Історія вчень про державу і право
2.1. Витоки державно-правової думки та джерела її формування у країнах Давнього Сходу
Становлення світової державно-правової думки відбулося завдяки найдавнішим цивілізаціям Давнього Сходу. Ранні уявлення про соціальне впорядкування людського життя, які передували її формуванню, були складовою міфологічного світогляду давньої людини. Міфологічне світобачення розглядало земні порядки (суспільний і державний устрої, взаємини людей, їх права і обов´язки) як такі, що мають божественне походження.
Прадавні уявлення про державу і право засвідчують поступовий перехід людства від первісних уявлень про безпосереднє правління богів та цілковиту залежність від нього земного життя до міфологізованого світобачення, згідно з яким боги навчили людей мистецтву управління суспільством, а відтак передали владу земним правителям.
Із усіх давньосхідних суспільств державно-правова думка досягла найвищого розквіту й рівня своєї раціоналізації у Давніх Індії та Китаї. Однак і в інших розвинутих країнах цього регіону ранні уявлення про державно-правовий порядок засвідчують високий рівень осягнення давніми людьми основних проблем і потреб суспільно-держав-ного розвитку та його правового забезпечення. Як правило, ці уявлення були пов´язані з деспотичним характером здійснення влади, що був притаманний тогочасним дав-ньосхідним суспільствам.
Єгипет. До найдавніших міфологічних уявлень про державу і право належить давньоєгипетська думка. Згідно з міфологічними й релігійними поглядами давніх єгиптян, правду, справедливість і правосуддя втілювала богиня Маат. Судді носили її зображення і вважалися її жерцями. Із часом слово «маат» набуло значення вищої природно-божественної справедливості, якій мали відповідати всі земні діяння суддів, фараонів, номархів (правителів адміністративних округів Давнього Єгипту), жерців, чиновників, а також усі положення тодішніх правових норм, звичаїв, адміністративних та інших офіційно схвалених рішень і правил поведінки.
Ранні уявлення давніх єгиптян дійшли до нашого часу в написах на стінах пірамід, величних гімнах на честь феодалів, давніх літературних пам´ятках XVIII—XV ст. до н. е.: «Повчання Птахотепа», «Життєпис вельможі Уни», «Розпорядження в Коптосі», «Повчання Гераклеопольського царя своєму синові», «Повчання Аменемхета І», «Речення Іпусера», «Літопис ТутмосаІІІ», «Книга мертвих», «Припис про службові обов´язки верховного сановника». Свідчення давньоєгипетської думки містяться також у численних міфах і казках, працях давньогрецьких істориків Геродота (між 490—480 — прибл. 425 до н. е.), Плутарха (прибл. 45 — прибл. 127), Діодора Сицилійсь-кого (прибл. 90—21 до н. е.).
Давні єгиптяни вважали творцем світу й усього живого на землі, верховним царем і батьком інших богів бога-фараона Ра, який передав царювання своїм спадкоємцям — богам Осірісу, Сету, Гору, від яких походять земні фараони. Автори пам´яток давньоєгипетської думки обґрунтовували божественний характер державної влади, вихваляли деспотію, виправдовували насильницькі дії щодо встановлення божественного порядку. Вони уявляли суспільство у вигляді піраміди, вершиною якої є боги і фараони, а підніжжям — ремісники, селяни, общинники і раби. Між ними розташовувалися жерці, знать і чиновники. Водночас єгиптяни радили не зловживати владою, переборювати в собі корисливі прагнення і бажання, поважати старших, не забувати бідних, не ображати слабких.
Погляди на управління державою і суспільством єгипетської знаті розкрито в одному з найдавніших давньоєгипетських документів «Повчанні Птахотепа», у якому Птахотеп обґрунтував культ фараона як прямого спадкоємця небесних богів, довів необхідність існування суспільної нерівності. Нижчі (погані) люди повинні підкорятися вищим (цінним і благородним). Покарання для рабів має бути швидким і жорстоким. Водночас він наголошував на природній рівності усіх вільних людей, аргументував необхідність відповідності людської поведінки незалежно від походження вимогам добродійності та справедливості.
У «Повчанні Гераклеопольського царя своєму синові» міститься заклик не вдаватися до несправедливих і протизаконних учинків, бо тільки такою поведінкою можна заслужити милість богів у потойбічному світі. Правитель у цьому творі постає як людина, що творить добро і прагне справедливості. Існуючі порядки зображено автором як божественні і справедливі, вічні й незмінні.
Реальне життя Давнього Єгипту було далеким від ідеалізованого представниками єгипетської знаті зразка. Про це свідчить один із давньоєгипетських творів «Речення Іпусера». Єгипетський вельможа, описуючи наслідки громадянської війни низів проти верхів, повідомив, зокрема, про те, що судові палати були пограбовані і зруйновані повсталим людом, а закони, що в них зберігалися, викинуті на вулицю й безжалісно розтоптані.
Систематизоване дослідження давньоєгипетських пам´яток державно-правової і політичної думки засвідчує формування у Давньому Єгипті принципів соціального устрою і правил управління суспільством, наближених до ідеальної держави, що пізніше втілилось в ученнях Платона та інших античних мислителів.
Шумер і Вавилонія. У період, коли в Єгипті вже панував політичний режим жорстокої деспотії, у сусідніх з ним найдавніших містах-державах Шумеру (Лагаш, Ур, Кіш, Урук та ін.) ще існували елементи первісної демократії — зібрання вояків, народні зібрання, ради старійшин тощо. Саме на них опирається у своїх рішеннях правитель Уруку Гільгамеш (XXVIII ст. до н. е.). Давні пам´ятки свідчать про те, що шумерська державно-правова думка джерелом влади вважала верховне божество, яке разом з підлеглими богами є провідником земних справ і вершителем людських доль.
Із подібних засад виходила і державно-правова думка давніх вавилонян. До наших днів майже у повному обсязі дійшли Закони Хаммурапі — один із найцінніших східних зводів правових норм, знайдений у 1901—1903 рр. французькими археологами. Закони є своєрідною програмою досягнення щастя і справедливого правління. Вони містять 282 статті, урочисті Пролог і Епілог. У Законах Хаммурапі викладено норми правового регулювання суспільного життя: покарання за клятвопорушення і лжесвідчення під час судового розгляду; відповідальність суддів-хабарників; захист власності, майнових прав; відповідальність за недбале користування системою водопостачання, заподіяну шкоду тощо. Спектр правових проблем у Законах широкий — шлюб, власність, борги, злодії, наймані працівники, позики, різноманітні угоди з важливими юридичними наслідками тощо. У пам´ятці давньосхідного права були зафіксовані такі статті:
(1). Якщо людина стане викривати під клятвою людину, закинувши їй звинувачення у вбивстві, й не доведе цього, то того, хто її звинувачував, необхідно вбити.
(6). Якщо людина вкраде надбання бога чи палацу, то цю людину необхідно вбити; а також того, хто візьме з її рук украдене, необхідно вбити.
(42). Якщо людина орендує поле для обробітку й не виростить на ньому хліба, то її необхідно викрити в тому, що вона не робила необхідної роботи в полі, і вона повинна віддати господарю поля хліб, як його сусіди.
(128). Якщо чоловік візьме дружину й не підпише письмового договору, то ця жінка — не дружина.
(195). Якщо син вдарить свого батька, то йому треба відрізати пальці.
(196). Якщо людина пошкодить око когось із людей, то необхідно пошкодити їй око.
(245). Якщо людина найме бика й заподіє йому смерть недбалістю чи побоями, то вона мусить господарю бика відшкодувати бика за бика.
Статті свідчать, що у структурі законів наявна певна система. Детальний аналіз усього документа показує, що суб´єктами права визнають лише вільного общинника і неповноправного вільнопідданого, що перебуває на царській службі. Деякими правами користувалися також вільні жінки. Раби і діти розглядалися лише як об´єкти права. За злочини проти особи, як правило, карали за принципом таліону («рівним за рівне»). Закони свідчать про значний розвиток товарно-грошових відносин у той період.
Загалом Закони Хаммурапі спрямовані на утвердження вічної і незмінної справедливості, захист слабких, подолання зла і беззаконня, покликані дати країні «істинне щастя і добре управління», щоб «забезпечити справедливість сироті і вдові», щоб ліквідувати в країні злочинців і лихих людей, поліпшити становище населення.
Ассирія. У давній східній деспотичній державі Ассирії (на території сучасного Іраку) система правових норм була особливою. До наших днів дійшли законодавчі пам´ятки, віднайдені під час розкопок 1903—1914 рр. у руїнах Ашшура — столиці Ассирії. Це збірник судових постанов, складений у XV—XIV ст. до н. е. (сімейне, земельне, боргове право та ін.). Він засвідчує, що ассирійське право характеризувалося винятковою жорстокістю покарань, беззахисністю боржників і безправним становищем жінки.
Ассирійське кримінальне судочинство передбачало тортури і страту з метою добитися від звинувачених визнання своєї вини. їм відрубували голови, саджали на палі, знімали шкіру. Трупи страчених викидали диким тваринам. За порівняно незначні злочини винним виколювали очі, відтинали руки.
Жінка в сім´ї була власністю чоловіка і не мала жодних прав на сімейне майно. Чоловікові, що бажав розлучитися з дружиною, достатньо було заплатити їй певну суму сріблом. Надзвичайною жорстокістю відзначалися покарання для жінок. Так, дружину, яка обманювала чоловіка або бажала залишити його, кидали в річку. Жінка, котра обійшлася грубо з чоловіком, сплачувала великий грошовий штраф і, окрім того, отримувала 25 ударів палицями. Вільна жінка мала право виходити на вулицю лише з покритим обличчям.
Однією з пам´яток ассирійського права є «Торговий статут» , що відображав порядок укладання торгових договорів, продажу та оренди землі, становище рабів тощо, а також визначав гарантії, якими була захищена земельна власність в Ассирії. Свідчення про боргове право, які дійшли до нас, показують, що заможна верхівка ассирійського суспільства, користуючись тогочасними правовими нормами, нещадно експлуатувала бідноту.
Значну увагу в ассирійському праві приділено правам та обов´язкам сільської громади. Зокрема, чітко окреслено велику межу, що відділяла землю однієї громади від іншої, і малу межу, яка відокремлювала наділи землевласників усередині громади. За порушення великої межі винуватця карали 100 ударами палицею і відрубували палець, малої — 50 ударами. Однак земельне законодавство часто порушували, впливові й заможні люди підкуповували суддів і поступово нарощували свої володіння. Не дотримувались також патріархального права, що регламентувало, обмежувало передавання землі у спадок. Характерною ознакою ассирійського права було те, що ассирійські закони вважали належністю не царя, а міських рад, ассирійського народу. Проте на розвиток ассирійського права вплинув східний деспотичний характер становлення державності і політико-владних відносин ассирійського суспільства. Саме цим зумовлено війни, соціально-економічні кризи, залежність вільного населення від панівних верств, важке становище рабів, постійне невдоволення з боку народів завойованих країн, розбрат у суспільній верхівці. Все це підривало могутність ассирійської держави.
Палестина. У XIII—X ст. до н. е. на території Палестини виникло Ізраїльсько-іудейське царство, яке є батьківщиною пророків-проповідників іудаїзму. Вони від імені бога Яхве намагалися передбачити майбутнє і закликали чекати порятунку від посланця Бога — месії. У той період зусиллями пророків Мойсея, Ісуса Навина, Ісайї, Ієремії, Ізеїкіля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія та інших було створено Старий Завіт.
Тексти Старого Завіту X—VI ст. до н. е. доносять до нашого часу особливості давньоєврейського світорозуміння, відображають побут, соціальні умови, культ, вірування, мораль, етику тогочасного суспільства. Біблійні державно-правові й соціально-політичні доктрини мають найрізноманітніший характер: від догматів про вічний поділ суспільства на можновладців і принижених до божественної рівності людей, від необхідності покори і смирення до поглядів на шлях до Царства Небесного як шлях боротьби і насильства, від виправдання рабовласницьких відносин до проповідування ідеалів справедливості та свободи.
Старозавітні пророки започаткували у світовій державно-правовій думці ідею про договірне походження держави. Вони були переконані в тому, що Бог перебуває в особливих договірних стосунках з єврейським народом, є його провідником і царем, законодавцем і суддею. Закони, тобто десять заповідей і вчення про відповідальність за їх порушення, яке називають Кодексом Мойсея, передані Богом через пророка людям, щоб «і вони, і їх сини, і сини синів на всі дні життя» дотримувалися їх.
Норми, викладені у П´ятикнижжі Мойсея, суворо регламентували весь побут, поведінку віруючих і були досить жорсткими. Наприклад, смертна кара передбачалась не лише за навмисне вбивство, а й за викрадення людини, образу батька чи матері, заколення чоловіка чи жінки рогами бика, якщо господар знав, що той б´ється; за ворожіння, принесення жертви іншому богові, пригноблення вдів або сиріт, порушення заповідей тощо.
У Старому Завіті Мойсей вустами Бога «легітимізував» принцип таліону, тобто покарання «душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу, обпечення за обпечення, синяк за синяк». Водночас у цих біблійних заповідях закладено основи того, що у сучасному праві називають доктриною прав і свобод людини і громадянина.
Ідеологію Біблії, починаючи з IV ст. до н. е., збагачували усні політико-правові приписи палестинського і вавилонського Талмудів. Це стосується, зокрема, міркувань про державу, особу, право, мораль, догматику, природничі науки тощо. Тут же вміщено чи не найперші в історії людства відомості про найдавніші громадсько-політичні угруповання: книжників, есенів, садукеїв, фарисеїв.
Іран. На межі VII—VI ст. до н. е. у Східному Ірані виникло впливове релігійне вчення зороастризм, засновником якого був мислитель і пророк Зороастр (Заратуштра). Як і інші світові релігії, зороастризм прагнув осягнути саму суть земного життя, пояснити причини його походження і сенс його існування, віднайти співвідношення між злом і добром як основами людського буття, вгадати майбутню долю людства.
Шукаючи відповіді на ці запитання, зороастризм звертався до тлумачення основних умов, які уможливлюють існування світу й людини. Це час і простір — два величні божества — стоять над усім сущим, незмінні і невблаганні. Надзвичайно важливими є безкінечне світло й абсолютна тьма, відділені одне від одного порожнечею. На тлі цієї протилежності Зороастр осмислював основоположну ідею зороастризму — ідею про боротьбу добра і зла, яку втілювали дві групи божеств — добрі (представники вищого духовного начала) і злі (представники нижчого матеріального начала).
Основним джерелом уявлень зороастризму є священна книга Авеста (перс, аравіак — текст; часто називають зенда-вестою — текст з коментарем). Ця книга дійшла до нас у рукописах III—IV ст., але створена ще у VI—IV ст. до н. е. Складається вона з 4-х частин: Ясна, Вендідад, Яшти і Віс-перед. Містить релігійні гімни, віршовані проповіді Зара-туштри й легенди. Основним сюжетом Авести є вічна боротьба доброго бога Ахурамазди і злого бога Анхра-Май-нью. На думку більшості дослідників, батьківщиною Авести була давня імперія Мідія (сучасні Північно-Західний Іран, Азербайджан).
Авеста, яку доповнювали після Заратуштри протягом століть, є могутнім джерелом державно-правової думки. Світ, за її змістом, — це результат боротьби доброго і злого начал. Ахурамазда — верховний і єдиний бог, втілення правди, справедливості, всіляких людських чеснот, просвітництва, розуму тощо. Перша людина і цар, син неба Іма, керуючись законами Ахурамазди, будує суспільство без ворожнечі і насильства, де панують мир і щастя. Заратуштра висловив також ідею рівності чоловіка і жінки. Однак і його суспільство поділене на чотири стани (жерці, вояки, землероби і ремісники), тобто це станове суспільство, у якому одружені користуються більшими правами, ніж неодружені, ті, хто мають дітей, стоять над тими, хто їх не має і т. ін.
Авеста, як і Біблія, справила могутній вплив на подальший розвиток державно-правової думки Сходу і Заходу.