Історія вчень про державу і право
7.3. Російська і українська державно-правова думка в революційну добу вітчизняної історії
На початку XX ст. російська і українська державно-правова думка глибоко сприйняла та засвоїла ідеї провідних західних мислителів. Водночас бурхливі революційні події в Російській імперії піддали суттєвій корекції погляди вітчизняних дослідників.
Євген Трубецькой (1863—1920). Російський правознавець і релігійний філософ. Вчення про державу і право він виклав у працях «Рабство у Давній Греції» (1886), «Релігійно-суспільний ідеал західного християнства у V ст. Світогляд блаженного Августина» (1892), «Релігійно-суспільний ідеал західного християнства в XI ст. Ідея Божеського царства у Григорія VII та публіцистів — його сучасників» (1897), «До характеристики вчення Маркса і Енгельса про значення ідей в історії» (1902), «Війна і бюрократія» (1904), «Філософія Ніцше» (1904), «Церква і визвольний рух» (1905), «Відповідь губернських предводителів» (1905), «Крах» (1905), «Політичні ідеали Платона та Арі-стотеля» (1906), «Філософія християнської теократії» (1906), «Два звірі» (збірник наукових статей 1905—1907), «Філософія права професора Л. І. Петражицького» (1907), «Свобода і безсмертя» (1907), «Лекції з історії філософії права» (1907), «Соціальна утопія Платона» (1908), «Світогляд В. С. Соловйова» (1912—1913), «Умогляд у фарбах» (1915), «Два світи в давньоруському іконописі» (1916), «Росія в її іконі» (1917), «Метафізичні основи пізнання» (1917), «Сенс життя» (1918), «Звірине царство та його майбутнє відродження у Росії» (1919), «Велика революція і криза патріотизму» (1919), «Спомини» (видано у 1921), «Інше царство та його шукачі у російській народній казці» (видано у 1922), «З минулого» (видано у 1925) та ін.
Державо- і праворозуміння Трубецького еволюціонували від нігілізму стосовно теорій держави і права та суспільних наук взагалі, вульгарного матеріалізму до сповідування англо-французького позитивізму, німецького скептицизму та російського богошукання. Стабільні державно-правові погляди почали формуватись у нього лише під час роботи в Київському університеті. Саме тоді він став обґрунтовувати вирішальне значення історичного християнства у право- і державотворенні, негативну роль отців церкви у змішуванні «благодатного закону» зі «світським порядком правовим», виробленні ними «односторонньо-законниць-кого» віровчення, яке призводить до втрати сили християнством, недосконалої ідеї «всесвітнього царського священства», що спрямовувалось на встановлення влади не лише над кліром, а й над усім світом. Гостро критикував Трубецькой і спроби одягти на церкву «вікові ланцюги» та перетворити її на «недостойну служницю світської влади». Загальнолюдську місію релігії загалом і завдання російської православної церкви зокрема він вбачав у «просвітництві, дзвоном усезагального свята оновленому», тобто у тому, щоб служителі «державної релігії» почали підтримувати опозицію, відмежувались від начал «рабського опортунізму» і сміливо критикували сучасний державний устрій, самодержавне законодавство, викривали «урядову неправду».
Власний курс енциклопедії права Трубецькой вибудував на природному праворозумінні, стрижнем якого є «моральний ідеалізм». Усю свою критику він спрямував проти «двох апокаліптичних звірів»: реакції («практичного матеріалізму») та революції («ідеологічного матеріалізму»). У цей час він уже еволюціонував від кадетизму до мирнообновленства і розпочав полеміку з «містичним алогізмом» С. Булгакова, П. Флоренського та В. Ерна. Ефективним важелем державного механізму і поліпшення законів Трубецькой вважав торжество загальнохристиянського ідеалу в політичному житті Росії. Він прагнув до примирення всіх російських політичних сил на основі «всеєдності», «правди і справедливості». Окрім наведених, улюбленими термінами Трубецького у його державно-правових і політичних доктринах були «етика», «совість», «гідність», «честь», «достоїнство» тощо. Він був упевнений, що справедливий державний устрій не може ґрунтуватися на «тваринному, буржуазному страхові та інстинкті самозбереження», на «ненажерливості, злобі та людиноненависницьких інстинктах озвірілої маси». Це є відцентрові сили, і той, хто на них орієнтується, вибудовує державу «на піску», «рве її на частини», стирає грань між свободою і анархізмом, між демократією і деспотизмом, займається «звіропоклонством під виглядом народопоклонства».
Ідеал Трубецького — правова держава, демократичний зміст правових конституційних форм. Він розрізняв демократизм правовий, культурний, що спирається на національний ґрунт, і дикий, антиправовий, антиконституційний, що вироджується в анархію і деспотизм. Оригінальним є протиставлення Трубецьким російського патріотизму і німецького націоналізму. Перший переслідує «понаднаціональну мету», «піднімає народну справу над національним егоїзмом», а другий — навпаки. В останніх працях про державу і право Трубецькой наголошував на проблемах світового хаосу, кривавих кошмарів, злих сил, на колізії мети держави і гідності особи. Він був упевнений, що державному механізмові зовсім не потрібні громадяни чесні, совісні, справедливі. Держава перетворюється на «смертного бога» для людини, зацікавлена у громадянах, які не мають відчуття гідності, а це послідовно призведе до «втрати людини». Запобігти таким руйнівним процесам можна лише через релігію, оскільки після порушення релігійних зв´язків «людина стала вовком, і держава впала». Ситуацію може виправити активізація церковного життя: саме церква сповідує найдосконаліші закони життя суспільства і забороняє людям «ковтати живцем одне одного».
Найвизначнішою заслугою Трубецького у юриспруденції є його вагомий внесок у «повернення» до Росії і України оновлених основ природного праворозуміння, започаткування тут традицій школи «відродженого природного права», що вже набирала сили на Заході. Дефініція сутності права у Трубецького, принаймні зовні, досить проста: «Право є сукупністю норм, які, з одного боку, надають, а з іншого боку, обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних відносинах». Однак таке визначення є результатом, підсумком найглибшого попереднього аналізу, ретельного розбору і суворої, інколи жорстокої критики вчень Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Вольтера, Мореллі, Ж.-Ж. Руссо, Р. Ієрінга, Ф.-К. Савіньї, А. Шопенгауера, Л. Петражицького, М. Коркунова і навіть вчителя і друга В. Соловйова. Трубецькой був певен, що право виникає, з одного боку, як засіб забезпечення егоїстичних потреб та інтересів окремої особистості, обмеження її дій чіткими правилами, а з іншого — як механізм активізації громадянина, практичної реалізації усезагального абсолютного закону добра. Висхідним, першопочатковим витоком права є свідомість людини. Будь-які закони, кодекси, затверджені державою, слід вважати обов´язковими лише «в ім´я природного права людської особистості».
Природне право є еталоном, взірцем для права позитивного, яке має відповідати приписам природного права, а людина за жодних умов не може перетворюватись на «раба права писаного». Однак сукупність природного права Тру-бецькой викладав уже під впливом Р. Штамлера з його доктриною «правильного права». Лише одне з численних природних прав є абсолютним, тобто незмінним і вічним. Це закон добра, що повинен назавжди стати стрижнем будь-якої позитивної норми. Усі інші приписи «кодексу природного права» характерні лише для певної епохи, певної країни, тобто мають історично і географічно змінний характер. Із цих позицій Трубецькой нещадно критикував і концепції історичної школи права щодо правосвідомості народу як основного і єдиного джерела позитивного права. Прагнучи до визначення сутності права через свободу поведінки особистості, орієнтуючись на забезпечення її основних прав, послідовний гуманізм, застосовуючи певний досвід історизму, Трубецькой цілеспрямовано заперечував зведення сутності права до держави, «загальних переконань», «загальної волі», «мінімуму моральності», примусу чи сили тощо. Поза увагою він залишав лише гегелівську доктрину праворозуміння та її марксистську інтерпретацію.
Поняття «держава» Трубецькой тлумачив як «правову організацію, союз людей, пов´язаних між собою загальними началами права», узагальнюючи це у формулі «право є право». Він висловив оригінальну думку, що саме право є творцем держави, а не навпаки.
Учення Трубецького справило значний вплив на державно-правові і філософські концепції М. Бердяева, С. Булгакова, П. Флоренського та інших мислителів.
Богдан Кістяківський (1868—1920). Український правознавець, філософ, історик, син правознавця, історика, археографа і громадського діяча О. Кістяківського. Він є автором юридичних соціально-філософських праць «Права людини і громадянина» (1905), «Держава правова і соціалістична» (1906), «Як здійснити єдине народне представництво?» (1907), «М. П. Драгоманов. Його політичні погляди, літературна діяльність і життя» (1908), «На захист права. (Інтелігенція і правосвідомість)» (1909), «До питання про самостійну українську культуру» (1911), «Герцен і Україна» (1912), «М. П. Драгоманов і питання про самостійну українську культуру» (1912), «Сторінки минулого. До історії конституційного руху в Росії» (1912), «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук та загальної теорії права» (1916).
Кістяківський розглядав історію права як загальносвітовий процес розвитку правосвідомості народів, що відображає формальні цінності їхньої культури і внаслідок діяльності правових інституцій набуває об´єктивного вираження в законах. Три сфери людської свідомості (логічну, етичну й естетичну) він трактував як єдиний нормотворчий процес. Спираючись на цю ідею, обґрунтував синтетичний підхід до розуміння права, який містив у собі не тільки висновки догматичної юриспруденції, а й досягнення соціологічної та психологічної шкіл права. Б. Кістяківський досліджував соціальну природу права, зв´язок права і культури, вважав, що правові норми ґрунтуються на етичній свідомості людини. У цьому контексті право він розглядав як сферу духовної культури, творчості особистості.
Розвиваючи концепцію плюралізму методів дослідження соціальних явищ, Кістяківський дійшов висновку про те, що множинність причин, які обумовлюють право, а також множинність його цілей є підставою того, що різні аспекти права визначають наявність різних методів наукового дослідження. Тому можливі чотири визначення права: соціологічне, психологічне, державно-організаційне і нормативне. Таке широке розуміння права дало підставу вважати його важливим чинником перебудови держави, перетворення її на «творіння права».
Кістяківський був одним із творців теорії правової держави. Він зазначав, що справжнє національне визволення трудящих можливе лише у конституційній (правовій) державі з федеративним устроєм, що сприятиме вирішенню національного питання. Правова держава вивільняє суспільні творчі сили, відкриває простір для розвитку громадянського суспільства. На його думку, правовою може бути як буржуазна, так і соціалістична держава. Соціалістична держава є найрозвинутішим типом правової держави. При цьому соціалізм він розглядав як торжество ідей «належного», «необхідного» і «справедливого».
Як послідовник гуманістичних ідей М. Драгоманова, Кістяківський здійснив синтез соціалістичних та ліберальних ідей, наголошував на рівноцінності громадянських і соціальних прав людини. Він вважав, що будь-яка суспільна організація потребує правових норм, які регулюють поведінку індивіда. Пристрасть до формальних правил і детальної регламентації людського життя притаманна поліцейській державі й не має нічого спільного з державою правовою. Основу міцного правопорядку становить свобода особистості та її недоторканність. А отже, право можна вважати втіленим у життя тільки там, де є свобода особи.
Йосип Покровський (1868—1920). Український і російський теоретик правової держави, фахівець із римського і цивільного права, випускник юридичного факультету і професор Київського університету Св. Володимира. Він є автором праць «Роль римського права в правовій історії людства і в сучасній юриспруденції» (1894), «Бажана постановка цивільного права у вивченні та викладанні» (1896), «Право і факт у римському праві. Ч. І. Право і факт як матеріальна основа позовів» (1898), «Основні питання володіння в новому німецькому уложенні» (1899), «Право і факт у римському праві. Ч. II. Генезис преторського права» (1902), «Право на існування» (1905), «Природно-правові течії в історії цивільного права» (1909), «Історія римського права» (1913, 2-ге видання — 1915, 3-тє — 1918), «Основні проблеми цивільного права»(1917)та ін.
Покровський дотримувався власного оригінального бачення римського права як відображення логічного розвитку основних юридичних принципів, які й «реалізуються тепер у сучасних юридичних інститутах». Інші системи права європейських держав, особливо німецьке право, на його думку, «викривляють» ці принципи, порушують «гармонію» римського права і суперечать йому. Однак Покровський не вимагав боротьби з такими явищами, хоча і не схвалював їх, вважаючи об´єктивним процесом. Він закликав ретельно вивчати причини таких «викривлень» римського права з урахуванням нових суспільно-економічних умов. Своєрідними є обґрунтовані ним ідеї про роль преторів у римській юридичній творчості взагалі і докорінну відмінність між видами римських позовів зокрема.
Витоки правової держави Покровський вбачав у юриспруденції Павійської, Равеннської та Болонської середньовічних юридичних шкіл. При цьому він звертав увагу на те, що всередині кожної правової системи будь-яка норма права підлягає оцінці на відповідність справедливості, а несправедлива норма має бути скасована і змінена на правило, обумовлене справедливістю, яка тотожна природному праву. Надалі у концепціях цих шкіл при виявленні суперечності норм права переважали позитивістські погляди: у разі конфлікту за критерій відповідності обирали позитивне законодавство. Покровський цікаво обґрунтовував як одну з вирішальних ознак правової держави право людини на гідне існування, яке Б. Кістяківський використав як узагальнювальний критерій соціалістичної правової держави.
Мойсей Острогорський (1854—1921). Російський юрист, соціолог, політичний мислитель і громадський діяч, автор праць «Витоки загального виборчого права», «Права жінок», «Демократія і організація політичних партій» (1902), «Демократія і партійна система в СІЛА» (1910). Він відомий як основоположник політичної соціології та партологїї — наукового напряму, що вивчає діяльність політичних партій і партійних систем. Він вважав, що тільки партії, організовані на принципах свободи та незалежності їх членів, можуть будувати і розвивати демократію. Життєздатна демократична держава, за Острогорським, може виникнути лише тоді, коли демократія наповнена відповідальністю вільних особистостей. На його думку, тогочасні демократії були здатні надати індивіду лише матеріальну свободу, а духовна свобода, свобода вибору, можливість діяти відповідно до своїх переконань нездійсненна навіть у розвинутих державах. Перешкодою на шляху моральної свободи є «партійний формалізм», який придушує волю і автономію особистості. Тогочасну систему представництва Острогорський вважав занадто олігархічною, нездатною адекватно відображати інтереси різних груп суспільства. У зв´язку з цим найбільш представницькою, на його погляд, є партійна система, побудована за функціональною ознакою, яка уможливлює конкуренцію законодавчої і виконавчої гілок влади.
Острогорський першим указав на зв´язок таких параметрів розвитку, як перехід до масового суспільства й можливість маніпуляції волею виборців, взаємозалежність мас і політичних партій, бюрократизації і формалізації партійної діяльності в конкурентній боротьбі за владу. Однією з небезпечних тенденцій еволюції політичних партій, за Острогорським, є виникнення «кокусу» — політичного механізму, що дає змогу вузькому колу лідерів партійної еліти зосереджувати у своїх руках владу над партійними структурами. Особливо небезпечними для суспільства він вважав такі наслідки цієї практики, як відчуження соціуму від політичного життя, розрив між політикою і мораллю, формування конформістської свідомості і громадянської індиферентності.
Значення теоретичних здобутків Острогорського полягає в тому, що він не лише вказав на небезпеку негативних тенденцій розвитку демократії, а й намітив шляхи їх подолання, якими є: відмова від колективної, партійної відповідальності, що спричиняє відставку уряду, й заміна її індивідуальною відповідальністю міністрів і депутатів; подолання тиранії більшості через забезпечення інтересів і представництва тих груп, які опинились у меншості; висування депутатів не за ознакою належності до певної партії, а від громадських рухів, які більш гнучко виражають різноманітні інтереси населення; подолання розриву між громадянським суспільством і державою, між суспільством і політичним життям, між політикою і мораллю; заміна закритих партій широкими громадськими рухами, об´єднаними спільними цілями та інтересами.
Павло Новгородцев (1866—1924). Російський філософ права, політичний діяч. Йому належать праці «Моральний ідеалізм у філософії права» (1903), «Держава і право» (1904), «Криза сучасної правосвідомості» (1909), «Право на гідне людське існування» (1911), «Психологічна теорія права і філософія природного права» (1913), «Про суспільний ідеал» (1917), «Лекції з історії філософії права» (1918), «Російська школа у філософії права» (1922). Основні їх ідеї — моральна автономія особистості, співвідношення права, політики і моралі; прагнення обстояти самоцінність свободи.
Новгородцев був одним із творців філософії права і розумів її як систему знань про суспільний ідеал. Він вважав її наукою чіткою, не залежною від зовнішніх впливів, політичних рухів і пристрастей, наділеною здатністю піднести людину до висот. Основним суб´єктом і метою історії для Новгородцева, як представника неокантіанської течії, була особистість, наділена розумом і свободою волевиявлення. Він хотів приписати державі турботу про індивіда; формуючи неоліберальний підхід, заперечував ідею відсторонення держави і пропонував вимагати у неї допомогу економічно незахищеній особистості.
Демократію П. Новгородцев розглядав як одну із форм правової держави, основним принципом якої є зв´язок політики з нормами права, дотримання яких обов´язкове і для держави, і для громадян. До основних характеристик правової держави філософ зараховував невідчужувані права особистості, обмеження влади держави, додержання принципу поділу влади, належний рівень політичної культури. Наука про право, на його думку, не може бути служницею чинного законодавства.
Політичну владу П. Новгородцев розглядав як складну систему юридичних відносин і психічних впливів, яка за допомогою різноманітних правил і заходів регулює і спрямовує суспільне життя. У демократичному суспільстві, на його думку, свобода повинна спиратися на спільний зв´язок і солідарність усіх членів спільноти, інакше вона може зумовити самознищення і руйнацію основ державного життя. Новгородцев уважав, що політика і право, якщо вони спрямовані на забезпечення справедливості, повинні ґрунтуватися на моральному дусі. Ставлячи етичні норми вище за державу, він вбачав її роль у втіленні морально-етичних принципів.
Критично осмислюючи марксизм, Новгородцев вважав його ідеї несумісними з реальним функціонуванням суспільства, бездержавність, проповідувану марксизмом, називав утопією. Держава і право можуть розвиватися лише еволюційним шляхом. Ще до революції 1917 р. він зазначав, що історичне здійснення соціалістичних начал означатиме цілковитий крах марксизму. Не зусилля людей, а саме життя своєю природною течією підготує людству його майбутнє щастя.
Микола Міхновський (1873—1924). Український громадський, політичний діяч, юрист і публіцист. У 1891 р. він став одним із засновників та ідейних натхненників «Братства тарасівців», яке проголосило метою вільний розвиток української нації у власній автономній державі. М. Міхновський та його однодумці виходили з того, що сутність людини визначається нацією, до якої вона належить, а істинний патріотизм ґрунтується на прагненні «розбити московські кайдани», «пробудити українські національні почування», «ствердити цілоукраїнську національну родину» і визволити націю з-під гніту.
На початку 1902 р. М. Міхновський із групою однодумців заснував Українську народну партію (УНП), для якої написав «Десять заповідей» і «Програму». У 1905 р. він разом із соратниками по УНП висвітлив своє бачення конституційних основ існування України як «спілки вільних і самоправних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселених українцями» у проекті «Основного закону "Самостійної України" Спілки народу українського».
У статтях «Вибори до Думи Державної», «До українського громадянства на Україні російській» та інших
М. Міхновський, зробивши ставку на українську інтелігенцію як соціальну основу власної платформи, набув статусу лідера національно-радикальної течії у вітчизняній правовій і політичній думці початку XX ст., переконаного опозиціонера самодержавному курсу царської Росії на пригноблення національних меншин, русифікаторство, великодержавність.
Як провісник і фундатор українського націоналізму, платформи незалежності і самостійництва, Міхновський обстоював у своїх концепціях не правовий шлях розв´язання національної проблеми, а філософію сили, постулати пріоритету інтересів нації над соціальними інтересами, зверхність прав нації над правами людини; вбачав причини національного гноблення не в економічному чи політичному устрої держави, а в природному протистоянні, жорстокій боротьбі націй; пропагував необхідність націоналізації урядових структур, готовність етнічних українців силою придушити національні меншини у випадку їх посягань на інтереси корінної нації. Правові і політичні погляди М. Міхновського теоретично були обґрунтовані слабо. Унаслідок відсутності чіткого концептуального уявлення щодо суспільних процесів він часто демонстрував непослідовність, що виливалось у коливання між демократією і авторитаризмом, республікою і монархією, визнання чи відверте заперечення соціалістичного ідеалу та ін.
Симон Петлюра (1879—1926). Український політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист, педагог. Свої правові і політичні погляди виклав у численних публіцистичних статтях і нарисах, листах і споминах, публічних виступах, а також у низці меморандумів, звернень, закликів, маніфестів, декларацій, розпоряджень, наказів, підготовлених особисто чи за його дорученням. Більша частина спадщини Петлюри зберігається у бібліотеці його імені у Парижі.
Фундаментальні концептуальні право- і державотворчі уподобання Петлюри сформувалися до подій 1917 р. У юнацтві він перебував під впливом анархізму, але згодом перейнявся ідеями земців-конституціоналістів кінця XIX — початку XX ст., став прихильником демократії, республіканізму, новітнього класичного конституціоналізму і парламентаризму, доктрин панування права, юридичної рівності громадян, обмеження державної влади правом, необхідності політичного, адміністративного і судового захисту конституції тощо. У роки Першої світової війни орієнтувався на Росію і підтримував держави Антанти з їх сталими демократичними традиціями класичного конституціоналізму. Поступово Петлюра еволюціонував від бачення майбутнього України як автономної одиниці у складі Російської Федеративної Республіки до домагання самостійності, незалежності УНР. Гасло «Україна для українців» він рішуче заперечував.
Виразним був потяг Петлюри до «трудової» демократії, тобто ідеї передати всю владу «працюючим класам» — селянам, робітникам і трудовій інтелігенції та усунути від неї експлуататорів. Соціальні пріоритети у його світогляді інколи навіть затьмарювали національно-державницькі уподобання: «Коли б в Українському сеймі сиділи пани, то я прокляв би саму автономію». Будучи палким прихильником «трудового парламентаризму» в державному будівництві, він вступав у гострі суперечки з В. Винниченком, який схилявся до радянської форми владування. Однак «парламентаризм» Петлюри, орієнтований на середній прошарок суспільства, був непослідовним, оскільки вимагав повної політичної свободи лише для партій лівої орієнтації. З одного боку, як рішучий противник влади рад, Петлюра спочатку виступав проти прихильників радянської влади, а з іншого — формував власний кабінет міністрів з радянською орієнтацією, укладав тимчасові військові союзи з Москвою. За ухилом «вліво» наставав черговий ухил «вправо». В еміграції Петлюра зосереджував зусилля на питаннях дипломатичного характеру, пов´язаних із визнанням уряду УНР в екзилі та його фінансуванням Францією, Бельгією і Чехословаччиною, прагнув до об´єднання української еміграції навколо «єдиного державного центру», до поділу СРСР на суверенні держави, боровся з протистоянням УНР серед його колишніх однодумців з Директорії.
Як політичний діяч Петлюра зробив значний внесок у практику українського державотворення революційної доби 1917—1920 рр. Однак складність ситуації, політичні коливання стосовно ЗУНР, численні зловживання «батьків-отаманів», формально підпорядкованих Директорії, помилкові рішення її голови, особливо у виборі союзників, амбітність та імпульсивність у стосунках із соратниками-однопартійцями, часті випадки зради у лавах петлюрівців призвели до неоднозначного ставлення до Петлюри його сучасників (В. Винниченка, М. Грушевського, М. Шапова-ла, Д. Дорошенка, М. Порша, П. Христюка та ін.), а також до суперечливих, часом діаметрально протилежних оцінок у літературі постаті Петлюри і його ролі в історії державності України.
Іван Петрункевич (1843—1928). Російський і український політичний діяч, організатор і лідер руху земців-конституціоналістів на теренах Російської імперії та Конституційно-демократичної партії, фундатор ідеї новітньої європейської моделі судової конституційної юстиції. Його політико-правові погляди викладені у численних промовах і програмах земського руху, проектах конституції Російської імперії, працях «Найближчі завдання земства» (1879, вперше надруковано під іменем автора у 1914), «Пам´яті В. А. Гольцева» (1910), «Із записок громадського діяча» (видано у 1934) та ін. Керував авторським колективом із видатних юристів (В. Виноградов, В. Водовозов, В. Гессен, М. Ко-валевський, Ф. Кокошкін, П. Мілюков, М. Рейснер та ін.), який підготував і опублікував фундаментальну працю з конституційного права у 2-х томах «Політичний устрій сучасних держав» (1905—1906). З 1878 р. Петрункевич розпочав діяльність як організатор руху земців-консти-туціоналістів по всій Російській імперії, за що був вигнаний з України. У 1879 р. написав першу програму «Найближчі завдання земства» з ідеєю скликання Установчих зборів, якою українські і російські конституціоналісти керувались аж до початку XX ст.
Петрункевич був концептуальним натхненником проекту «Основного державного закону Російської імперії». Поряд з визнанням верховенства права, необхідності чіткого поділу влади, її юридичного обмеження, фіксацією найширших прав і свобод людини і громадянина проект містив спеціальну главу «Про Верховний Суд», яка всебічно і досконало виписувала його як спеціальний державний орган «для охорони Основного Державного Закону від порушень та для вирішення спорів щодо його тлумачення», визначала його повноваження, суб´єктів звернення (від приватного громадянина до імператора) тощо. В опублікованих коментарях Верховний Суд іменували «вищим конституційним судом», наводили глибокі концептуальні обґрунтування «спеціальної судової конституційної юстиції» . За півтора десятиліття до Г. Кельзена Петрункевич не тільки винайшов, а й теоретично аргументував ідею новітнього конституційного суду, тобто сучасну європейську модель конституційної юстиції, яка й на початку III тис. випереджає існуючу практику в деяких країнах.
Основну мету свого життя І. Петрункевич вбачав у торжестві природного права, побудові конституційної, правової держави з юридично обмеженою владою, гарантованими конституцією правами і свободами людини. Право як найвища справедливість, на його думку, є сукупністю моральних істин, які сприймають християнська культура, громадськість та цивілізація. До ідеї формального (позитивного) права він ставився критично, пояснюючи це її штучністю, спрямованістю проти честі, моральних зобов´язань і правди.
У поглядах на еволюцію держави І. Петрункевич дотримувався соціологічної теорії. На його переконання, держава у своїй історії проходить чотири стадії: племінну, феодальну, військово-національну та промислово-правову. Він вимагав віднайдення і закріплення в конституції юридичної основи «московської влади», яку можна «відшукати в єдиному місці — європейській юридичній теорії», що спирається на загальновизнані концепції природного права, які, зокрема, розвивали Ф. Прокопович, В. Татищев, М. Сперанський. Петрункевич поняття «конституційна держава» і «правова держава» ототожнював.
Над могилою І. Петрункевича у Празі викарбувані слова О. Пушкіна «Свободы сеятель пустынный, Я вышел рано, до звезды...», які відображають складний шлях мислителя і трагічну долю його конституціоналістських ідей.
Лев Петражицький (1867—1931). Російський цивіліст, теоретик і філософ права. Він є автором багатьох наукових праць про державу і право: «Розподіл прибутків, отриманих при користуванні» (1892), «Учення про прибуток» (1893, 1895), «Передмова і вступ до науки політики права» (1896), «Звичаєве право на народний дух» (1899), «Нариси філософії права» (1900), «Вступ до вивчення права і моральності» (1907), «Теорія права і держави у зв´язку з теорією моральності» (1907), «До питання про соціальний ідеал та відродження природного права» (1913).
Л. Петражицький розробив теорію права, згідно з якою реальність є дуалістичною і охоплює, з одного боку, фізичні об´єкти та живі організми, а з іншого — психологічні феномени. Право він розглядав як особливу форму психічних переживань, покликану виконувати дистрибутивну (спрямовану на розподіл предметів, наділених певною економічною цінністю) та організаційну функції (передбачає право одних осіб наказувати іншим). Крізь призму пізнання психології людини Петражицький пояснював і сутність держави. Він, зокрема, розробив концепцію державної влади як явища, заснованого на психологічних проекціях прав і обов´язків, що продукують відносини влади між правлячими особами і підлеглими. Держава, на його погляд, — це лише ідея, яка спонукає до суспільно корисної поведінки і знесилює поведінку суспільно шкідливу.
Право Петражицький поділяв на інтуїтивне та позитивне. Інтуїтивне право є особистісним психологічним явищем, що полягає у переживанні імперативно-атрибутивного обов´язку, який кореспондується «праву» іншої особи. При цьому імперативну природу автор вбачав в усвідомленні свого обов´язку, атрибутивну — в усвідомленні свого права. У наявності атрибутивності полягає відмінність права від моралі. Мораль, за Петражицьким, є узагальнювальним поняттям, право — завжди конкретне, тому він ставив його вище від моралі. Інтуїтивним правом регулюються певні відносини між людьми. Натомість позитивне право обмежене дією правових норм і тому є універсальним. Перевагу Петражицький надавав інтуїтивному праву, наголошуючи на пріоритеті усвідомлення правових явищ (у їх психологічному розумінні) над формальним вивченням правових норм.
Досліджуючи цивільне право під кутом зору відродження природного права, філософ обґрунтував необхідність створення в межах правознавства «політики права» — нової науки, яка б вивчала психічні особливості правового регулювання людської поведінки на основі глибокого проникнення в особливості її мотивації та специфіку розвитку людського характеру. Петражицький вважав, що законодавча політика як основа нової науки, покликаної слугувати прогресові й удосконаленню існуючого правопорядку, має спиратися на методологічні розробки природно-правових проблем. Політика права має своїм завданням очищення психіки людей від антисоціальних нахилів і спрямування їх поведінки на досягнення спільного блага. Базис нової науки він вбачав у становленні й розвитку правової педагогіки. Неодмінними умовами створення такої науки є виявлення природи політико-правового мислення, раціональне вивчення масової та індивідуальної поведінки, вдосконалення людської психіки щодо очищення від антисоціальних схильностей.
Теорія Л. Петражицького набула поширення на початку XX ст., справивши значний вплив на розвиток вітчизняної і світової філософсько-правової, психологічної і соціологічної думки, оскільки відкрила можливості для глибшого з´ясування мотиваційних особливостей права.
Михайло Грушевський (1866—1934). Український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів. Йому належать праці «Громадський рух на Україні-Русі в 13 ст.» (1891), «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава Мудрого до кінця 14 ст.» (1891), «Розвідки і матеріали до історії України-Русі. Т. І—V» (1895—1902), «Джерела до історії України-Русі. Т. І—II» (1895—1897), «Історія України-Русі. Т. 1-Х» (1898—1937), «Нарис історії українського народу» (1904), «Звичайна схема "руської" історії і справа раціонального укладу історії східного слов´янства» (1904), «З біжучої хвилі» (1906), «Звільнення Росії і українське питання» (1907), «Ілюстрована історія України» (1911), «Наша політика» (1911), «Вільна Україна» (1917), «На порозі нової України. Гадки і мрії» (1918), «Початки громадянства, генетична соціологія» (1921), «З історії релігійної думки на Україні» (1925) та ін.
Під впливом М. Максимовича, М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Антоновича та інших українських мислителів Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства без традиційних схем і московської династичної генеалогії М. Карамзіна, В. Соловйова, В. Ключевського та інших відомих російських істориків. В українській політичній історії він почав розробляти поняття «державність», «право» та «культура народу», зробивши висновок, що українці, росіяни і білоруси походять не з однієї «колиски», а кожний з них має власне коріння. Історію України Грушевський описав від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство, далі — через литовсько-руську добу до періоду визвольних змагань козацько-гетьманських часів і Переяславського договору з Росією. Історія ж великоруська, на його переконання, почалася із власного кореня — Владимиро-Московського князівства, яке еволюціонувало під впливом Київської Русі. Загальноросійської історії, як і загальноросійської народності, не існує: це штучна побудова. Період Київської держави — період української політичної історії, київські князі — українські князі, культура XI—XII ст. — українська культура, договори Русі з Візантією, «Руська правда» — українське право. Саме українські племена започаткували Київську імперію.
Український історико-політичний процес у творах Гру-шевського збагачений історією державотворення, права, судочинства, культури, освіти, релігії, господарства тощо. Політичне, державне життя він вважав важливим, але не єдиним вирішальним чинником становлення нації, у т. ч. нації, яку називають бездержавною. До початку визвольних змагань 1917—1918 рр. у політичній доктрині Грушевського відчувався пріоритет соціального над державно-національними інтересами, лише згодом він надав перевагу державно-політичному чинникові. Його політична ідеологія не обмежувалася політичною історією. Йому належить значний внесок у концептуальне збагачення категорій «політичнатеорія», «політичний процес», «політичні інститути», «політична культура» тощо. Грушевський доводив, що політичні процеси відбуваються під впливом не лише економічних, матеріальних, природно-біологічних, а й психологічних, особистісних, культурознавчих факторів, де визначну роль відіграє еліта. Українська ідея, за Грушевським, еволюціонувала поряд з ідеєю свободи та незалежності і є суперечливою — з одного боку, прагнення до соборності, колективізму, з іншого — до «ячества», індивідуалізму.
Завдяки праці Грушевського значно розвинувся український конституціоналізм. Він доповнив конституційні постулати М. Драгоманова і кирило-мефодіївських братчиків новими досягненнями вітчизняної, російської і світової конституційних думок. Під час революційних подій 1905 р. у Російській імперії з´явилося кілька конституційних проектів. Лише поодинокі автори (С. Фортунатов, М. Ковалевський) виступали за перебудову багатонаціональної Росії на федеративних засадах на зразок США, а більшість (П. Мілюков, П. Струве, С. Муромцев, О. Шингарьов та ін.), що об´єдналась у Конституційно-демократичну партію (кадети), аж до лютого 1917 року вимагала унітарної конституційної монархії з наданням свободи національним мовам, права на національне культурне самовизначення, але у складі єдиної і неподільної Росії. У зв´язку з цим виступ М. Грушевського у той час із проектом конституційної перебудови імперії виявився дуже актуальним.
Головними конституційними ідеями М. Грушевського є: децентралізація держави з наданням місцям широкої національної чи територіальної автономії; парламентське правління без застосування прямих виборів до законодавчого органу; поділ влади не лише за класичною горизонтальною схемою (законодавча, виконавча, судова), а й по вертикалі: у регіонах вся повнота влади належить обраним шляхом усезагального, прямого, безпосереднього і таємного голосування національно-територіальним сеймам, у центрі — парламенту, сформованому сеймами (один депутат від 4-х членів сейму); чітке визначення державного характеру національних окраїн, їх територій, прав і свобод людини та громадянина. За головування у Центральній Раді М. Грушевського його конституційні ідеї значно трансформувались відповідно до нових політичних обставин і знайшли відображення у документах Української Центральної Ради, особливо в її універсалах та Конституції УНР.
Микола Порш (1877—1944). Український державний діяч і теоретик соціал-демократії, правознавець, економіст, публіцист. Свої правові і політичні погляди висвітлив у написаних ним особисто у 1903—1905 рр. програмних документах РУП, УСДРП, їх статутах, резолюціях тактично-організаційного характеру, публіцистичних статтях, зокрема: «З приводу існуючого питання» (1905), «Національні організації пролетаріату» (1906), «Автономія України у світлі соціал-демократичної критики» (1906), «Робітнича партія і економічна боротьба пролетаріату» (1906), «Останній з´їзд Російської соціал-демократичної партії» (1906), «Україна у державному бюджеті Росії» (1909), «Сучасний момент у житті української нації і завдання української соціал-демократії» (1910), «Нагальна потреба» (1910), «Державний бюджет Росії» (1911, під псевдонімом М. Гордієнко), «Відносини України до інших районів Росії на робітничому ринку» (1912), «Робітництво України» (1912), «Капіталізм і російська культура на Україні» (1912) тощо, та у книгах і брошурах «Пролетаріат на Україні» (1907), «Про автономію України»(1909), «Наші організаційні завдання» (1910), «Автономія України і соціал-демократія» (1917), «Україна і Росія на робітничому ринку» (1918) та ін. Переклав українською мовою І том «Капіталу» К. Маркса.
Фундаментом юридичних концепцій Порша стали ерфуртська програма німецьких соціал-демократів 1891 р. і програма-мінімум РСДРП 1903 р. Майбутнє Російської імперії він вбачав у її перетворенні на підставі демократичної конституції на федеративну народну республіку з широкими правами кожного суб´єкта федерації до його повного державного відокремлення, рішення про яке ухвалює всенародний референдум. Парламент федеративної Росії, на думку Порша, поставав як Народна рада, що діє на професійних засадах і формується на пропорційній основі як результат усезагального, безпосереднього, рівного і таємного голосування громадян, які досягли 20-літнього віку, незалежно від статі. Важливе значення Порш надавав принципу «самоуправи народу», тобто його праву референдумом приймати або відхиляти закони, ухвалені Народною радою. Механізм виконавчої і судової влади не визначався, але наголошувалося на необхідності забезпечення найширших прав і свобод людини з акцентуванням на соціальних правах: утримання за рахунок держави дітей у садках і школах, постачання ліків, влаштування поховання, право на відпочинок, охорону праці, пенсії, щотижневу виплату заробітної плати тощо.
Із кінця 1905 р. у проектах Порша загальноросійський парламент називається Зібранням народних представників, а внутрішні справи автономної України вирішує представницький Сейм. Під впливом ідей Ж.-Ж. Руссо більше значення він надав «прямому народному законодавству», виборності державних чиновників усіх рангів, «самоопреділенню культурному і політичному» для кожної нації, рівності усіх мов у школах, судах, місцевих, громадських і державних установах. Великі сподівання у справі знищення самодержавного ладу і встановлення конституційного режиму Порш покладав на Установчі збори.
У полеміці з лідерами РСДРП, Д. Донцовим, Д. Антоновичем, В. Винниченком, С. Петлюрою М. Порш розвивав своє бачення новітнього конституціоналізму і конституційної платформи українського державотворення, заперечуючи перебільшення впливу російського лібералізму на український рух, обґрунтовуючи необхідність політичної автономії України економічними і культурницькими аргументами, доводячи, що для досягнення повної самостійності потрібна підготовча робота у галузях права, економіки тощо. Після 1917 р. Порш відходить від широкого розуміння національно-територіальної автономії України і обережно ставиться до планів запровадження самостійної державності, посилаючись на неготовність до таких радикальних зрушень, незрілість політичних партій, відсутність продуманих організаційно-правових засад.
Важливі політико-правові концепції Порш сформулював у розмові зі Сталіним під час загострення конфлікту між радянським урядом у Петрограді та Центральною Радою в грудні 1917 року. Він запевняв голову у справах національностей у готовності УНР підтримувати федеральний центральний уряд, який створять «всі обласні уряди Росії», не погоджувався на скликання Всеукраїнського з´їзду рад для обрання нового складу Центральної Ради, оскільки, на його думку, це і була Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів, наполягав на завершенні виборів до українських Установчих зборів та їх скликанні 9.01.1918 р. для ухвалення конституції УНР, правовому вирішенні питань про мир і землю та відносини Києва з Петроградом.
Андрій (Роман-Олександр-Марія-Андрій) Шептицький (1865—1944). Український правознавець, церковний і політичний діяч. Окрім численних проповідей, тексти яких часто друкували, своє вчення про церковне право, його історію, проекти реформування держави він виклав у філософсько-богословських творах, опублікованих переважно після його смерті: «Божа Мудрість», «Християнська Праведність», «Дар П´ятидесятниці», «Пастирські листи», «Пастирські послання до духовних й вірних станіславській єпархії», «Типікон» та ін. Широкого розголосу набули його статті «Християнський Схід» (1939), «Німецькій армії потрібно надавати найбільшу допомогу» (1941), «Послання митрополита Шептицького до хліборобів» (1941), «Мати Марія» (1942), «Не убий» (1942), «Як будувати рідну Хату» (1942), «Лист до Папи» (1942) тощо.
Найбільший внесок Шептицький як правознавець зробив у збагачення і тлумачення церковного права, особливо щодо діяльності уніатської церкви: вироблення правил її повного підпорядкування Папі Римському, відносин з Києвом і Москвою, унормування діяльності уніатських священиків, церковного апарату, керівництва приходами і громадами, процесу каяття, носіння знака тризуба (обов´язково з хрестом), сплати церквою податків тощо. Вважаючи ненависть між людьми явищем природним, він закликав до милосердя, а в разі, коли церква не має можливості публічно визнати злочином певний вчинок, робити це у проповідях. А. Шептицький звертався до Гімлера з проханням не залучати українських поліцаїв до антиєврейсь-ких акцій. Найтяжчим злочином (і гріхом) він вважав людиновбивство, аналізуючи його з позицій богословського обґрунтування гріховності народу, який «звикає до вбивств», повчань священикам стосовно роз´яснювання цього гріха і підтримки розкаяння вбивць. За ініціативою Шептицького у 1925 р. Ватикан і Польща підписали конкордат, за яким уніатські священики перейшли на державне утримання Варшави. Багато зусиль у галузі клерикальних правовідносин доклав митрополит для об´єднання греко-католиків із православними під верховенством Риму і юрисдикцією Папи Римського.
Як депутат парламенту і заступник маршалка Галицького сейму, Шептицький використовував свої професійні знання юриста для підготовки законопроектів, спрямованих на розширення прав українців в Австро-Угорщині, самовизначення українського та інших народів Габсбурзької імперії «на основі етнографічного принципу», ініціював заснування музеїв, лікарень, бурс, монастирів, молодіжних об´єднань, уніатських богословських товариств тощо. Із позицій екуменізму він закликав будувати державний і суспільний лад на засадах релігійної моралі, якій повинне відповідати позитивне право.
Із юридичних проектів Шептицького щодо реформування держави першим став розроблений у 1914 р. за дорученням наради найвищих державних радників у Відні текст меморандуму до урядів членів Четверного союзу. Цей документ передбачав створення основ державного устрою України під протекторатом Габсбурзької імперії, обґрунтовував пропозиції щодо удосконалення правової системи Наддніпрянщини, проголошував окремі права і свободи людини. Такі клерикально-консервативні юридичні схеми основувались на «конституціюванні» українських земель, у т. ч. й «підросійської України», шляхом поширення на них дії габсбурзької конституції, австрійського цивільного кодексу та іншого законодавства Австрії, запровадження посади монарха — гетьмана України, якого призначав цісар із «найбільш видатних полководців австрійської армії», повного підпорядкування митрополиту православної церкви у складі єдиного українського патріархату. Значну увагу в меморандумі приділено військовій організації майбутньої держави на традиціях запорозького козацтва, оскільки «донські козаки... є тільки відхиленням від правдивих козаків». Пропонували і запорозьку військову ієрархію від отамана до сотника. Реалізація меморандуму передбачалася з часу, «як тільки австрійська переможна армія вступить на територію Росії». Оскільки цього не сталось, проект залишився на папері у міністерстві закордонних справ Австро-Угорщини.
Наступний пакет міркувань щодо державно-правового устрою України Шептицький створив під час Другої світової війни. Він вважав, що ідеалом для українців має стати «побудова рідної, всенаціональної Хати». Цим роздумам передував аналіз розвитку держави від сім´ї, роду, племені, акцентування на сутності держави взагалі як способі досягнення гармонії у суспільстві, християнських принципах ставлення до верховної влади, юридичних засадах відносин держави і церкви. Попереджаючи про численні труднощі на шляху до побудови «всенаціональної Хати», правознавець закликав духовенство, уніатське і католицьке душпастирство до практичної допомоги українському народові у цій справі, особливо у вихованні громадянських чеснот і патріотизму. Сутність влади він тлумачив як службу народові, а не панування над підданими, її головний обов´язок — як оборону «свободи одиниці». Шептицький не заперечував жодної з форм державного правління (монархію, олігархію, демократію), оскільки кожна з них здатна втілювати як зло, так і добро. Він особливо наголошував на необхідності дотримання міри між «правами державної влади», з одного боку, та правами і свободами індивідів, з іншого, і застерігав, що нічим не обмежена свобода особи може «довести до хаосу, з якого людей виведе лише автократизм всемогучої держави». Ідеології шовінізму, «чинного націоналізму» Шептицький не сприймав.
Отже, на початку XX ст. у вітчизняній державно-правовій думці відбувалися динамічні пошуки рівноваги між свободою людини і суспільним благом, необхідним для гармонійного існування соціуму. Основу політико-правового світогляду мислителів цього періоду становило визнання природних прав людини, їх цінності, усвідомлення того, що їх гарантія й реалізація залежать від форми державного устрою та правління.