Міжнародна та національна безпека: теоретичні і прикладні аспекти
Кримінальна відповідальність за виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда тоталітарних режимів за ст. 436-1 КК України в умовах війни
Повномасштабне вторгнення військ російської федерації в Україну спричинило негативний вплив на усі сфери життя в Україні. Це стосується і сфери протидії кримінальним правопорушенням, оскільки на окупованих територіях України фіксується значна кількість різних кримінально-протиправних діянь спрямованих проти цивільного населення, що вчиняють військові країни-загарбника, зокрема і тих, що посягають на статеву свободу і статеву недоторканість особи.
Станом на січень 2023 року прокуратура України зафіксувала 155 випадків сексуального насильства скоєного російськими військовими над українцями. Тоді як за даними Української Гельсінської спілки, їх може бути в понад 100 разів більше. Точної цифри не відомо, тому що потерпілі мовчать. Людям важко знайти в собі сили, аби говорити про такий травматичний досвід [1]. Особливо нестерпними є випадки, коли таке сексуальне насильство вчиняється над дітьми. Діти є однією з найбільш вразливих категорій населення, заподіяння шкоди їх статевій недоторканості може мати негативні наслідки для морального благополуччя населення в цілому, а також демографії у нашій країні.
На нашу думку, акти сексуального насильства над дітьми, що вчиняють російські солдати, окрім відповідної статті Розділу IV Особливої частини Кримінального кодексу України (далі - КК), можуть підлягати додатковій кваліфікації і за ст.438 КК, оскільки тим самим російськими військовими застосовуються заборонені методи ведення воєнних дій, що грубо порушують норми міжнародного права.
Так, відповідно до ст. 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій про захист жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 8 червня 1977 р., який Україна ратифікувала 12 грудня 1977 р., заборонено акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення. Заборонено також напади на цивільне населення або на окремих цивільних осіб у порядку репресалій [2]. У контексті цієї норми міжнародного права репресалії розуміються як відплата. Тобто забороняються, зокрема, випадки сексуального насильства, вчинені як акт помсти за невдале ведення бойових дій або за відмову від співпраці з ворогом.
Крім того, відповідно до пункту Ь ч.2 ст.75 вищезазначеного міжнародного документу, з боку представників цивільних чи воєнних окупаційних органів до цивільних осіб, які перебувають у окупації, заборонено непристойне посягання в будь-якій його формі [2]. Непристойним посяганням може бути, зокрема, і випадок «вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням в тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи», що являє собою сексуальне насильство (ч. 1 ст.153 КК) [3].
Діяльність російських окупантів, які вчиняють сексуальне насильство, суперечить також положенням IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 р. (м. Гаага), яку Україна ратифікувала 24 серпня 1991 р. Так, відповідно до ст. 46 цієї Конвенції, на окупованій території сімейна гідність і права, життя фізичних осіб і приватна власність, а також релігійні переконання і обряди повинні поважатися [4]. Тобто окупанти повинні поважати право будь-якої особи, яка проживає на окупованій території, на її статеву свободу, а тим більше не здійснювати будь-які посягання на статеву недоторканість людини, носіями якої є всі діти, які не досягли віку 16 років.
Отже, прояви сексуального насильства, що вчиняють російські військові проти українських дітей, можуть являти собою діяння, передбачені не лише у відповідній статті Розділу IV Особливої частини КК, а також і у диспозиції ст.438 КК, оскільки являтимуть собою «застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України»[3]. Це може бути у випадках сексуального насильства над дітьми, що вчиняють російські військові, коли такі випадки становлять порушення вимог вищезазначених міжнародних документів, тобто є посяганнями на мир, безпеку людства та міжнародний правопорядок.
Крім того, сексуальне насильство під час війни є поширеним явищем як частина широкомасштабного нападу на цивільне населення або актів геноциду проти народу. Воно набуває масового характеру та вчиняється проти багатьох осіб із метою досягнення військових цілей, послаблення волі й супротиву громади, залякування і приниження[1]. Наприклад, відомі випадки, коли росіяни ґвалтували українських жінок пояснюючи це тим, що після таких ґвалтувань у жінок не виникало би бажання у сексуальному спілкуванні з українськими чоловіками, для того щоб у подальшому не народжувались українські діти. Звичайно такі факти зґвалтування вчинялись і не лише щодо жінок, а й щодо дітей на окупованій території нашої держави з боку російських військових.
Відповідно до ч. 1 ст. 442 КК геноцидом є діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу[3]. Тому якщо сексуальне насильство над дітьми, що вчиняють російські військові, містить ознаки геноциду, то такі випадки, поряд з кваліфікацією за відповідною статтею Розділу IV Особливої частини КК, а також ст. 438 КК, підлягають кваліфікації і за ст. 442 КК.
України установи виконання покарання (УВП), ізолятори тимчасового тримання (ІТТ) та слідчі ізолятори (СІЗО), безумовно, опинилися у скрутному становищі, а особливо у тих районах, де ведуться активні бойові дії. Дана ситуація пояснюється, передусім, великою вірогідністю загрози обстрілів таких установ, а також складною ситуацією у зв’язку із забезпеченням матеріально-побутовою базою (у т.ч. продуктовими наборами, питною водою, медикаментами, засобами гігієни тощо) відповідних центрів. Окрім цього, досить складним визнається фінансування подібних установ, оскільки воно не постає як пріоритетне завдання держави, особливо у той час, коли всі кошти з бюджету йдуть на армію та соціальні виплати, заробітні плати працівникам тощо.
Починаючи з 24 лютого 2022 року так сталось, що деяка частина установ виконання покарання опинилась в окупації. Незважаючи на те, що значну частину УВП з зони бойових дій було евакуйовано, але, все ж таки, є ті установи, які, нажаль, евакуювати не вдалось.
Ще у 2018 році Кабінет Міністрів України затвердив Постанову «Про затвердження Порядку проведення обов’язкової евакуації окремих категорій населення в разі введення правового режиму воєнного стану» у якій першим пунктом зазначено, що «Порядок визначає механізм проведення у разі введення правового режиму воєнного стану обов’язкової евакуації затриманих осіб, підозрюваних, обвинувачених осіб, щодо яких застосовано запобіжний захід - тримання під вартою, засуджених осіб (військовослужбовців), які відбувають такі покарання, як арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі (далі - засуджені та особи, взяті під варту), що перебувають в ізоляторах тимчасового тримання, слідчих ізоляторах, установах виконання покарань, гауптвахтах та дисциплінарному батальйоні, а також осіб, які перебувають у спеціальних палатах закладів охорони здоров’я та кімнатах для тимчасово затриманих військовослужбовців Збройних Сил (далі - установи для попереднього ув’язнення та виконання покарань), розташованих у місцевостях, наближених до районів, де ведуться бойові дії, до відповідних установ для попереднього ув’язнення та виконання покарань, які розташовані в безпечній місцевості» [4].
Проте, як можна побачити, успішної реалізації дана Постанова не мала, оскільки із відкритих офіційних джерел можна побачити, що із початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року було евакуйовано всього 10 установ виконання покарань (із Донецької, Луганської, Харківської та Запорізької областей), проте, наприклад, на території Херсонської області всі УВП, ІТТ, СІЗО залишились під контролем росії.
Із дослідження Харківської правозахисної групи, основними проблемами кримінально-виконавчої системи виконання покарань під час воєнного стану в країні, передусім, визнається: тимчасова окупація частини установ виконання покарань, а також забезпечення безпеки життя та здоров’я не тільки тих, хто відбував у таких установах покарання, а також і тих, хто там працює; неможливість безпосереднього забезпечення прав засуджених в умовах воєнного стану (це положення стосується і евакуйованих засуджених, і тих, хто знаходиться у відносно далеких від бойових дій місцях) [5].
Майже всі порушення, що відбуваються в УВП на окупованих територіях і про які відомо станом на зараз - стосуються, безпосередньо, порушення прав засуджених та ув’язнених, систематичних насильницьких діях, залякуванні та катуванні, звільненні окремих категорій засуджених з-під варти, зміні вироків, примушуванні зміни громадянства тощо.
Конституція України визначає, захист прав та свобод людини і громадянина є однією с основних цінностей нашої країни, а «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» [1].
Проте у воєнний час, у зв’язку з військовою агресією росії проти України, одне з невід’ємних прав людини, а саме право на життя, стає під загрозою не тільки для осіб, які відбувають покарання, але й для кожного громадянина.
Підводячи підсумок, з цього питання, доцільно зауважити, що забезпечення захисту життя та здоров’я осіб, які перебувають в установах виконання покарань, на сьогоднішній день, вимагають доволі більшої уваги, ніж є на даний час, адже, все ж таки, ризик застосування артилерійських чи ракетних ударів по території нашої держави доволі великий, а ці особи, як і всі інші, мають невід’ємне право на життя, тому доцільно забезпечити захист таких осіб. Окрім цього, важливим засобом гарантування та реалізації прав засуджених на особисту безпеку під час дії в країні воєнного стану виступає створення і дотримання відповідного правового механізму, який би дійсно на практиці гарантував би достойний захист прав та свобод засуджених згідно з європейськими стандартами.