями, облігаціями та іншими, а між їх представниками - цінними паперами інвестиційних фондів. Це забезпечує певний перерозподіл капіталів у середовищі інститутів спільного інвестування, а також створює своєрідний механізм стимулювання і фінансування фондів з найефективнішою інвестиційною політикою. Розміщення коштів спільного інвестування в цінні папери інвестиційних фондів - одна з форм спеціалізації інститутів спільного інвестування» [103]. Різновидом такої спеціалізації є фонди іпотек, які вкладають кошти в гарантовані державою іпотеки. Іпотека, у даному випадку, сприяє диверсифікації інституціональної структури інститутів спільного інвестування та їх інвестиційної діяльності, з одного боку, та розширенню ємності іпотечного ринку за рахунок формування додаткового платоспроможного попиту на відповідні іпотечні цінні папери з другого.

З розвитком іпотечного ринку слід очікувати зміцнення такого інституту фінансового ринку як інститути спільного інвестування і в Україні. На сьогодні «в Україні виникла нова індустрія спільного інвестування, яка налічує більше 100 компаній з управління активами, які управляють більш як 3 мільярдами гривень, вкладених у активи інвестиційних фондів» [473], «частка акцій у сукупному портфелі фондів становить близько 80%, що разом з недостатнім розвитком ринку боргових інструментів не дає змоги інвестиційним фондам оперативно диверсифікувати свій портфель за рахунок різних видів цінних паперів» [387, с.321].

Виведення на ринок іпотечних цінних паперів, що є різновидом боргових цінних паперів, має сприяти диверсифікації портфеля інститутів спільного інвестування та їх інвестиційної діяльності. Інститути спільного інвестування, у свою чергу, сприяють приходу на ринок крупних інвесторів, які завдяки високій кваліфікації фахівців цих структур, спеціалізації останніх на певних видах інвестування (а саме спеціалізація є гарантією низькоризикового входження крупних інвесторів на ринок нових видів, можливо, більш складних фінансових інструментів) зацікавлені у співпраці саме з інститутами спільного інвестування. Особливо така співпраця корисна для крупних інвесторів, яким властива диверсифікована інвестиційна діяльність і які не в змозі на належному (однаково ефективному) фаховому рівні контролювати кожний з напрямів такої діяльності.

З розвитком ринку іпотечного кредитування, слід очікувати також розширення можливостей інститутів спільного інвестування щодо акумулювання коштів за рахунок надання кредитів під заставу. Тим самим відбуватиметься диверсифікація структури напрямів розміщення капіталу спільного інвестування, якими виступають придбання цінних паперів, нерухомості або частки в підприємствах, здійснення операцій зі строковими цінними паперами, похідними паперами.

З метою стимулювання припливу інвестиційного ресурсу на іпотечний ринок доцільно було б у Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [125] передбачити, що інститути спільного інвестування можуть придбавати або додатково інвестувати в цінні папери одного емітента у разі, коли кредитний рейтинг таких паперів відповідає інвестиційному рівню за національною шкалою, визначеною законодавством України, більше ніж 25% загальної вартості активів ІСІ (чинна межа за загальним порядком придбання цінних паперів становить 5%).

Розвиток інститутів спільного інвестування сприяє диверсифікації діяльності банків як одного з елементів системи спільного інвестування. Відповідним схемам характерна присутність інвестиційних та трастових банків. Останні можуть виконувати функції довірчого управління коштами вкладників, організації спільного інвестування, депозитаріїв інвестиційних фондів тощо. З активізацією іпотечного ринку, що, у свою чергу, сприяє посиленню інвестиційної складової окремих інституційних інвесторів за рахунок вкладання коштів в іпотечні цінні папери, забезпечується доручення трастових банків до управління за дорученнями коштами пенсійних фондів та інших інституціональних інвесторів. Слід зазначити, що «сучасне законодавство дозволяє банкам створювати трастові відділи, які займаються управлінням коштами клієнтів за договорами доручення. Ними можуть бути як великі індивідуальні, так і інсти- туційні інвестори - пенсійні ... фонди, фонди страхових компаній ...» [103]. Шляхом відкриття безризикових рахунків банки здійснюють інвестування коштів у забезпечені заставою кредити, що являє собою надійну форму розміщення коштів інвесторів.

Ще однією схемою, яка може одержати розвиток, є створення закритих іпотечних пайових інвестиційних фондів. Принцип діяльності таких фондів полягає у передачі їм іпотечних кредитів з наступним випуском паїв, які придбаються інвесторами. Така схема застосовується, зокрема, в Росії і «дозволяє залучити ресурси інвесторів в різні активи, включаючи іпотечні кредити... «[455].

Ємний ринок іпотечного кредитування створює передумови для розвитку на фінансовому ринку ще одного інституту - ощадних банків та ощадно-кредитних асоціацій. Зазначені інститути спеціалізуються на залученні коштів інвесторів у вигляді депозитів та наданні позик під заставу нерухомості. Їх привабливість для іпотечного ринку обумовлена довгостроковим характером позичкового капіталу, що ними надається, - 10-30 років. Заставні, цінні папери, забезпечені заставними, становлять один з основних видів активів ощадно-кредитних асоціацій. Схожі за структурою активи мають і ощадні банки, з відмінністю, що рівень диверсифікації активів останніх значно більший.

З розвитком іпотечного ринку має активізуватися такий інститут фінансового ринку як інвестиційні компанії. В їх діяльності слід очікувати посилення таких напрямів як: прийняття та передача замовлень щодо одного чи більше фінансових інструментів (брокерська діяльність за договором доручення); управління фінансовими інструментами; консультування з інвестування; андерайтинг фінансових інструментів та/або розміщення фінансових інструментів на основі твердих зобов’язань; розміщення фінансових інструментів без твердих зобов’язань (діяльність з випуску цінних паперів); зберігання та адміністрування фінансових інструментів на рахунках клієнтів; інвестиційні дослідження і фінансовий аналіз чи інші форми загальних рекомендацій стосовно угод щодо фінансових інструментів тощо. Активізація діяльності інвестиційних компаній у зазначених напрямах фахівцями пов’язується з прийняттям закону про інвестиційні компанії.

З розвитком вторинного іпотечного ринку слід очікувати дедалі більшої його продуктової диверсифікації. Ефективне функціонування відповідних сегментів іпотечного ринку зумовлює потребу у застосуванні інноваційних технологій, що, у свою чергу, дає поштовх виходу на ринок нових його учасників. З розвитком, наприклад, ринку іпотечних цінних паперів whole loans, який нині бурхливо розвивається у США та Європі, виникає попит на посередницькі послуги сервісерів. Останні представлені компаніями, які мають потужне програмне забезпечення з управління, обслуговування і контролю платежів за кредитами. Сервісні компанії спеціалізуються на контролі грошових потоків за кредитами, займаються структуруванням окремих whole loans, слідкують за виконанням вимог за платежами і управляють портфелем, тобто слідкують за якістю пулу кредитів, тим самим створюючи додаткову гарантію інвестору [50].

Розвиток інституційної структури фінансового ринку, в контексті позиціювання на ньому іпотечного ринку, передбачає запровадження як обов’язкового елемента системи рейтингування. З цим інститутом, як правило, пов’язується підвищення надійності фінансових інструментів та поліпшення діяльності інститутів фінансового ринку. При цьому формування розгалуженої мережі, незалежних рейтингових агентств, розглядається в контексті неприпустимості монополізації та нав´язування послуг з рейтингування, що не в останню чергу пов’язується із забезпеченням відкритості методик присвоєння рейтингів фінансовим інструментам та фінансовим інститутам, а також сприянням виходу на ринок України визнаних у світі рейтингових агентств Standard & Poor´s, Moody´s, Fitch [473]. Слід зазначити, що проблема демонополізації інституту рейтингу- вання постійно знаходиться в центрі уваги фахівців фінансового ринку та науковців. Особливий наголос на цій проблемі був зроблений на проведених круглих столах, які відбулися у 2005-2006 рр. із залученням широкого кола науковців та практиків [458]. При цьому наголошується, що «бар´єри входження на ринок рейтингових послуг на етапі його становлення повинні бути максимально низькими, а критерії, яким мають відповідати уповноважені рейтингові структури, визначатися законом, а не відомчими актами» [458]. Присутність на ринку єдиного органу - національного уповноваженого агентства, на їх думку, негативно впливає на якість рейтин- гових послуг, їх вартість та підриває довіру до рейтингових оцінок, а «адміністративно-примусова за характером та монополізована за формою модель рейтингування, яка сьогодні формується в Україні, загрожує нормальному функціонуванню фінансового ринку, суттєво обмежує можливості залучення інвестиційних ресурсів до реального сектору вітчизняної економіки і тому потребує серйозної корекції» [458].

В контексті вирішення проблеми створення ефективної та цілісної системи рейтингування суб’єктів фінансового ринку та фінансових інструментів заслуговує також на підтримку ідея запровадження, крім кредитних, ще й інших рейтингів, у першу чергу рейтингу стійкості.

Розвиток кредитного ринку, в тому числі і ринку іпотечного кредитування, передбачає запровадження такого інституту як бюро кредитних історій. Створення надійної системи ідентифікації ділової та фінансової репутації приватних позичальників, компаній розглядається як одна з фундаментальних умов подальшого розвитку ринків інвестицій та кредитів, вагомим сегментом яких виступає система іпотечного кредитування. Перспективи розвитку інституту кредитних історій в Україні пов’язані з прийняттям Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» [131].

Подібні інститути у світі мають більш як столітню історію свого функціонування (Додаток Ю). За оцінками Центру досліджень у сфері економіки і фінансів (США), обмін кредитною інформацією стимулює зростання банківських кредитів по відношенню до ВВП приблизно на 20% [450].

Певного коригування своїх функцій на іпотечному ринку потребує Українська національна іпотечна асоціація. На сьогодні зазначена інституція свою діяльність здійснює за такими основними напрямами (Додаток Я).

Посилення ролі Асоціації в активізації іпотечного ринку вбачається в системі інформаційного забезпечення його суб’єктів. Тут логічно говорити про створення офіційного інформаційного видання «Іпотечний ринок України», підготовкою і виданням якого могла б займатися Українська національна іпотечна асоціація у тісній співпраці з Державною іпотечною установою. В цьому виданні могли б надаватися аналітичні матеріали на основі моніторингових досліджень усіх структурних елементів іпотечної системи з диференціацією в регіональному розрізі.

Актуальною вбачається діяльність Асоціації в системі хеджування ризиків. Участь в ній Асоціації могла б реалізовуватися через спеціально створений фонд. Функції ініціювання створення, організаційного оформлення та контролю за діяльністю цього інституту могла б взяти на себе Українська національна іпотечна асоціація. Ресурси фонду могли б формуватися за рахунок відрахувань певної фіксованої суми коштів іпотечними кредиторами, спеціалізованими фінансовими установами, забудовниками, купівлі державних цінних паперів та іпотечних цінних паперів, емітованих Державною іпотечною установою. Не виключена участь у формуванні ресурсної бази цього фонду і держави, яка таким чином могла б робити свій внесок у хеджування ризиків, пов’язаних з іпотечним кредитуванням певних соціально вразливих категорій громадян, сільськогосподарських товаровиробників тощо. Сам фонд, у свою чергу, міг би виступати як інвестор на іпотечному ринку, інвестуючи певну частину свого ресурсу в іпотечні цінні папери, емітовані спеціалізованими фінансовими установами. Діяльність такого фонду слід розглядати і в контексті залучення до цієї системи суб’єктів страхового бізнесу, в яких могло б здійснюватися перестрахування ризиків фондом.

Дослідження, таким чином, закономірностей розвитку інституційної структури іпотечного ринку, дозволяє зробити висновок про наявність значного його впливу на удосконалення та диверсифікацію структури фінансового ринку країни. Іпотечний ринок є ефективним інструментом, що забезпечує реалізацію основної функції фінансового ринку, збільшує його ємність, перетворює в чинник економічного зростання через активізацію інвестиційної діяльності в різних секторах національної економіки, дозволяє підвищити частку внутрішнього інвестиційного ресурсу в структурі попиту на нього з боку суб’єктів ринку, що реалізують на ньому власні стратегії.