Економічна історія
Розділ 14. ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА У КРАЇНАХ, ЩО ЗВІЛЬНИЛИСЯ ВІД КОЛОНІАЛЬНОГО ПАНУВАННЯ
Поняття країни, що розвиваються — умовне. Воно об´єднує країни, які значно відрізняються одна від одної, але разом з тим мають певні характерні риси, що дають можливість віднести їх до групи країн. їх називають також третім світом. Вони займають важливе місце у світовому товаристві (80 % населення Землі і близько 70 % її території). Країни третього світу є периферією світового капіталістичного господарства і мають такі загальні характерні риси економічного розвитку.
Перш за все вони відрізняються низьким рівнем продуктивних сил. Він, у свою чергу, знаходить відображення і у показниках, які фіксують реальне економічне становище, і у залежності від розвинутих індустріальних країн, і у продовженні розвитку зв´язків за старою моделлю "готові вироби — сировина".
По-друге, їх характеризують багатоукладність і двоїстість структури економіки, яка полягає у розвитку відсталого сільського господарства і ремесла, з одного боку, і сучасної промисловості — з іншого.
По-третє, у всіх країнах третього світу спостерігається залежність соціально-економічного і політичного розвитку від світового капіталістичного господарства, від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках.
По-четверте, ключові позиції в економіці країн, що розвиваються, займає іноземний капітал.
Стратегія розвитку Після краху колоніальної системи міжнародна стратегія на 60-ті роки (перше десятиріччя) була сформульована ООН як концепція "розвитку навздогін". Практичні рекомендації її представників (У. Ростоу, Р. Нурксе та ін.) передбачали на перше десятиліття розвиток країн, що визволились, щорічними темпами на рівні 5 %. Проте ця концепція не враховувала специфіки країн, що розвиваються, а тому була приречена на провал.
На друге десятиліття теоретичне обґрунтування стратегії розвитку запропонувала концепція "основних потреб" (X. Ченері, Р. Робінсон, І. Адельман). Вона передбачала збільшення інвестицій в економіку, підвищення зайнятості у традиційних секторах господарства, збільшення державної допомоги найбіднішим прошаркам населення. Ці установки концепції було втілено у планах економічного розвитку країн, що розвиваються, але найслабкішою ланкою стратегії виявився її зовнішньоекономічний аспект. Країни, що стали на шлях незалежності, уже не хотіли миритися зі становищем відсталої і залежної периферії у системі міжнародного капіталістичного поділу праці.
У 80-ті роки теоретичні обґрунтування стратегії розвитку третього світу містили три концепції: основних потреб, колективної опори на власні сили і нового міжнародного економічного порядку. Всі вони орієнтують на прискорену інтеграцію з промислово розвинутими державами, в якій країнам третього світу відводиться роль постачальника ресурсів і амортизатора у кризові періоди. Але жодна із запропонованих концепцій не давала теоретичної відповіді на питання про способи подолання відсталості, що робило їх малопривабливими уже з самого початку їхньої реалізації. Склалась кризова ситуація у сфері зовнішнього фінансування розвитку, зростав державний борг, посилилась диференціація країн, що стали на шлях самостійного розвитку.